“Українська літературна газета”, ч. 9 (365), вересень 2024
Закінчення. Початок див.:
https://litgazeta.com.ua/articles/liubov-zubak-do-literaturnoho-portreta-feodosiia-rohovoho/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У 1970 році Феодосій Роговий, на той час уже провідний полтавський нарисовець і письменник, що подавав надії, залишає Полтаву й повертається в Устимівку (тут ці чотири роки жила його сім’я), власкорувати на глобинському кущі. Як зріла, громадянськи свідома людина, він не міг приноровитися до фальшивих газетних стандартів тієї пори. Належав до тих, хто не зазнав мук копирсання на межі дозволеного і недозволеного, писав так, як підказувало його сумління, і всупереч обставинам рухався в напрямку пошуків правди й одвертості. Через те швидко став невигідним газеті. Пізніше в одному інтерв’ю письменник скаже про це: «Настає час, коли ти вже не маєш права писати не про те, що найдужче болить твоєму народу. І як ото казало начальство мені, що для газети я ніби вже і не такий…» До того ж стало очевидним: Роговий все більше визначався як митець художнього слова, що відштовхувало його від журналістської праці.
Поряд з цим він, корінний селянин, що виріс і душевно сформувався серед розкішних сулянських просторів, просто не здатен був прижитися в місті з його нескінченною суєтою і розпеченим асфальтом. На думку П.Ротача, Полтава була для Рогового своєрідною висилкою, відбувши яку, він радо повернувся у свою сільську стихію. У 1977 році писав йому: «Нічого б, либонь, я не зумів, якби пішов назавжди в місто. Не люблю його. Не його, власне, а його віддаленості від суто життя природного. Селянське життя завжди ближче до істини… Її ж бо вічно шукаємо».
З Полтави в Устимівку Феодосій Роговий, крім стола, розкладачки і кількох стільців, вивіз майже готовий роман «Свято останнього млива». Робота над ним тривала до 1973 року. Це були роки виснажливої душевної і фізичної роботи. Розуміючи відповідальність перед собою і читачем, Роговий не просто писав – виболював кожен рядок, кожне слово. Головне для нього було не сфальшивити, не схибити. Звертався до Ротача: «Пишеться дуже тяжко, і не тому, що бракує матеріалу чи трудно віднаходяться форми для мислі,- душить мене якесь чуття, що в глибині свідомості. Надто багато різночинних спокушань, які заволодівають моїми намірами, збочують їх і ведуть у те безплотне, чого не розумієш, а лише усвідомлюєш».
Наприкінці 1973 року надсилає роман до видавництва «Молодь». Звідси і почалися митарства з його виданням. Редакційний висновок був категоричним: «Ваш роман «Свято останнього млива» своїм ідейним спрямуванням не задовольняє вимог нашого видавництва». Чого тільки не побачило «пильне око» першого рецензента І.Власенка у тексті, хоча він і не втримався: «Уже з перших сторінок його видно, що річ написана талановитою людиною». Але тут же констатував: автор настільки «далеко відійшов від правди життя», що спорудження Кременчуцької ГЕС, «невичерпного джерела електроенергії», зобразив як «погром». Дійшло навіть до абсурду. Аналізуючи уривок з роману, де герой-оповідач розмовляє зі своєю коханою про наслідки будівництва ГЕС, І.Власенко зробив висновок, що вони вважають це будівництво «гіршим атомної війни і воліли б на місці майбутнього водосховища бачити атомне попелище».
Зав. редакцією сучасної прози В. Сологуб «доповнив» висновки попереднього рецензента своїми: у творі немає «жодного цільного образу, всі вони ущербні, з душевним надломом».
Відповідь Рогового видавництву «Молодь» можна вважати громадянським подвигом (ішов 1974 рік!): « Очевидно марні мої потуги: вам не заболить ні загублена (без толку) земля, ні поруйновані десятки тисяч людських осель. Повторюю: це злочин віку. Його не простять нащадки, бо творений він, коли вже була відома атомна енергія, бо творений він на догоду. Бо – і це основне – можна було зробити ГЕС втричі дешевше, затопивши принаймні втричі менше плодючої землі, з енергією якої не зрівняється ніяка і ніколи».
Згодом рукопис передається до «Радянського письменника». Але тут до «ідейних нечіткостей» додалися ще й претензії до авторського стилю: «Хаотична, розхристана композиція, безладний, плутаний виклад, позбавлена смаку мова, що рясніє словесними викрутасами, засмічена діалектикою або ж архаїчною лексикою». Видання твору і тут було відхилено. Не допомогло і звернення до тодішнього голови Спілки письменників України В.Козаченка.
До 1977 року з рукописом роману познайомилось багато відомих письменників – В.Близнець, М.Рудь, Гр.Тютюнник, П.Загребельний, В.Яворівський. Записник Рогового зберіг їхні позитивні відгуки. Доброзичливість, прихильність колег і однодумців морально підтримували, додавали сил, змушували боротися за роман, але зрушити справу з місця вони не могли, бо всі їхні намагання розбивалися об глухі мури тоталітарної системи. Де і в кого міг шукати правди й справедливості сільський учитель (з 1975 р. Роговий знову вчителює), письменник з далекого полтавського села? А він так хотів довести всім, що ніякий він «не ворог своїй землі, своїм людям», хотів «дожити свого віку без страху за свою думку, за своє слово. За слово те стражденне, таке в крові запечене».
Не допомагали і неодноразові звертання до Спілки Григора Тютюнника, духовного побратима Рогового, який весь час стежив за ходом боротьби за роман. Його відчайдушний лист-заклик залишився непочутим: «Це ж письменник, господи…! Я звертаюсь до Вас із проханням допомогти надрукувати роман Рогового (та й повісті у нього є дві нові). Це зробить вам тільки честь. А що ж вищого на світі?».
Роговий здійснив спробу видрукувати роман у журналі «Прапор», але й тут були виявлені розбіжності між авторською та редакційною оцінками життєвого матеріалу, і публікацію «Свята…» відклали. Кожна чергова відмова видати роман боляче била по хворому серцю, доводила до відчаю. А засумувати було чого: повсякденні господарчі клопоти, вчительська робота на двох селах (писати доводилось після домашніх справ та поурочних планів) і головне – професійна самотність, відірваність від літературного товариства. Він залишався сам-на-сам зі своїми думами, сумнівами, тривогами. Самотність найбільше вимучувала його стражденну душу. Чимало колишніх колег, переступаючи сходинку за сходинкою у своїй кар’єрі і добиваючись успіху в столицях, почали забувати Рогового – опинились-бо серед живих класиків! А самим «класикам» він був малоцікавим, бо ніякої вигоди-користі від нього не мали.
Рятувався роботою. Постійна діяльність була нормою його життя. Писав Ротачу: «Школу серед року (мабуть, доки сила) не залишу, бо тріснуть мої жили «в сімейній самотині». Умів брати себе в руки і не збирався полишати письменницьке перо. «Розвиток душі не псується ні сумом, ні сердінням, – писав про Рогового у вже згадуваному листі до Спілки Григір Тютюнник. – Це спалахи. А душа собі працює на добро». В середині сімдесятих почав працювати над новим романом «Птахи летять до сонця», що задумувався як продовження «Свята…», але пізніше був перероблений автором, і деякі його частини увійшли до першого роману.
Ф.Роговий виявив неабияку стійкість у виборі теми. Незважаючи на наступні «поради» змінити свій погляд на значення будівництва ГЕС і переробити твір так, щоб він став «торжеством людського труда й розуму», а не «панахидою» по загубленому селянському світові, автор ніколи не кидався туди-сюди, не зрікався своїх переконань, бо здобувалися вони «не просто в результаті прочитаної статті чи почутої промови, а в результаті великих спостережень і великих мук». Зрештою, і в редакції «Прапора» зрозуміли, що Рогового «спрямувати» неможливо, що його «життєві погляди, так само, як і письменницька манера, вже вивершилися».
Нарешті, у 1979 році після шестирічних блукань роман був уважно вивчений і оцінений належним чином. Гостру, але доброзичливу рецензію написав А.Дімаров, а блискучий редвисновок – Б.Харчук (він же і мав редагувати твір). А в лютому 1980 року Григір Тютюнник сповіщав товариша, що роман «іде». Проте самому Григору побачити вихід роману не довелося: йому залишилося жити лише три тижні.
У 1982 році роман побачив світ. Він одразу здобув популярність: один за одним почали з’являтися схильні відгуки (М.Шевченка, М.Наєнка, В.Брюховецького), у Москві готувався переклад російською мовою (його здійснить Н.В.Рогова – абсолютно випадковий збіг прізвищ). Феодосія Рогового приймають до Спілки письменників. «Тільки не мені оця суєта – пізні радощі», – з гіркотою говорив він про ті дні. Поряд з цим був вдячний всім, хто сказав добре слово про роман, хто домагався його видання. А через десять років (у 1992-му) за цей роман Роговому вручать Шевченківську премію.
На початку вісімдесятих, коли «Свято останнього млива» ще долало видавничі перепони, письменник розпочав роботу над наступним романом «посулянської саги» «Поруки для батька». І хоч роман писався з приводу реабілітації так званого «ворога народу», «севеушника» (під тиском цензури ці слова буде замінено на «супостат»), автор продовжив тематичну лінію, започатковану в попередній книзі. Зображуючи життя мокловодівців у перші роки після переселення, він показує духовну велич своїх земляків, що, незважаючи на страшні випробування, які випали на їх долю, – голод, репресії, вигнання з рідних місць, зуміли зберегти живильний вогник у душі, не втратили почуття власної гідності, не розгубили віками набутих духовних цінностей. У творі багато авторових переживань, болісних роздумів над тим, чим повинна живитися людська душа, звідки черпати їй силу й наснагу, щоб не зламатися, не загубитися у вирі подій.
Уже тоді розумів, що і з цим романом йому доведеться не легше. Так і сталося. Незважаючи на вельми позитивну рецензію М.Слабошпицького, твір відмовилися друкувати і у «Вітчизні», і в «Радянському письменнику». З цього приводу писав Г.Сивоконю: «Схоже на те, що знову (штучно) складається чи вже склалася насторожлива ситуація довкола згадуваного мого роману».
На цей раз боротися за роман допомагав Борис Харчук. Звертався з проханням до кого і куди тільки міг, клопотав особисто перед О.Гончарем, але… «від Гончара – мовчання. Куди ще податися, не знаю, бо ж він найвищий». Підтримував Рогового духом, закликав до терпіння. «Дякувати… Всевишньому, що в різні перепади трудної долі стрічаються хоч трішки такі, як він», – з вдячністю згадуватиме його письменник.
Про те, щоб видати роман у такому вигляді, в якому подав його автор, не могло бути й мови. І хоча йшов уже 1986 (!), наші запопадливі видавці (аби чого не вийшло) старанно правили твір, змушуючи письменника викидати цілі розділи. На запитання, які ставив Ф.Роговий у листі до В.Яворівського, тоді ще годі було шукати відповіді: «Чому мені – людині свідомій, народженій нашою добою – за все життя так ніхто ні разу і не повірив до кінця? Чому мої почуття, мої ревні болі і некеровані думки вічно ревізують і обов’язково (як і цього разу) виявляють якусь у них «недостачу», щось не таке, щось не туди, чогось багато, чогось замало. Чому? Чому!..» Це був крик змученої постійними підозрами і недовірою людської душі, але до якого, на жаль, мало хто хотів прислухатися. І хтозна, як би склалася доля і цього роману, якби не змінилася ситуація в суспільстві.
У кінці 1987 року перероблений і з багатьма вилученими сторінками роман видрукували у «Вітчизні» (через рік він вийде окремою книгою). Його вихід лише додав рубців на вже й без того зраненому серці. Боляче переживав автор появу свого пошматованого дітища. Ділився (у вже цитованому листі) своїми болями з В.Яворівським: «Приїхав оце додому, розгорнув папку, перечитав і… гірко заплакав, що я сам себе ошукав, що я сам собі зрадив, давши згоду публікувати «пошматовану свою душу». Всі оці два дні така на душі печина: що я зробив? Що станеться з тими… осиротілими сторінками, що потрапили у невідоме з мого благословення?» Це був не просто жаль за написаним і ненадрукованим, це було безмежне почуття відповідальності за своє слово перед майбутнім: «В момент, коли пишу тобі цього листа, я зовсім не знаю, як мені зробити, щоб діти і внуки не назвали батька і діда праведним (вид. авт. – Ф.Р.) дурнем – для мене це в сто разів вище, ніж не мого духу публікації» (з того ж листа до В.Яворівського).
… Хай простять сьогодні діти і внуки Феодосію Роговому, як і багатьом іншим, кого жорстокі правила системи заганяли у глухий кут, змушуючи йти на компроміс. І не судімо їх строго, що не змогли вони всього виповісти до кінця, бо й те, що вдалося їм сказати, важило немало.
1990 року «Вітчизна» благословила третій роман «Великі поминки». У ньому простежуються життєві лінії героїв попередніх книг, але діють вони в нових умовах, відповідно до того, як змінюється ситуація в суспільстві. Автор зосереджує свою увагу на наслідках тих «соціалістичних методів господарювання», які нав’язувалися українському селянинові впродовж останніх десятиліть, і наслідках головним чином духовних. Дошукується причин і витоків духовного виродження села, утверджуючи одночасно думку, що лише за умов збереження історичної пам’яті народу, звернення до його віковічних традицій, відновлення порушених зв’язків між поколіннями зможуть прорости і міцно укріпитися паростки національного відродження.
У четвертому романі «Гріх без прощення» основоположні лінії попередніх книг сходяться до свого епіцентру, щоб з нещадною силою показати руйнівну суть комуністичної епохи. Цим твором письменник порушує питання: хто повинен нести спокуту за скоєне проти власного народу, за гріх, якому і прощення немає? Один з головних героїв попередніх книг Прокіп Лядовський («Більшовик») через сумніви і розпач приходить до усвідомлення, що світле майбутнє, заради якого він жив, виявилось химерою. Тепер він постає перед судом власної совісті, допитуючись себе: де і коли згоріли твої роки, а разом з ними і твоя сила, яким богам служив і за віщо? Працюючи над романом, Роговий писав полтавському журналістові Миколі Костенку: «В моїй душі пеком пече «непрощений гріх» більшовизму, котрий посягнув на земельну людину, на її ізначальне і абсолютне право годувати білий світ, і вже у цьому (четвертому) романі я намагався зав’язати назріваючий конфлікт поміж Духом Селянина і духом – надто в нас живучим – нищителя взагалі і новітнього зокрема. Нищити первородство, тобто селянство, значить губити людство, тобто самих себе. За всі віки і тисячоліття історії на Землі до такого доходили тільки п’яні, одурілі од влади більшовики…». Проте втілити цей задум до кінця йому не судилося: роботу над романом обірвала смерть. 4 травня 1992 року Феодосія Кириловича Рогового не стало. Більш як шістсот сторінок машинописного тексту так і залишилися лежати у його письмовому столі. Лиш невелику частину з них зусиллями сина Юрія було опубліковано у журналі «Київ» (1995 р., №2-3). А ще зосталася назва непочатого (п’ятого) роману «Скажи мою кончину, Господи!..».
Феодосій Роговий жив і працював далеко від столиці, від літературного оточення, залишаючись при цьому пречудовим прозаїком, одним з найкращих стилістів сучасного українського письменства. Він жив болями рідного народу, проблемами простих людей і в міру таланту навчав їх своїм добрим словом.
Був твердо переконаний, що світ має духовне начало і повинен ґрунтуватися на духовності. Аналізуючи сучасну ситуацію, доводив: «Коли б ми почали з духовності, а не вдарились у розвиток тієї страшної науково-технічної революції, не заходились будувати гіганти, які потім виявились нікому не потрібними, а тільки руйнують, перш за все природу і руйнують суть людини, ту ж духовність, у нас би такого стану не було. Ми б не дожили до того, що нам аж із Німеччини возять у торбиночках вермішель, сіль».
Роговий не вникав у всякі політичні катаклізми, вважав, що «будь-яка партійність не додає таланту письменникові». Ніколи не був членом партії. Не був і «борцем» чи там «народним трибуном», бо «умів тільки те, у що вірив». Ніколи не кричав про свободу, не просив, не ждав її, робив свою справу, і виявлялось, що її можна було робити навіть тоді, коли інші вважали це неможливим. То була надлюдська праця – усвідомлений вибір наперекір обставинам. То була надлюдська праця – усвідомлений вибір наперекір обставинам. Бувало, у душу закрадались зневіра і розчарування, але не зупинявся, твердо дотримуючись принципу: навкруги чума, а лікар повинен лікувати, вчитель – вчити, а священник – полегшувати душу. Він був водночас і духівник, і лікар, і вихователь.
Любив свою вчительську роботу, хоч, зізнавався, сама робота часто набридала – з року в рік повторювалися навчальні плани, програми. Але дітей любив безмежно, вчив їх найперше поклонятися красі та доброті і ніколи «не міг навіть жестом чи інтонацією говорити дітям неправду».
Дуже любив бувати серед людей – в тракторній бригаді, на фермі, в полі чи клубі, а то й просто посидіти з ким-небудь на призьбі в задушевній розмові. Частенько, як тільки благословлялося на світ, вирушав велосипедом на городищенський базар, поближче до людського гурту, вслухався, як гомонить люд з навколишніх сіл, вставляючи і собі який-небудь дотеп чи примовку. Вмів усією душею сприйняти і відчути народне слово, його багатобарвність, щоб потім навіть найбуденніше освіжити, оновити, надати йому такого місця в творі, де б воно розквітло, сяйнуло по-новому. В постійному спілкуванні з людьми вбачав він своє життя, інакше себе не мислив.
Він був максималістом у всьому: в дружбі, в житті, і особливо в творчості. Докладав усіх зусиль, щоб наблизити нашу літературу до вершин світового письменства. Увібравши і органічно злютувавши в індивідуальну творчу систему найпередовіші досягнення європейської прози, Роговий створив свій, цілком самобутній стиль, свою неповторну поетику. Його письмо хоч і перегукується з творчістю багатьох зарубіжних майстрів, але в ньому тільки наша печаль, тільки наша любов і наша краса.
У тих умовах, коли наша література поволі никла, пристосовувалась, підтасовувалась до вимог злого часу, голос Рогового прозвучав як голос вільної творчості серед всезагальної скутості й заангажованості. То була спроба творчого бунту проти усталених стереотипів у формах, намагання продемонструвати розкутість власної манери, висловити своє ідейно-естетичне кредо, «забезпечене» високим рівнем художнього відображення дійсності.
Він прагнув сказати своє чесне, зболене слово про ту добу, в яку йому випало жити. Хотів бути почутим. А для цього треба було увиразнити свій індивідуальний голос, сказати це «тільки по-своєму», «тільки як ніхто». Думається, Феодосію Роговому це вдалося.
* * *
Його поховали на сільському кладовищі, серед тих, з ким він жив і про кого писав. Скромний пам’ятничок з овальним фото, під яким дата народження і смерті. І лише надпис «Письменник. Лауреат премії ім. Т.Г. Шевченка» вирізняє цей надгробок з-поміж інших.
Це нині так. А як буде у майбутньому? Чи піднімемося духовно бодай настільки, щоб відчути потребу перечитати романи Феодосія Рогового? Чи зуміємо перевидати їх такими, якими вони були написані, – ще не пошматованими переляканими редакторами? Чи вистачить нас на те, щоб зуміли зрозуміти й оцінити глибинні смисли, якими нуртує проза цього блискучого прозаїка-авангардиста, що народився і жив у провінції і помер зовсім не в Парижі?
Час покаже, що з нами буде…
м. Кропивницький
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.