В умовах тривалої екзистенційної війни мова перестає бути просто засобом комунікації, вона стає кордоном, тією невидимою лінією, де визначається саме право на існування української суб’єктности. На тлі політичних баталій та тектонічних зсувів у світовій геополітиці часто непоміченою залишається титанічна робота тих, хто зводить цей фундамент щоденно, допис за дописом.
Тож сьогодні хочу звернути увагу на явище, яке вже десять років формує інтелектуальний ландшафт українського сегмента соцмереж. Це проєкт Миколи Владзімірського — сторінка «Рух “За мову”», яка за час свого існування перетворилася з простого «пабліка» на справжню цифрову академію та потужний інструмент деокупації свідомости.
Проєкт народився 21 лютого 2016 року, у Міжнародний день рідної мови. Це був час, коли Україна вже два роки перебувала в стані гібридної агресії, коли питання «яка різниця» намагалися штучно вмонтувати в суспільний консенсус. Микола Владзімірський відчув те, що багато хто з інтелектуалів оминув увагою: битву за майбутнє потрібно вести там, де сьогодні перебуває народ — у соціальних мережах.
За ці десять років було зроблено понад 20 тисяч дописів. Задумаймося над цією цифрою: це не просто статистика, а щоденна, безперервна інтелектуальна праця, ритм серця живої ініціативи, яка не знає вихідних чи відпусток. Коли сторінка сягає охоплення в 21 мільйон переглядів за місяць, ми маємо визнати: перед нами не просто успішний медійний проєкт, а справжній мейнстрим національного відродження. 298 тисяч постійних читачів — це величезна спільнота свідомих громадян, які щодня отримують цінний інтелектуальний ресурс для саморозвитку.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чим саме займається «Рух “За мову”»? На перший погляд, просвітництвом. Але якщо придивитися глибше, то це системна боротьба з наслідками століть лінгвоциду. Росія завжди знала: щоб знищити народ, треба розмити його мовний простір. Звідси — нав’язливий суржик, засилля канцеляризмів і сучасна «хвороба» — бездумне копіювання англізмів там, де є розкішні українські відповідники.
Сторінка Миколи Івановича пропонує різноманітний інструментарій. Таблиці «неправильно-правильно», рубрика «антисуржик», роз’яснення фразеологізмів — це реставрація пошкодженого національного коду. Коли читач дізнається український відповідник до запозиченого слова, він не просто збагачує лексикон, а повертає собі право бачити світ не через призму чужих культурних шаблонів, а через унікальну оптику власного роду, яка століттями викристалізовувалася в нашій граматиці, лексиці та сенсах. Українець починає відчувати світ не як переклад із чужої мови, а як першоджерело, де кожне питоме слово — це глибокий культурний досвід попередніх поколінь, що нарешті стає частиною нашого власного щоденного життя. Це повернення до автентичного сприйняття реальности, де українська мова стає не лише інструментом спілкування, а природним середовищем проживання вільної людини.
Особливість діяльности Миколи Владзімірського полягає в багатогранності контенту. Мова тут — як живий організм: поширення відео та дописів провідних мовознавців дозволяє масовому читачеві доторкнутися до академічних знань у доступній формі. Це і є справжня демократизація освіти.
Вшанування важливих для України постатей, публікація цитат українських інтелектуалів — від класиків до сучасників — створює необхідний контекст. Мова не існує у вакуумі, вона нерозривно пов’язана з історією та культурою. Читаючи на сторінці вірші поетів про мову чи влучні афоризми, людина усвідомлює: вона є частиною великої традиції.
Окремої уваги заслуговує гумор на мовну тематику та добірки милозвучних слів. Це знімає з питання мови наліт надмірної трагічности, роблячи процес переходу на українську або її вдосконалення природним і приємним. Мова має бути не лише зброєю, а й насолодою.
Важливо розуміти, що успіх «Руху “За мову”» зумовлений не лише якісним контентом, а й особливою етикою цифрової взаємодії. М. Владзімірський створив простір, де немає місця зверхности чи академічному снобізму. У світі, де соціальні мережі часто стають ареною для конфліктів, цей проєкт плекає культуру підтримки.
Цифрове середовище сторінки працює як потужний фільтр, що очищує нашу свідомість від «інформаційного шуму» колоніального минулого. Кожне поширення чи обнадійливий коментар під дописом — це маленька перемога в інформаційній війні. Коли ми бачимо на сторінці чергове правило чи цікаві слова, якими ділиться автор, то не лише вдосконалюємо власні знання, а й відчуваємо, як контент маркує наш спільний цифровий простір як український. Це створює ефект «м’якої сили», яка поступово, але невпинно витісняє чужорідні смисли, замінюючи їх рідними, питомими поняттями.
Окрім того, діяльність сторінки виконує важливу психотерапевтичну функцію. У часи великих потрясінь людина шукає опертя. Мова, представлена як жива, красива та сучасна система, дає це відчуття стабільности. Вона стає тією спільною мовою (у прямому й переносному сенсах), яка об’єднує переселенця з Харкова, волонтера з Тернополя та бійця на передовій. Проєкт доводить: українська мова — це не лише про минуле та традиції, а й про динамічне сьогодення та спільне майбутнє. Українська — мова успіху, мова високих технологій, мова щирих емоцій і, зрештою, мова нашої перемоги.
Микола Владзімірський фактично деконструює міф про «складність» чи «архаїчність» рідного слова. Через яскраві візуальні форми та влучні текстові конструкції він доводить, що українська є надзвичайно пластичною та адаптивною. Вона здатна описати найтонші порухи душі та найскладніші наукові теорії. Така популяризація є найкращою відповіддю на будь-які спроби знецінити нашу ідентичність. Адже коли наша мова живе в гаджетах молоді, у професійному спілкуванні та в повсякденних жартах, вона стає невразливою для будь-яких зовнішніх зазіхань.
Відгуки читачів, які надходять на адресу сторінки, є найкращим свідченням її ефективности. Коли люди пишуть, що дописи «Рух “За мову”» є «міцними цеглинками у фундамент нашої нації», — це не перебільшення.
Надія Н., одна з читачок, влучно зазначає: «Мова має вагоме значення для свого народу, вона є його основою». Це і є та проста істина, яку ми, українці, виборюємо ціною неймовірних зусиль. Проєкт Миколи Владзімірського допомагає цій основі не просто триматися, а ставати міцнішою. Для багатьох, як для пані Олени Є., сторінка стала джерелом натхнення для проведення освітніх заходів, що демонструє практичне, прикладне значення цього ресурсу для педагогів та культурних діячів.
Ми маємо розуміти: битва за мову не завершиться з припиненням бойових дій. Вона триватиме доти, доки кожен українець не відчує мову як свій природний дім. І в цій тривалій боротьбі роль таких ініціатив, як «Рух “За мову”» є визначальною. Микола Владзімірський робить те, що часто не під силу державним інституціям: він створює живий простір, де українське слово домінує завдяки своїй красі, логіці та доречності.
Спільнота «Рух “За мову”» — це приклад того, як одна людина, маючи візію та волю, може об’єднати навколо ідеї сотні тисяч однодумців. Це приклад «цифрового просвітництва», яке є критично необхідним у XXI столітті.
Лупати цю скалу — робота важка й невдячна в короткій перспективі, але в перспективі історичній — це єдиний шлях до справжньої свободи, бо поки живе мова — живе народ. І поки існують такі майданчики, як «Рух “За мову”», можемо бути впевнені: українське слово не просто звучить — воно перемагає.
Ми повинні бути вдячні авторові за цю виснажливу десятирічну працю. 19 тисяч дописів — це 19 тисяч ударів у дзвін нашої свідомости. Слухаймо цей дзвін, вчімося, говорімо. Хоча мова — не просто акустичний код, це насамперед простір нашої гідности та безпеки. Вона є тією тонкою мембраною, що відокремлює власне «я» від нав’язаного ззовні «іншого». Коли ми обираємо рідне слово, здійснюємо акт найвищої свободи — свободи бути собою у світі, який століттями намагався переконати нас у нашій меншовартості. Саме тому діяльність «Руху “За мову”»виходить за межі лінгвістичного «лікнепу». Це відновлення нашої колективної пам’яти, де кожна правильна назва предмета чи явища є актом повернення вкраденого дому. Мова дарує нам цілісність: вона зшиває розірвані нитки поколінь, дозволяючи нам говорити з предками та майбутніми нащадками без перекладачів, створюючи єдине неперервне полотно українського буття.
У сучасному глобалізованому світі, де кордони стають прозорими, саме мова залишається тією невидимою фортецею, що береже нашу унікальність. Вона є нашою інтелектуальною екосистемою, без неї ми ризикуємо перетворитися на безликий додаток до чужих наративів. Мова структурує наше мислення, визначає те, як ми любимо, мріємо чи усвідомлюємо справедливість.
Плекаючи українське слово, ми зберігаємо традиції, створюємо майбутнє, у якому наші діти будуть господарями своїх думок. Кожен новий допис, кожне вивчене правило чи влучно вжитий фразеологізм — це крок до тієї внутрішньої деокупації, без якої неможлива справжня політична та культурна суверенність.
Зрештою, роль мови в нашому житті є сакральною, адже вона є диханням нації. Саме мова наповнює змістом нашу щоденність, перетворюючи звичайне існування на усвідомлене служіння ідеалам свободи. Ми маємо усвідомити, що вона потребує не лише захисту, а й постійної присутности у всіх сферах людського духу — від наукової лабораторії до дружньої бесіди за горнятком кави. Проєкти, подібні до «Руху “За мову”», нагадують, що мова — це потужна енергія поступу, жива стихія. Слухаючи цей невпинний дзвін національної свідомости, ми знаходимо в собі сили не просто триматися коріння, а повноцінно творити власний унікальний світ, що є органічною та невід’ємною частиною великої європейської цивілізації.
Бажаю проєкту «Рух “За мову”» невичерпної енергії, нових читачів та незламної віри в нашу справу. Нехай українське слово звучить гордо в кожному домі. З вірою в нашу перемогу!
Людмила Коткова,
кандидат філологічних наук, доцент кафедри філологічних дисциплін та методики їх викладання Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені К.Д.Ушинського