Любов Голота. Правка від Григора

615

Середина березня 1977 року пливла під ногами сніготалом і обвівала лице пахучим вітерцем. В Ірпені весна вже не ввижалася, а входила в очі – хотілося збити хустку на потилицю і гріти тім’я проти сонця. В Ірпінь я приїхала вперше, разом зі своїми перевесниками з інших областей, нас мали прийняти в Спілку. Це було дещо несподівано – молодих поетів запрошували на поетичний вечір, засідання Президії, на зустріч з відомими письменниками столиці. Треба було поселитися в будинку творчості, нами мав опікуватися і розселяти Борис Панасович Комар, якого треба було знайти в першому корпусі. Стукаю в кімнату «3», чую: «Заходьте!», відчиняю двері і впізнаю Григора Тютюнника, який сидить посеред кімнати і з олівцем в руках читає товсту книжку.

– Вибачте, я шукаю Комара…

– Я вас слухаю.

Мовчу. Я впізнала Григора Тютюнника.   Важко було не впізнати, навіть коли бачила лише фото автора «Деревію»: важке хвилясте волосся, темні очі, смаглявий вид. Дивиться на мене уважно, запитально.

– Чим можу допомогти? Сі­дай­те, розказуйте…

– Я вас впізнала, Григоре Михайловичу Тютюнник. Комара я не знаю, а вас упізнала, бо читала «Деревій»…

– Вибачте, дівчино. Пожартував. Комар обідає, а он, на столі, лежить папір, шукайте своє прізвище і мені скажіть.

Називаюся. Григір Михайлович усміхається, читає моє ім’я з папірця, де значиться «поетеса»і несподівано пропонує мені прочитати кілька віршів. Мовчу. Я не люблю, коли мені кажуть читати вірші. Та ще й отак, з порогу. Але це каже Григір Тютюнник…

Погляд м’якшає, усміх зблискує білозубо:

– Ви ж завтра читати будете? Прочитайте мені сьогодні. Три вірші.

Несподівано для себе починаю читати.Тихо і повільно. Старанно, як на уроці. Пересохло читаю. Три вірші для Григора Тютюнника. Слухає, схиливши голову на праве плече, з приплющеними очима. Коли відчитала, помовчав. Повернувся до мене прямолиць:

– Вітаю, ви – поет! Не люблю це слово «поетеса». А тепер давайте поговоримо. У першому вірші ви кажете: «запульсує як жилка». А чому не «заб’ється»? Краще ж. Подумайте.

А третій вірш ви ж найкращим вважаєте?

Киваю.

– А прочитайте останні рядки.

–  … «У світі цім я буду і не буду, а буде світ – цей дивний білий світ»…

– Від молодості ви ще не розумієте, що таке життя і смерть. Легковажите – « Буду і не буду». Бо не вмирали. І не знаєте смерті в лице…

Я, від ніяковості і, – чого гріха таїти – легкої образи випалюю:

– Ну… бо ж ніхто не впізнає заздалегідь своєї смерті в лице! Навіть ви!

Григір Тютюнник дивиться на мене ще уважніше, з якимось жалем і досадою, але й примирливо.

– Знаю, дівчино, знаю в лице…Бо було, коли хотів повіситись. Вішався…

Мовчу до сиріт на тім’ї. Дивлюся в очі кольору вишні-чорнокірки. Наче схаменувшись, Григір Михайлович дивиться вже не на мене, а в розкриту книжку на колінах і щось в ній підкреслює олівцем. І, вже не до мене, бурмоче: «Ну й суєслов! Це ж треба: «лежить Гася – простяглася, а встане – до неба дістане!»..

Двері відчиняються, на порозі з’являється сивуватий, з сиво-сірими очима чоловік, дивиться на мене, потім на свою книжку на Григорових колінах, у якій густо почеркано-попідкреслювано, і Тютюнникові правки його цікавлять значно більше ніж я.

…Увечері, коли ми з Наталею Білоцерківець та Аллою Тютюнник вже познайомилися і обжилися в будиночку, який називали довженківським, до нас прийшли гості.Привів їх Григір Тютюнник. Це були майже всі, кого 15 березня 1977 року прийняли до Спілки. Але запам’яталося мені 13 березня: Тютюнник нам читав «Три зозулі з поклоном». Безліч разів, напам’ять. Жодного випадкового слова. Жодного зайвого подиху між словами. Нагнітання емоцій. Рівний, глухуватий голос. Голова в німбі блискучої хвилі. Приплющені очі, які знали в лице свою любов і смерть…

 

З повісті «Тіра»,
з книжки «Любов дорослих людей».

Прокоментуєте?