Любов Снісар. «Філіграні, де віддзеркалився час» (Володимир Затуливітер)

243

Про книжку прози нових жанрів

Трагічний, жорстокий і невірний рік минулий нарешті здав свої позиції. Але не спадає тривога. Мусимо ретельно й мудро пильнувати весла у шквалі 2020-го. Для нашого Літературно-мистецького благодійного фонду Володимира Затуливітра (1944-2003) минулий був роком 75-ліття від дня народження письменника. Не всі заплановані заходи, присвячені цій даті, відбулися. Та осмислюючи всю культурологічну роботу, проведену Національною Свілкою Письменників, Національним Шевченківським заповідником, «Просвітою», земляками Сумщини і Черкащини, львіськими і київськими друзями поета (про неї не раз сповіщалось у пресі), висловлюємо всім щиру подяку. Якось так розкущилися наші свята, що на них не лише звучать поезії і проза, а вже обов’язково – гарна класична музика у живому виконанні сучасних маестро, народні й авторські пісні, радують душу цікаві художні виставки. А розквіт Затуливітрівських читань у Бучаку під Каневом наводить на думку, що пора б розбудувати тут Село Мистецтв. Тож можна було б і кілька днів відпочити, полюбуватись витворами природи, пройти Трахтемирівським шляхом, ознайомитись із багатющою історією козацького краю… Творчі сили – потужні. Відгукніться, доброчинці! Хоч би установити пам’ятний знак, присвячений перебуванню і творчій роботі у Бучаку видатних мистців і науковців ХХ століття – поетів, кінорежисерів, прозаїків, художників, архітекторів, археологів… Та на великі справи бракує фінанасування. Це позначилось, на жаль, і на накладі виданих книжок Володимира Затуливітра до ювілею. Тому й мовчанка навколо відкриття Затуливітра-прозаїка, яке чи не більше, ніж свого часу відкриття Затуливітра-поета. Той же пошук нових жанрів і форм, ті ж відкриття правдивої історії України, але які психологічні глибини у розкритті характеру української людини, українського духу! Які свіжі чисті почуття! Нам і в прозі явлений витончений ліричний поет, який грається фактами власної біографії, що надає достовірності. Про мову і художні засоби уже говорено доста. Вони скупі, але  вражають розмаїттям палітри. Майстру коротких поезій проза давалась нелегко. Писав, переписував, спалював вибракуване, знову починав спочатку розробляти тему… Така каторжна кривава праця забирала життя. Тож у 58 – «Часу лишилось тільки для роботи» у спасенному Бучаку, де ніхто не заважатиме, бо щодень – «неприйдень». Архів рукописів, переданий Фрндом Інституту Літератури, все ж зберігає по кілька неспалених копій, які, певно, цікаво було б оприлюднити в академічному виданні.

Проза Володимира Затуливітра вмістилась в одну книжку «Битіє від Серафима» (К. «ЩЕК». С 477. 2018), але яке то розмаїття жанрів і форм! Який огром творчої праці, прихованої за підступною легкістю й простотою. Починаючи з міта, новели, повісті, «п’єси не для театру», «спроби реконструкції зотлілого діаріуша», пародії. А далі йдуть жанри іще не названі в українській літературі. Наприклад, 15 коротких контрастно відмінних текстів заґронені тематичною галузкою „Ніші” – життєво важливим і пекуче болючим для кожного мистця виозначенням свого буття у мистецтві. У творах бачимо скалки керованого світу тоталітарного суспільства і образи потерпілих художників. Ця китиця зібрала вузол проблем. Його конструкція надає поштовх подальшому перспективному мистецькому розвитку, який виходить за межі окремих творів і який стимулює порушена тема. Усвідомлена воля автора творить форму ґрона у розвитку, де остання родзинка є незавершеною за формою, зате змістовно цільна. Вид несформованої (чи мо’ вже розкльованої) ягідки надано іще кільком штукам. І це не тому, що творець поетичного слова утратив владу над жанром. Потужна творча енергія автора вимагає експерименту, і він, балансуючи на лезі, зберігає самоконтроль, що видно по духовній вивершеності кожної родзинки, хоч тема в цілому є безкінечною, як і утворена автором модерна конструкція. Ірландський письменник Джеймс Джойс, публікуючи свій останній твір „Поминки по Фіннеганові”, подав його як „твір у процесі роботи”. Можливо, декотрі твори Володимира Затуливітра теж мають право публікуватись під таким означенням. Твір цікавий і психологічними дослідженнями, які висвітлюють болючі, часом нестерпно, напруги виборювання істини, коли «Час жорстоко тече із безсмертя у душу». Вони спрямовують до висновку: недостатньо бути особистістю широкої свідомості, втілювати свій талант у мистецьких творах. Цінності ції мають значення, якщо базуються на високій моралі й відповідальності мистця.

Проза, скомпрометована штучнопримусовим „методом” соцреалізму (свій протест через вбивче художнє порівняння поет висловив у вірші „Вікторія”), шукає оновлення. Суб’єктивний модерний напрямок Затуливітра, який випинає елемент зробленості, контрастує з традиційним мистецтвом гладенької, наперед заданої форми. „Нерозв’язані антагонізми реальності проступають у художніх творах як іманентні проблеми форми. Саме це, а не вставляння об’єктивних елементів, визначає відносини мистецтва з суспільством. Комплекс напруг у художніх творах кристалізується безперешкодно в проблемах форми і завдяки емансипації від фактичного фасаду зовнішнього світу збігається з реальною сутністю.” (Т. Адорно. Теорія естетики. К. Вид-во Соломії Павличко „Основи”. 2002). Для прикладу погляньмо на композицію „Ніші». Серед художніх частин тут вмонтовано й картину-ілюзію, міти, літературну критику, спогади, переосмислення усталених біблійних понять і т. і. Весь матеріал пронизаний історизмом і поєднаний однією метою: віднайдення або оправдання свого існування в житті, тобто свєї ніші і навіть ніші землян, які не можуть справитись з агресією окремих своїх індивідів, хоч вони загрожують всьому людству й планеті. Твір, як і дім, вибудовується знизу. Відсутність надбудов та орнаментів лиш полегшують бачення глибини мисленнєвих елементів і духовного світла, випромінюваного всім твором і окремими його частинами. Отже, вибрана автором форма не примха, а необхідний художній спосіб розкриття істини.

Або «АБО ОФО», (Око циклону), яку в підзаголовку означено: «Оповідання про давню повість». Справді, твір побудовано як деконструкцію процесу його написання», пише Іван Дзюба у дослідженні «Володимир Затуливітер: «Волію плями – не правопис ліній» (Володимир Затуливітер. «Тернова гора». К. Укр. пис. 2012 р. с. 65), що знає такий жанр у світовій практиці. Чи філософські етюди (наприклад: «Сен-Сімон із помийниці», «Зайонць безбожий», «Смутна моя мова» та ін.), сповнені українським гумором, сарказмом, комізмом, що ояскравлює суспільне тло. А от «Ластуня, збирачка ряски» поєднала історію Слобожанцини, соціум перших років колективізації, міт і фантасмагорію таким чином, що фантастичне панує над історичним, втручається в логіку художнього твору, впливає на природнє й змінює об’єктивне. Підпорядкованість правди вигадці оживленої глиняної героїні Настуні, степової Галатеї, робить весь твір з його історичною й соціальною монументальністю міражем… Як назвати такий жанр, таку форму?

І навряд чи підійде до літературного терміну означення автора «Діжі» (Володимир Затуливітер. «Діжа». К. «ЩЕК». 2019). «Поза жанром» чи «Повістинка-паляничка». Головний герой – малюк Улас Нужда, він же Хлюсик-Власько, часом «зникає надовго з оповіді. Але страх, почуття голоду і причманливий запах хліба залишаються, навіть неназвані. У самих глибинах того життя, яке випало хліборобському родові в „хисткому світі” ХХ століття… далі будуть історії безпритульного Ізі-М’язика з Коцарської та прасолівни Азалії („із найбагатірніших харківських прасолів”), яких химерна доля звела в „буремні” й голодні революційні роки на харківському Благбазі… Винахідлива Азалія стане матушкою Назарією, зробивши Ізю-М’язика отцем Онуфрієм, попиком-заробітчанином. Їхнє густими, раз у раз і сатиричними барвами описане учеписте життя-буття пов’язує в один історичний ланцюг чотири найбільші трагедії українського життя: руйновище революційних літ; голодомор 33-го; „війну двох князів пітьми, жовтого і коричневого”; голодуху 1947-го… Все це пройшло Гречаною Греблею – українською глибинкою. В цьому правда Затуливітрового слова, як і в тому, що все історичне тло моторошного гротеску упослідження колись квітучого села подане без найменшого ”авторського” ідеологічного притиску – так, як сприймало саме деградоване село, – і цей гротеск трагічніший за будь-які патетичні коментарі… „За лісом, за пралісом золота діжа сходить…” – цей метафоричний епіграф до картини безвиході чи не означає гірку відстань між колишнім поетичним світопочуванням народу і його злиденною опущеністю в „хисткому світі” ХХ століття?» – так писав про „Діжу” академік Іван Дзюба у вже згадуваній статті „Володимир Затуливітер: „Волію плями – не правопис ліній”. (К. КЛІО. „На трьох континентах. Книга І”, стор. 658-721. 2012 р.).

Розгляд нових жанрів і форм у прозі Володимира Затуливітра можна продовжити та сподіваємось почути, нарешті, фахові оцінки всієї книжки прози.

“Українська літературна газета”, ч. 4 (270), 28.02.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у кіосках «Союздруку»,  а також у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!