Життєву чашу ти вже випив.
Душа запрагла вічності…
Олександр Рисак
Це слова з посмертної книги «Спрага білого причастя» професора Волинського університету імені Лесі Українки Олександра Опанасовича Рисака (11.05.1939 – 29.10.2003), мого другого опонента на захисті кандидатської дисертації далекого 30.03.1990 року. Кожен рядок його поезії кричить правдою трагедії, яка наближалася…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Спіткнувсь ти, мій коню,
на битій дорозі,
Чому ж так неждано спіткнувся?
Бунтують у відчаї
плоть моя й розум,
Бо я ще в сідлі не набувся…
Його Слово зцілює, веде в безсмертя, дарує вистраждану мудрість, дає поживу для глибоких філософських роздумів… Світлої пам’яті Майстер у кожному Слові залишився віртуозом …
Процитовані Слова відношу й до життєвої дороги мого однокурсника Володимира Панченка (2.09.1954 – 14.10.2019), який занадто рано відійшов у Вічність… Iрій (ирій) у древніх слов’ян благодатна, вічно тепла країна, куди на зиму відлітають перелітні птахи, і де проживають душі померлих… Вірю, що там їм усім разом добре.
Кажуть, що чотири речі неможливо повернути: камінь, якщо він кинутий, слово, якщо воно сказане, випадок, якщо він втрачений та час, який минув… Ставлю під сумнів час, бо є спогади про минуле: у книгах, у світлинах… Антон Макаренко справедливо писав: «Книги – це переплетені люди»… А Іванові Франку належать мудрі слова: «Книги – морська глибина: хто в них пірне аж до дна, той, хоч і труду мав досить, дивнії перли виносить».
Згадувати й занотовувати – це окрема розкіш і вдячність… Спогади – як бджоли, що у вуликах рояться… Вони швидко рухаються, зіштовхуються і, ніби живі, наздоганяють один одного… Вони світлі й радісні, сумні й тривожні… Для мене ж спогади – святі, бо вони – моє життя…
Написала есе «Володимир Панченко – то світ пізнання та любові» в книжці «Пам’яті світле джерело» (Одеса, 2015 р., С. 130 – 145). Говорила про нього як блискучого педагога, яскраву особистість, по-справжньому красиву Людину, як про Людину «із роду правдолюбів у всіх вимірах» (Г. Клочек). Його талант був унікальний, багатогранний. Володя був винятковою людиною… Заради таких людей Бог пообіцяв Аврааму спасти Содом і Гоморру (якщо їх набралося б відповідний відсоток, але їх стільки, праведних, там не було). Так важко писати про нашого випускника філфаку «був»… Він є, бо залишилися його статті, його унікальні книги (три нові мають з’явитися в 2021 році. Планував дві про Т. Шевченка та збірку авторських колонок «Зупинитися і озирнутись»). Автографи, його світлини, його рідні, друзі, студенти, випускники тих вишів, у яких викладав Володимир Євгенович Панченко – викладач, доцент, професор, видатний літературознавець, пошуковець-мандрівник…
Згадаю кілька його безцінних книг як за змістом, так і за формою викладу, бо вони всі вільні від квазінаукового стилю. Книги корисні, пізнавальні й для учнів, студентів, викладачів, для кожного, хто має смак до художньої літератури.
Висока художність 10 ліричних сповідей, 10 шедеврів української лірики й новели про них вийшли в серії «Урок літератури» (заснована Володимиром Панченком у Кіровограді), – характерні риси видання «Так ніхто не кохав…» (Кіровоград, 1997). І дорогий, теплий, що зігріває душу до цього часу, автограф: «Любі Ісаєнко, моїй преславній однокурсниці, – на згадку про часи, коли так ніхто не кохав… Будьмо! – довго-довго… Володя. 1997 р.»
Усіх автографів багато, бо багато було зроблено, написано нашим розумним товаришем, наймолодшим на курсі… Наведу деякі (для мене тривожно пам’ятні): По телефону в Києві чомусь заговорили про художницю Тетяну Яблонську, а ввечері в палаті №7 я отримала книжку «Неубієнна література: Дослідницькі етюди» (2007). В оформленні її використано репродукцію картини Тетяни Яблонської «Густий туман» (2004, папір, пастель). Володимир знав, що я її купила в Одесі одразу, як тільки видання вийшло, але який розкішний, як завжди з тонким мудрим гумором, автограф-експромт: «Женчику-бренчику! Прорізано ніжку…» Дорога Люба – тримаймося! На згадку про день і вечір у 12-й Київській лікарні… Володя. 29 липня, 2010». Ми так довго говорили-згадували… Хіба таке забувається?
На правах реклами. Купити двоспальне ліжко у Дніпрі і Україні тут
А ще трагічні дні 2013 (у Києві померла моя землячка-сусідка), у країні тривожно… Володя приїхав із подарунками провести мене до потяга на Одесу. Книга сучасного пілігрима «Сонячний годинник» ще пахла типографською фарбою: «Любі Ісаєнко, славній моїй однокурсниці, на згадку про сонячні дні юності, з побажаннями радості й жадоби відкриттів – на многая літа! 22.10.2013. Володя (Панченко). Київ, залізничний вокзал».
Він завжди підкреслював, що я єдина на курсі називала його Володею. Не забув принести й «Маршал Вінграновський. Книга про поета (спогади, есеї, листи, інтерв’ю). К.: Ярославів Вал, 2011». Напередодні ми говорили про тему курсової роботи за творчою спадщиною Миколи Вінграновського, про мої невдалі спроби купити це видання в Одесі, Києві; він запам’ятав і приніс, але, поспішаючи, вдома взяв з полиці книгу, подаровану йому дисертанткою. Дозволю собі процитувати підпис, бо він дає оцінку, ставлення до нашого мудрого однокурсника-вченого: «Моєму дорогому, найкращому, най-першому опонентові Володимиру Євгеновичу на добру згадку про захист кандидатської дисертації «Лірика М. Вінграновського і проблеми авторського «я». 18 листопада 2011 року, м. Івано-Франківськ. З повагою й вдячністю, щиро – Лілія Фоміна». Публікації цієї дослідниці допомогли моїй студентці успішно написати й захистити курсову роботу. Я не повернула Володі цю книгу, бо він почав підбирати книги з власної бібліотеки для передачі в Києво-Могилянську та інші бібліотеки. Знаю, що передав їх більше 2000, а нині його дружина Людмила Дмитрівна Панченко (випускниця російського відділення філологічного факультету 1975 р.) виконує заповіт Володі – передає-дарує книги читачам бібліотек. Його приклад наслідую й я, ставлячи печатку – «З бібліотеки Любові Ісаєнко. Одеса – Макошине».
Директор нашої університетської бібліотеки Марина Олексіївна Подрєзова, даруючи мені двотомне видання до 80-річчя кафедри української літератури ОНУ ім. І. І. Мечникова 11 травня 2020 року, підтвердила, що візьме у фонди бібліотеки й мої книги, які купувала чи автори дарували мені в різні роки. І відділ комплектації прийняв дарунок. Я передала свої книжки до архівів Літературного музею Одеси й до Одеської міської бібліотеки ім. Івана Франка (це перша міська народна читальня, заснована й побудована на кошти Григорія Григоровича Маразлі в 1891 році), яка має у нашому місті багато філій, до районних, сільських та шкільних бібліотек Одещини.
Дивовижна працездатність нашого талановитого вченого. Про нього писали його колеги, науковці, випускники різних вишів…
«Володимир Панченко жодного разу не відійшов од прозорого літературознавства, хоч у певні моменти почувався білою вороною, таким собі ортодоксальним «народником» серед постмодерністської ейфорії, – переконливо доводить Григорій Клочек у статті «Праця, осяяна талантом», до 50-річчя Володимира Панченка в журналі «Дивослово» (число 9, 2004 р.)… Навпаки, він і надалі відшліфовував «традиційні» форми вираження, допоки не надав своїй манері остаточної довершеності, тієї елегантності, яка вже стає естетичним фактом».
Творчий доробок В. Є. Панченка вражає чисельністю публікацій, їх тематичним і жанровим розмаїттям, а головне – якістю. Це збірки літературно-критичних статей та нарисів, наукові монографії про творчість Юрія Яновського, Володимира Винниченка, Павла Загребельного, Ліни Костенко, Василя Фащенка та ін., серія посібників з літератури для вчителів та учнів, кіносценарії, активна участь у створенні популярної серії видань «Текст і контекст» (видавництво «Факт»), рецензії, відгуки, публічні виступи…
З ним «змушені» були рахуватися навіть недруги. Книгу «Ох, Україно… Роздуми. Полеміка. Інтерв’ю.» (К., 2004. – 187 с.) адресував саме кіровоградцям, а також колегам-філологам – звідусіль.
«Хоч громадська справа й відбирала в мене багато часу та сил, все ж література й історія завжди були поруч» (так написав Володимир Панченко в анотації до видання).
На обкладинці використав ілюстрацію роботи А. Базилевича з книги «І. П. Котляревський . Твори у 2-х т. – Т. 1. – К., 1969». Передмову назвав «Слово до тих, хто розгорне цю книжку».
Ця книга – із статей, есеїв, писаних у різний час і з різних нагод. Друкував Володимир Євгенович їх, головним чином, у періодиці Кіровограда, хоча проблеми піднімав злободенні для всієї України. Він ніби вів репортажі з засідань Верховної Ради.
Це були власні рефлексії про той час, коли в Україні все менше ставало України… Але історія нашої країни триває… І я впевнена: в ній завжди є можливість вибору з-поміж існуючих альтернатив. Прочитайте цю книгу, і ви відчуєте, що боротьба за демократію в степах України й біля моря, про яку розповідав автор, не була марною.
Запам’яталися й роздуми під рубрикою «Суботні розмови», в яких Володимир Панченко піднімав теми історичні й моральні (трагічні сюжети життєвих доль Ю. Коцюбинського, В. Шульгіна, С. Петлюри, українських митців, розстріляних 1937 року в урочищі Сандармох …).
Володимир Євгенович Панченко був активним громадським діячем, зустрічався з Президентами України. Його «боялися» міністри, депутати, олігархи, бо вмів сказати й говорив усе, що думав.
Але перш за все Володимир – Людина з великої літери! Був справжнім Другом, навдивовижу уважним і делікатним! Відзначався він і добрим тонким гумором…
Багато спогадів-переживань… 1990 рік. Київ. Я – на ФПК (факультет підвищення кваліфікації) в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України. Їду додому, в Одесу, стою в черзі за солодощами. Емоційна розмова, звичайно, точиться про перші вибори до Верховної Ради. Одна з жіночок приєдналася до неї. Вона – з Кіровограда (нині Кропивницький), з посмішкою та твердим словом говорить, що жителі обрали достойного депутата, що всі ще почують його з трибуни Верховної Ради. «Це – Володимир Євгенович Панченко. Гордість і надія нашого краю», – сказала Олена Петрівна (так, здається, звали її). Я до цього мовчала, але підійшла до неї, представилася. Ми відійшли вбік, тепло поговорили про Володю (для мене) й вельми шанованого в її місті Володимира Євгеновича…
Мріяв Володимир Панченко й про музей Миколи Зерова в київській школі на Бульварно-Кудрявській, де митець викладав. У нашого Володі було дуже багато задумів…
А які теплі оптимістичні світлі електронні листи він писав! Перечитую їх часто зі слізьми на очах, зі смутком у серці… А яка була дружня підтримка Володею і в листах, і в телефонних розмовах, коли я втратила чоловіка… «Любо, дорога Любо!
Дізнався про Твоє горе. Співчуваю Тобі, обнімаю Тебе, – і нехай дає Тобі Господь сил у ці важкі дні. Що поробиш, увійшли ми вже в таку пору, коли снаряди починають падати близько, дуже близько. Я кілька років тому втратив сестру, а перед тим батьків. Що залишається? Згадувати, відвідувати могилки, плакати. І жити далі… Нічого іншого ніхто не придумав і не придумає…
Нехай у Новому році Тобі буде легше. Здоров’я, сил, маленьких радостей на кожен день!
Обнімаю – Володя. 31.12. 2017».
«Дорога Любо, а з Тобою – і всі наші Дівчата! Дуже, дуже дякую за добрі слова, за вболівання, за допомогу! Це для мене, мабуть, найголовніші ліки. Стільки відгуків, стільки підтримки… Зворушений до сліз. Тримаюся, лікуюся, намагаюся бути слухняним пацієнтом. Хвіст тримаю пістолетом…
Радий, що справи з Твоєю книжкою зрушилися з місця. Добру Ти справу робиш, молодець. І дуже правильно, що багато хто встигне ще прочитати про себе. Це ж так важливо, щоб усі слова були сказані вчасно…
Вітання Марії Максимівні (я з нею теж відносно недавно розмовляв по телефону), нашим друзям, всім-всім-всім! Обнімаю, люблю, згадую…
Володя (Вовчик-братик). 9.06.2018. – Так я дозволила собі звертатися до Володі в 2018-2019 рр.
«Дякую Тобі, Любо, за світлого листа. Втішило мене, що все добре складається із Твоєю книжкою, що в Тебе купа ідей, планів, справ, більших і менших втіх… Як це добре! Я також не сиджу склавши руки. Працюю. Тішуся маленькими щоденними радощами. Лікуюся (пройшов екватор у своїй терапії, і почуваюся краще – тьху-тьху).
Зараз ми в селі, але сьогодні їдемо в Київ, бо завтра до лікаря.
Дуже зворушило мене все, що Ти написала про Софію Шеренгову. Вітання їй і велика дяка! Софія колись працювала в університетській бібліотеці, і я запам’ятав її прекрасною.
Мав кілька приємних контактів із Галею Осадчук, із Марією Максимівною.
Усім нашим друзям передавай вітання. Люда казала, що Ти недавно була в Макошиному, на Чернігівщині? Маєш купу вражень? Я багато мандрував Чернігівщиною, вона мене підкорила. Був, як Тобі розповідав, і в Макошиному, коли писав про Мазепу…
Гарної Тобі другої половини літа!
Обіймаю – Володя» (17.07. 2018).
Писав, а потім при зустрічі розповідав про авторський концерт заслуженої артистки України Світлани Мирводи в Києві (був запрошений із родиною). Олександр Балабко – поет, автор слів пісні «Водій з АТО», музику написала й виконує у супроводі гітари Світлана Мирвода. Пісня присвячена синові Володі Ярославу Панченкові, який з травня 2014 більше року був водієм в АТО.
Гірко говорити про людину в минулому часі. Тим більше, якщо вона – частинка твого життя. Не один раз розмовляли з багатьма друзями, випускниками філфаку, тими, хто знав мого однокурсника… Тепло, з хвилюванням згадує Володю Сергій Іванович Мефодовський, учитель Улянівської середньої школи, Відмінник освіти, член НСПУ:
«Володя… Володимир Євгенович Панченко. Доля звела мене з ним далекого 1970, коли я покидав Одеський університет (філфак) і їхав на роботу за призначенням. Це була післяхолерна пора.
Володя став студентом першого курсу українського відділення. Саме тоді й зазнайомились, хоча я знав про його «існування»й раніше, оскільки навчався з його сестрою Світланою (на жаль, дуже рано покинула цей світ).
Виявилося, що Володя, як і я, дуже любив шахи. Грали з перемінним успіхом. А вже невдовзі перейшли на гру за листуванням.
Звичайна поштова листівка (3 копійки) з черговим ходом і обов’язковим повідомленням про життя-навчання. (Додам, що з інших видів спорту Володя дуже любив волейбол. Уже аспірантом, живучи на Щепкіна, 2, організував у дворі спортмайданчик і любителів).
Яким ще залишився в моїй пам’яті Володимир? Слушно підмітив Михайло Слабошпицький, що великим хобі Володі було бажання подорожувати Україною, вивчати її. Він захоплено розповідав про свої враження від поїздки на мою малу батьківщину – с. Шершенці на Кодимщині.
Ми навіть домовились ще раз туди з’їздити: я збирався показати йому «більше і ширше» своє село: «ізвори», «гроти», «печери». Не довелось…
Як я радів за молодшого друга, коли він став народним депутатом і так багато зробив для нашої культури, історії. Ось хоч би «повернення Винниченка» з Мужена в Кіровоград.
Його «Енергія пошуку» – то не тільки книга критичних статей, а й власна жага робити добро для України в будь-якому статусі.
Не часто, але зустрічались в Одесі. Зокрема, на Альма-матер, коли проходила конференція, присвячена улюбленцю філфаку (і не тільки) В. В. Фащенку.
Цілих пів доби приділив Володя мені й Тетяні Ананченко. Ми пройшли студентськими стежками від гуртожитку до моря. І не могли наговоритися…
Звичайно, спілкувалися по телефону. Це було нормою. Вражала доступність Володі. Жодного натяку на «дистанцію» (то чи не найкраща ознака порядності людини). Ця ознака, до речі, притаманна всім моїм друзям із філфаку.
Жартома не раз називав Володю «Єхануровим», до того у них разюча схожість.
– А мені всі про це кажуть, – не ображався «прототип»…
Володимир Євгенович Панченко пішов у засвіти 14.10.2019 о 18:50. А буквально за два дні до цього ми говорили по телефону. Враження збережу до кінця свого. Володя прощався! Спокійно говорив, наче про якісь буденні речі. Для мене це було вкрай несподівано, хоч і знав про його хворобу. Не такої розмови я чекав. Тому й сказав: «Володю, ти не лякай мене».
«Я не лякаю: все розумію. Ти гарний хлопець. Залишайся таким, як я тебе знаю. Мені важко говорити…», – була відповідь. – І враз будь-які мої слова стали зайвими. Та й просто неможливими…
Кажуть, час лікує. Можливо, до якоїсь міри. Але ніколи не змирюсь з жорстокістю життя: завжди смерть забирає найкращих і дочасно. Саме тому Володя – мій біль».
Я вітала Володю 2 вересня 2019 року з днем народження, він відповідав на побажання оптимістично, але, коли згадала про день народження Одеси, про святкове місто, він зі смутком сказав, що його поїздка до Одеси в листопаді 2018 року, мабуть, була останньою (машиною приїздив із дружиною на презентацію книги спогадів про професора Василя Васильовича Фащенка). Він тоді пройшов пішки вулицями студентського міста. Побував у гуртожитку на вулиці Єлисоветівській (тоді Щепкіна), де жив із родиною… Заїхали до сестри Людмили в Кодиму…
Зателефонував Володя мені 10 жовтня 2019 року о 19:00. – і ніби прощався. Говорити йому було важко, але він якось мене втішав, радив продовжувати писати про випускників філфаку… Пам’ятаю, що я не оптимістично сприйняла пораду, бо не збиралася продовжувати цю роботу. Сказала про задум розмістити на карті України портрети письменників – випускників філфаку в місцях їх народження, з датами життя (смерті). Він схвалив, побажав успіхів, передавав усім знайомим вітання… А потім був ранковий дзвінок 15 жовтня (не було ще сьомої години) від Софії Шеренгової, від професора Григорія Клочека про трагічну подію на свято Покрови…
Філософи ставлять питання: для чого ми приходимо в цей світ? Відповіді, звичайно, у кожного різні. Впевнено можу твердити, що Володимир Панченко прийшов, щоб сказати Своє Слово в нашій літературі!!! І залишив його, бо книги, написані ним, – це пережиті долі людей.
А ще в «ЛітАкценті» прочитала: «Сьогодні, 13 жовтня (2020 р.), депутати Кропивницької міської ради перейменували вулицю Декабристів на вулицю імені Володимира Панченка». «Для нас це принципова позиція – мати в місті вулицю, названу на честь такої видатної особистості. Його внесок у розбудову України неможливо переоцінити, і ми пишаємося, що були його сучасниками», – прокоментував рішення депутатів міський голова Андрій Райкович.
За два місяці до смерті Володимира Панченка міська рада присвоїла йому звання почесного громадянина міста (27.08.2019). Пізніше його ім’ям було названо міську центральну бібліотеку Кропивницького.
Володимир Панченко – письменник, літературний критик і літературознавець, засновник сайту ЛітАкцент, професор НаУКМА, доктор філологічних наук, народний депутат Верховної Ради України I скликання, учасник ініціативної групи «I грудня». Тривалий час жив і працював в Одесі, Кропивницькому та Києві.
Керівництво Одеської бібліотеки імені І. Франка підтримало нашу ініціативу зробити постійно діючий пересувний стенд, присвячений нашому Володі… На споруді Любашівської школи (нині там ліцей) буде меморіальна дошка, присвячена уродженцю Одещини: «У 1967-1970 рр. тут навчався виходець із с. Демидівка професор, доктор філологічних наук, письменник Панченко Володимир Євгенович». Портрет Володі буде зі світлини під час презентації його книги «Сонячний годинник» у книгарні «Є» в Києві. І роки – 02.09.1954 – 14.10.2019 – як стрілки сонячного годинника. Як короткочасне повернення з ірію.
“Українська літературна газета”, ч. 9 (301), 7.05.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.