Поклавшись тільки на себе,
Всупереч злій судьбі,
Я спробую все ж як-небудь
Народ свій знайти в юрбі.
Валентин Мороз
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Попри надзвичайну зайнятість: презентує переклад своїх творів польською у сусідній державі, їде на захист дисертації за його творчістю в Кіровоград (зараз – Кропивницький), веде на Першому каналі Українського радіо авторську передачу “20 хвилин з Володимиром Яворівським”, почесний гість в Вінниччині, на фестивалі…, Володимир Яворівський знаходить час озватися-перетелефонувати в Одесу, бо “дух молодості дурманить, омолоджує й підтримує нас усе життя. Без нього ми – пересохлий, мертвий жолудь, намарне вкинутий у землю.
Їй же Богу, іноді задумуюся: як би склалося моє життя, якби я не провів студентські роки в Одесі й саме в період хрущовської “відлиги”. Так згадує часи навчання наш філолог у спогадах “Теплий Мороз” у книзі “Я міст до тебе, Україно…” Про Валентина Мороза і його поетичний світ” (Одеса, 2016. – 261 с.).
А ще громадська робота та політична діяльність… Можемо лише здогадуватися, яких зусиль, самодисципліни знадобилось, аби так організувати своє життя. І все це від батьків, пращурів українців південного Поділля…
Народився Володимир Яворівський 11 жовтня 1942 року на Вінниччині в с. Теклівка, яке на той час входило до складу Трансністрії – провінції королівської Румунії, створеної на окупованих українських землях.
Батько Олександр Семенович (1908 – 1976) і мати Віра Йосипівна (1912 – 1987) були трударями-колгоспниками.
Від хати діда Йосипа та баби Ксені, в якій народився майбутній український митець, зберігся наріжний слуп. А та хата, де Володимир “витовкався, де ще молода й неймовірно вродлива мама показувала йому з порога на військового, що простував вулицею, й мовила радісно: “Володику, оно тато твій з війни повертається!”, – трохи причепурена, ще стоїть на узвірку… Це така затишна та благодатна місцина, що тут можна відкривати приватний будинок творчості”.
“Моя мамуня Віра могла за день приготувати весільний стіл, спекти хліба на всю Теклівку”, – гордо з любов’ю підписує світлини син.
Батько трагічно загинув: його “задушив трактор на колгоспних буряках” у с. Городківці, там він і похований на сільському цвинтарі.
До побіленої хати з низькою стелею, традиційною селянською піччю, маленькими вікнами приїздить Володимир Яворівський, щоб зустрітися, прийняти гостей – отих самих своїх земляків, бабусь та дядьків – на власному подвір’ї… Відвідини стають традицією, теклівський мотив, присутній чи не в усій прозі Яворівського, став покликом рідної землі…
Вчився Володимир у Городківській середній школі. Грав у шкільному духовому оркестрі, який був знаменитий, бо на шкільній олімпіаді зайняв перше місце на Вінниччині. З духовим оркестром альтист В. Яворівський вперше приїхав до Києва.
У книжці “Одкровення в кафе “Пегас” (Письменники про себе. – К. : Ярославів Вал, 2010. – 428 с.) Володимир Яворівський у розділі “Автоштрихи без портрета” написав: “Після закінчення десятирічки батько відвіз мене мотоциклом на залізничну станцію в Крижополі й сказав: “Куди буде перший поїзд, туди їдь вступати. Знаю, що тебе нікуди не візьмуть, то вступай у те, що найвище, щоб я міг людям сказати, чого тебе не прийняли”. Потяг ішов на Одесу.
Вдосвіта я вийшов з одеського вокзалу на майдан і відчув себе самостійним чоловічком. Батько дав трішки грошей, то я відразу кинувся напитися води з сиропом, яку продавав старий єврей. Але спершу вирішив випити без сиропу, чистої, на що єврей запитав: “Вам безь яблучного ілі безь вішньового?” Я відчув, що це – Одеса.”
У неповних сімнадцять років вступив (у 1958 році) до Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова, на філологічний факультет.
“Вступив легко як для селюка із дуже посередньої школи на південному Поділлі.
Надрукувавши кілька бездарних учнівських віршиків у райгазеті (а саме це привело мене на українську філологію), та, отримавши серед школярів титло “піїт”, я почувався серед однокурсників, хоч був наймолодшими, бо багато хто відпрацював два роки перед вступом, не закомплексованим, а напівзакомплексованим. Псували настрій лише широчезні холоші штанів, пошитих городківським кравцем Піньом, бо всі старшокурсники вже носили “дудочки”, які одягали “з милом”.
Вже в перші дні навчання щасливий випадок звів мене із Володимиром Базилевським – університетським поетом, що мешкав у сусідній кімнаті гуртожитку на вулиці Островидова, 64 (нині – Новосельського). Сьогодні це великий поет, мислитель, публіцист, лауреат Шевченківської премії. Він розповів мені про класиків нашого факультету, поетів: Віталія Березінського, Анатолія Бортняка, Валентина Мороза, Петра Осадчука, Юрія Михайлика.
До від’їзду на збирання кукурудзи в колгоспі Іванівського району я встиг на власні очі з відстані побачити кожного з них. Березінський, Михайлик, Осадчук ходили старезними коридорами філфаку “гоголем”, таке враження, що їх голови переповнені римами, гарячковитими рядками і думами про велике…”
У 1961 році в Одесу на організований Лесем Танюком, Валентином Морозом та Володимиром Яворівським Шевченківський вечір приїхали два Василі – Стус та Симоненко. Для Одеси це було “что-то”.
Григорій Клочек (випускник філфаку ОДУ ім. І. І. Мечникова 1965 року; літературознавець, доктор філологічних наук, професор, академік НАН ВШ України. Лауреат премій ім. В. Винниченка та ім. Є. Маланюка) у спогадах про Валентина Мороза у вже згаданій книжці, написав: “Він (Валентин Мороз) передав через Володимира Яворівського: приходьте, у мене будуть цікаві люди. Ними виявилися гості з Києва – Василь Стус і Лесь Танюк. Запам’яталась якась підкреслена інтелігентність тієї зустрічі…
На тій вечірці Василь Стус сидів мовчазним і задумливим. Лесь Танюк прочитав баладу “Крила” Івана Драча…”
На четвертому курсі Володимир Яворівський очолював університетську літературну студію.
“В літературу мене завів Михайло Стельмах, який гостював у нашому університеті з нагоди наукової конференції, присвяченої його творчості, – пише Володимир Яворівський у вже згаданому есеї “Автоштрихи без портрета”. Я виступав від “умного” студентства і покритикував його роман “Правда і кривда”. Твір закінчується тим, що романний конфлікт розв’язує… партійний вождь, в якому легко вгадувався Хрущов. Я тремтячим голосом запитав з трибуни Стельмаха: “А як розв’яжеться такий самий конфлікт в сусідньому селі, куди секретар ЦК не заїхав?”
Стельмахові це сподобалось. Він запитав, чи я ще щось пишу, і запросив прийти ввечері до його готельного номера й занести щось написане. Я віддав йому зошит з віршами і, виходячи з кімнати, так розхвилювався, що став довго витирати ноги об килимок. Коли заходив, не витирав. А треба було б при вході в літературу”.
Михайло Стельмах опублікував студентські вірші Володимира Яворівського в “Літературній Україні” із дуже теплою передмовою. Це було входження молодого митця в літературу. Після цього вже постійно друкуються і його критичні статті в цій газеті.
“Навіть надрукували єхидну рецензію на книжку мого декана Івана Дузя про Остапа Вишню, і за це був жорстоко покарений”, – пише у спогадах про Валентина Мороза В. Яворівський.
На четвертому курсі Володимир одружився з філологинею першого курсу Ніною Чайкою (Ніна померла. Царство їй небесне).
Валетин Мороз запросив друга-філолога на Одеське радіо в штат редактором молодіжних програм. “Я, стаціонарник, міг собі це дозволити, бо дипломна робота “Образ України в поемах Максима Рильського періоду ВВ війни” вже була написана й отримала на республіканському конкурсі студентських робіт першу премію. Мій керівник заявив, що цього достатньо для захисту.
Я був вільний від лекцій і охоче працював штатним редактором із “захмарною” для студента платнею (стипендія була 22 крб., а я отримував з гонораром 150 крб.)…
З Валентином Морозом часто від редакції їздили у відрядження по Одещині. Ми були жадібні бачити життя, відчувати його, вникати й осмислювати. Чого вартий був болгарський Болград, з якого ми готували болгарський радіодень. Бессарабія, Вилкове, Ізмаїл, Котовськ, Балта…”
У яких тільки квартирах в Одесі не жив Володимир Яворівський: комунальних, покинутих на зиму дачах, де треба було постійно топити грубку, у центрі (200 метрів від Дерибасівської) тупикова кімната, в якій жити можна було тільки при електросвітлі. Всі, хто бував у гостях, уже написав у своїх спогадах про українську “криївку” (Лесь Танюк, Анатолій Колісниченко, Григорій Клочек, Анатолій Качан, Олекса Шеренговий, Олекса Різників, Борис Нечерда, художник Михайло Піпан…).
Тут збиралася молода, загониста, безстрашна одеська Україна. Кипіла, гула, шукала свого місця в житті. Допізна засиджувалися в “криївці”.
“Я тут вперше почув від заходян (Вадим Литвиненко, Михайло Піпан), про бандерівців, про опір УПА енкавидистам, про страшні злочини “визволителів” галичан. Коли до нас приїхала група учасників художньої самодіяльності з Буковини з українськими народними піснями, ми чманіли від радості: “Наші! Наші!!!”
А ще до Одеси приїхав знімати на Одеській кіностудії свою дипломну роботу “Ескадра іде на захід” вже славетний віршами й головною роллю Івана Орлюка у фільмі “Повість полум’яних літ” Микола Вінграновський. Ми раділи кожній миті перебування в його товаристві, бували на зйомках, виходили в море на рибалку камбали, слухали його вірші за келихом вина в кіношному готельчику, організовували йому творчий вечір в університеті, в переповненій залі. А читав він як! І що читав? “Ми на Вкраїні хворі Україною…”, “Я встав з колін і небо взяв за зорі”…
Українські патріотичні душі легко знаходили одна одну й швидко гуртувалися. До нас горнулися і російськомовні талановиті люди… Борис Нечерда, котрий починав свій творчий шлях із віршів “під Вознесенського”, дуже швидко і природно почав думати й писати українською про Україну. Згодом Борис виріс у могутнього українського поета, Шевченківська премія наздогнала його вже після смерті.
Тодішня Одеса впивалася духом свободи. Українство одеській владі нічим не загрожувало, тому ми не відчували на собі карального “ока” спецслужб. Коли я згодом подружився з Дмитром Герасимчуком, який у цей самий час вчився у Львові, очолював літстудію, вже друкувався – він оповідав, що його кожного тижня викликав на “душевну” балачку університетський кадебешник. Я ж навіть не знав, що такий існує. Мене ніхто ніколи в Одесі не чіпав. Згодом у нашу компанію влилися Анатолій Качан, Григорій Клочек, Олекса Різників, Іван Григурко, а ще згодом яскраві першокурсники – Анатолій Колісниченко та Олекса Шеренговий, Олег Олійників…
Ми почували повну й чисту свободу, бо нас в Одесі не боялися… Ми думали, говорили вголос, робили все, що вважали необхідним.
Я не раз уже казав, що якби не провів студентські роки у цьому супероригінальному, демократичному, веселому місті, мабуть, таки був би іншим і доля склалася інакше.
Тодішня Одеса дала нам наприкінці п’ятдесятих та на початку шістдесятих такий запас відчуття власної свободи, духовний запас демократії, що мені та багатьом моїм друзям цього запасу вистачило на всі наступні літа мороку і політичної задухи”.
У молодої сім’ї народився син Святослав (1964). Сьогодні він – журналіст.
Закінчивши філологічний факультет Одеського університету (1964), був “відправлений у Запорізьку область, в глухоманну семирічку, викладати російську та українську літератури, працю, співи, ботаніку. Та я приїхав у це село як журналіст обласної газети “Запорізька правда”.
У Запоріжжі в перший же день дістався на Хортицю, подивився на нащадків козаків. В городі дядько і тітка копають картоплю. Я їм: “Добридень! Бог на поміч козакам!” А мені у відповідь: “Не понял! Что ты сказал? Повторі”.
Зросійщене, прокіптюжене димами Запоріжжя штовхало мене до Львова. Покійний Борис Машталярчук, редактор львівської молодіжки, запросив мене на роботу. Мені здалося, що, нарешті, тут всі свої. І першого ж дня я виступив на вечорі Ігоря Калинця. Говорив з присутніми, як із “своїми”. А на ранок, коли прийшов на роботу – вже був звільнений, не пропрацювавши жодного дня. Та завдяки Ірині Вільде, Братаню, Іваничуку таки залишився у Львові на сім років. Було багато справді своїх. Різалися в парубоцького “дупака”, “водили козу” з Кудликом і Герасимчуком, Богданом Стельмахом і Ступкою, Івасюком і Янівським… У час духовної задухи не скурвилися”.
Володимир Яворівський працював у редакціях газет “Прапор юності”, “Ленінська молодь”, “Літературна Україна”.
Був творчим кіносценаристом, завідувачем відділу прози й заступником редактора журналу “Вітчизна”. Член Спілки журналістів України з 1969 року.
Першою книжкою В. Яворівського стала повість у новелах “А яблука падають” (1968). “Од цього хлопця можна сподіватися багато”, – пророкував свого часу Григір Тютюнник, благословляючи на світ книгу молодого Володимира Яворівського “А яблука падають…”.
Мав рацію Григорій Клочек, зауваживши, що В. Яворівський прийшов у літературу без своїх тем, які б зразу виділили його серед інших. Не було цієї теми і в “Яблуках…”. Зате привертала увагу метафоричність, образність письма, барокова поетика. Вже тоді критика звернула увагу на “химерність” художнього мислення, молодого письменника, яка продовжилася у повісті “З висоти вересня”.
Членом Спілки письменників України Володимир Яворівський став у 1971 році.
Здавалося б, уже в перших двох книжках, а особливо в повісті “З висоти вересня” автор знайшов себе, свій стиль, та несподівано зрадив собі і… поплатився за це. На початку 70-х років у колишньому глухому, але живописному закутку Полісся — Чорнобилі розгорнулося будівництво “мирної” атомної електростанції. Спокусившися “надсучасною” проблемою, молодий письменник їде на будову, занурюється в “біографію” атома та його творців і пише роман-хроніку “Ланцюгова реакція” (1978).
З гіркотою він зізнається згодом, що, мовляв, “якби було хоча б якесь маленьке знаття про те, як примітивно будувалися ті станції, що відбувалося “за кулісами”…”.
Утім, дуже швидко В. Яворівський знову звертається до вже випробуваного, а головне – органічного для себе способу образотворення і пише “химерний”, “умовний” роман “Оглянься з осені” (1979). Роман сюжетно й композиційно доладно скроєний, хоч у творі й немає інтригуючої фабули, карколомних сюжетних поворотів, читабельність роману підтримується самою цікавістю оповіді, інтересом до змальованих тут колоритних особистостей.
Наступним твором, який приніс успіх письменникові, був роман “Автопортрет з уяви” (1981). В центрі його – доля надзвичайно обдарованої української жінки, народної художниці Катерини Білокур, чий унікальний талант високо оцінив Пабло Пікассо. В. Яворівський обрав хоч і давній, проте, здається, найдоцільніший у даному разі шлях – оповідь від першої особи. Хоча неподоланих труднощів у зображенні такої неординарної особистості виявилось чимало.
Своєрідним продовженням твору “Оглянься з осені” став роман на попередньому буденному й прозаїчному сільському тлі “А тепер – іди…” (1983) – “химерний роман”, як зазначено в журнальному варіанті, і, за словами автора, – твір, з “моментом дива, зміщеннями площини, умовністю”.
Продовжуючи й розвиваючи тему роману “Оглянься з осені”, зокрема, образи тих веселих дядьків, які “наперекір війнам, політичним катаклізмам”, “неперспективним” селам і негодам зберегли в собі моральне здоров’я нашого народу, автор прагнув художньо дослідити “хворобу совісті”, що роз’їдала душі багатьох, відповісти на болючі питання: “Чому самотні й сумні ці дядьки у старості? Що і кого вони залишають після себе? Де і коли допустились помилки, що не мають на кого залишити те, задля чого жили?”
На початку 80-х років виник задум документально відтворити у слові трагедію й велич Кортелісів – села знищеного фашистами.
“Вічні Кортеліси” удостоєні Державної премії України ім. Т. Шевченка (1984). Мало значення й те, що твір містив і захоплення, на зразок хоча б оцього: “Кортеліси були радянськими лише двадцять місяців, а так глибоко і щедро засіялося в їхніх душах нове, радянське”.
26 квітня 1986 р. світ потрясла катастрофа на Чорнобильській АЕС. Спонуканий докором сумління за свідоме чи несвідоме “оспівування “мирного” атома”, В. Яворівський їде в прославлене ним, а тепер сумно відоме всьому світові місто і з гідною подиву оперативністю пише роман “Марія з полином у кінці століття” (Вітчизна. – 1987. – № 6).
Катастрофа розкривається переважно через долю великої родини Мировичів, яка з волі автора з’їхалась у рідне село Городища, розташоване за 20 км від атомної станції, на похорон батька. Автор дає всім стислі, але місткі характеристики, які згодом доповнюються в деталях, у внутрішніх і зовнішніх конфліктах. Провести батька в останній путь приїхав з Москви і найстарший син – Олександр Мирович, чиє ім’я та обличчя “багатьом відоме з газет і телевізійного екрана”. Адже це він, який “опрацював проект дешевого, простого, за його власним висловом, безпечного, як самогонний апарат, реактора-мільйонника”. У центрі твору — мати Марія Гнатівна. Саме через її сприйняття найповніше розкривається трагедія. На її долю випало найбільше горя і втрат, фізичних і моральних. Авторові довелося вислухати чимало докорів за еклектичність композиції, “кінематографічність” описів, недостатню концептуальну продуманість образу Мировича-старшого тощо. На думку критиків, ці вади є наслідком поспішності в художньому осмисленні подій.
Портрет В. Яворівського був би неповним, якби не було сказано й про те, що не з меншою енергійністю, ніж у художній творчості, він працював і в публіцистиці, про що свідчать чотири збірники творів цього жанру: “Крила, вигострені небом” (1975), “Тут, на землі” (1977), “І в морі пам’ятати джерело” (1980), “Право власного імені” (1985). Орієнтована, як правило, на ідеологічні стереотипи часу, це – художньо-документальна проза, написана переважно в невимушеній формі асоціативних роздумів про зустрічі з конкретними цікавими людьми.
“У прокляту політику я не прагнув, не йшов у неї, – відверто іронічно пише В. Яворівський у згаданих есеях. – Вона, зараза, сама прийшла до мене. Я працював над романом про останню любов Тараса, як мене викликали із села на якісь збори. Де висунули кандидатом у нардепи СРСР. Я не вів виборчу кампанію, я сприймав це, як лукавий жарт. Ходив у джинсах, виступав на ящику з-під яблук біля виходу з метро, розвішував веселі гасла. Говорив усе, що думав.
Якось навпроти КДБ ми із Славою Самбуком (царство йому небесне!) клеїли саморобну листівку “Ах еті московіє прайс-куранти!”, як з будки чергового КДБ окрик: “Ви што там вішаєте?” На що уже розкріпачений Самбучок гордо відповів: “Ето ви вішаєте! А ми – клеїм!”
З весни 1989 р. полишив літературу і, за власним зізнанням, “весь пішов у політику”.
У 1989 – 1991 роках – народний депутат СРСР, член Міжрегіональної депутатської групи, що була опозиційною до тодішньої влади, у яку входили такі відомі постаті, як Борис Єльцин, Андрій Сахаров, Василь Биков, Віталій Коротич, Анатолій Собчак.
Обирався народним депутатом України багатьох скликань (1- го з 15 травня 1990 до 10 травня 1994; 2-го скликання з 11 травня 1994 до 12 травня 1998; 4-го скликання з 14 травня 2002 до 25 травня 2006, заступник голови Комітету з питань свободи слова та інформації; 5-го з 25 травня 2006 до 12 червня 2007. Голова Комітету з питань культури і духовності. 6-го скликання з 23 листопада 2007. Голова Комітету з питань культури і духовності (з 26 грудня 2007). 7-го скликання (2012 – 2014), голова підкомітету з питань книговидання, книгорозповсюдження та відзначення пам’ятних дат Комітету з питань культури і духовності.
Голова Національної спілки письменників України з жовтня 2001 по листопад 2011 року.
Твори, які ввійшли до п’ятитомника, що вийшов у Київському видавництві “Фенікс” (2008) – глибокі й вистраждані, написані соковитою, образною мовою. Усі ті проблеми нашого буття, що їх порушує автор у своїй публіцистиці, постають у художньому слові, на глибинному рівні.
На питання назвати високохудожні шедеври, Володимир Яворівський розмірковуючи, відповів:
“Можу назвати такі, які я вважаю світового рівня. Це – поезія Ліни Костенко. Якби ми мали культурну владу, а не недоучів, її твори було б перекладено на всі мови світу (на це потрібні державні кошти), і Ліна Костенко могла б отримати Нобелівську премію. Або проза Марії Матіос та Василя Шкляра, Романа Іваничука та Валерія Шевчука. До речі, Іваничук жив у Галичині, але його проза, особливо історична, – це світовий рівень”.
Дружина Володимира Яворівського – Галина Олександрівна Данилова (1946) – талановита актриса Національної філармонії України. Вона заслужена артистка України. Слухаючи вірші Ліни Костенко та інших поетів у виконанні Галини Данилової, переповнена глядачами зала столичної філармонії, зворушливо сприймає їх. .
Олекса Шеренговий у свою книгу поезій “Молитвослов” ввів почуттєво-емоційний вірш, присвячений Галині Даниловій, із вдячністю за її майстерність, за талант актора.
Дочка – Олександра Яворівська (1978) – співробітник Нового каналу телебачення.
Володимир Яворівський – один із засновників Народного Руху України, очолював Оргкомітет Руху, з 1989 року – голова Київської координаційної ради Руху.
Лауреат Державної премії України імені Тараса Григоровича Шевченка за повість “Вічні Кортеліси” (1984 рік) та Літературної премії імені Дмитра Загула (2005).
Нагороджений орденом “За заслуги” III ступеня (серпень 2005), орденом Христа Спасителя УПЦ КП. Має відзнаку Президента України – ювілейна медаль “25 років незалежності України” (2016).
“Блискучий український прозаїк”, – так назвав нашого митця Павло Загребельний, залишаючись творчою людиною, ще подарує шанувальникам своє пристрасне слово любові до українського народу, до його історії у нових творах.
Багато творів Володимира Яворівського перекладаються мовами зарубіжних країн.
Хочеться приєднатися до слів-оцінки Олеся Гончара (роману “Марія з полином наприкінці століття”): “Пишу ці рядки, Володю, з гордістю за Вас”.
Я теж написала своє есе з гордістю за нашого філолога – випускника класичного Одеського університету ім. І. І. Мечникова, неординарну Особистість, багатогранну Людину…
“Українська літературна газета”, ч. 11 (303), 4.06.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.