Знаний
словацький україніст, академік НАН України, доктор філології, професор Микола
Неврлий у своїх спогадах «Прожите й пережите» пише, що події Першої світової
війни занесли його батька, сина чеського залізничника з Чернівців, і галичанки
Євгенії Целевич, до м. Ростова-на-Дону, де він і народився 15 листопада 1916
року. Згодом він з родиною опинився в козацькому містечку Томаківці на
Катеринославщині, далі були Червоноград та Зіньків, аж вже потім досить довго
родина Неврлих мешкала у Полтаві, де його рідні зустрічалися з відомим
педагогом А. Макаренком. Саме про Полтаву М. Неврлий розповідає, що до його
рідні часто приходили батькові колеги з ІНО і серед них були математик В.
Воропай, етнограф В. Щепотєв, письменник Гр. Епік, композитор В. Верховинець, з
яким батько ділився спогадами про Галичину й Буковину. Деякий час Неврлі
мешкали у Харкові на Холодній горі у гуртожитку, потім – у Куп’янську. Саме про
харківський період Микола Неврлий розповідає цікавий факт, коли його батько
викладав німецьку й польську мови на курсах чужих мов, то Л. Булаховський, що
був керівником курсів, запросив з Москви викладати французьку мову Катерину
Юріївну Бурлюк, доньку славного російського ветеринара й родичку
братів-футуристів Бурлюків. «Вона закінчила Сорбонну й незважаючи на те, що була
людиною російської культури, вільно говорила й по-українському, бо ж була
татаро-українського походження. Згадую її з почуттям найглибшої подяки. Вона
мені оповідала російські й українські казки, читала Пушкіна й Шевченка, багато
віршів якого знала напам’ять… Зайнятий весь час в ІНО, батько мав на мене мало
часу. Моїм вихованням цікавилась більше Катерина Юріївна»… Коли страхітливий
Голодомор став нестерпний для рідні, то вони виробили документи у Москві в
Чехословацькому посольстві і подалися до Чехословаччини.
Десь
на початку грудня 1933 року родина Неврлих перетнула радянсько-польський кордон
й опинилася в Здолбунові на Рівненщині. Побувавши у Львові у Володимира
Целевича, який був родичем їхньої бабусі, родина далі помандрувала на
Закарпаття, яке тоді внаслідок Сен-Жерменської угоди 10 вересня 1919 р.
перебувало у складі Чехословаччини, і родина Неврлих опинилася у Хусті в родині
свого стрийка, тобто дядька по батьковій лінії. Власне тут, на Закарпатті, М.
Неврлий робить перші кроки на науковій ниві, збираючи в селах Нижньому
Бистрому, у присілку Павлик, Золотаревому українські народні пісні, співанки,
коломийки, які надсилав до НТШ у Львові. Коли зі Львова знаний тоді учений,
франкознавець Михайло Возняк надіслав подяку М. Неврлому за зібрані зразки народної
творчості, то це ще більше окрилило юного науковця, збирача усної народної
творчості. Він ще активніше став записувати фольклор у Даниловому,
Золотаревому, Драгові, Квасовому.
Після
знаних подій в історії Карпатської України, власне окупації Закарпаття
фашистською Угорщиною Горті, родина Неврлих в 1939 р. відбула до Чехії. Спершу
було Брно, а довідавшись в 1940 р. про відкриття у м. Ярославі (нині це
територія Польщі – І. П) Української гімназії, п. Микола закінчив піврічні
курси і успішно склав «матуру», тобто іспити на атестат зрілості, і, маючи вже
24 роки, записався на студії славістики в Німецькому Карловому університеті
(Прага). Поряд з навчанням в німецькому університеті, М. Неврлий ще старанніше
навчався в Українському Вільному Університеті, де викладали такі світила
української науки в еміграції, як проф. Іван Горбачевський, проф. Ол. Колесса,
Д. Чижевський, Д. Дорошенко, С. Дністрянський, Д. Антонович – один із
засновників Музею Визвольної Боротьби України в Празі (1925-1948), Л.
Білецький, О. Бургардт (Ю. Клен), В. Щербаківський, І. Мірчук, І.
Панькевич. Перебуваючи у Празі аж до
1945 р., Микола Ярославович уже після здобуття Україною незалежності у
передмові до збірки «Поезії» Євгена Маланюка «Муза болю, гніву, боротьби» подав
прекрасні спогади про цього одного із найталановитіших українських поетів
двадцятого століття, де він розповідає про виступ Маланюка перед студентською
молоддю Праги: «Ми молоді, – пише М. Неврлий, – були його блискучим виступом
просто захоплені. Свій виклад він пересипав цитатами, екскурсами, порівняннями
й спогадами. Особливо глибоко він розглядав поезію Дарагана, Ольжича, Мосеєндза
й Оксани Лятуринської – вони були йому духово найрідніші. Відчувалась не лише
велика ерудиція, а й блискуча пам’ять доповідача… Признаюсь, що я до того часу
такої цікавої й живої своїм викладом доповіді ще не чув… Після доповіді слухачі
нагородили Маланюка бурхливими оплесками, він їх заслужив. Після цього я ще
два-три рази зустрічався з Маланюком. Найдовше ми говорили, пригадую, проходжуючись
по набережній Влтави. Маланюк розпитував про Україну, яку я недавно залишив,
про мої студії, радив мені їх доповнювати різною лектурою, особливо чужоземною…
Це я від нього вперше почув, що Олександр Олесь (про нього я тоді писав
дисертацію) – вже перейдений етап української поезії, що тепер, мовляв, гріх
писати лірично-розслаблені вірші – доба вимагає більш мажорної, бойової поезії.
Востаннє
з Маланюком я бачився наприкінці фашистської окупації Праги. Прийшовши тоді до
свого університетського товариша Андрія Гарасевича…, я застав там Маланюка.
Його кремезна постава, енергійне обличчя і рухи викликали до себе респект. Він
був одягнений по-туристському: мав чеські «пумпки», ковбойську сорочку, на плечах рюкзак. Так був одягнений і мій
товариш. Я відразу побачив, що вони перед від’їздом. Це мене особливо не
здивувало. Така людина, як Маланюк, залишитись у Празі не могла. Червона армія
була на підступах до міста. Червоноармійців Маланюк не боявся, серед них було
багато і його братів з України, але за ними йшли енкаведисти, які мали списки,
кого треба арештувати. Їм він не хотів потрапити в руки. Поговоривши трохи з
ними, я їх провів. Маланюк подарував
тоді мені свої «Вибрані поезії». Цю в рожевій напівтвердій оправі я багато
років любовно зберігав, але мої знайомі десь її загубили…». М. Неврлий уже
після визволення Праги від фашистської окупації, разом з танкістами з
Тернопільщини, добрався до Чеських Будєйовиць, де мешкали батьки, подався з ними до Брна. Тут, у цій столиці
Моравії, Микола Неврлий під керівництвом
знаного чеського компаративіста Франка Вольмана захистив докторську дисертацію
«Іван Франко і його творчість». 1963 р. М. Неврлий став науковим працівником з
української літератури в Інституті словацької і світової літератури Словацької
Академії Наук. У своїх спогадах М. Неврлий зізнається, що завдячує покійному
академіку АН України Є. П. Кирилюку за цей науковий пост, бо саме український
учений звернувся у цій справі до академіка А. Мраза, і останній висловився на
користь М. Неврлого, сказавши: «Партійних маємо чимало, але добрих фахівців
мало. Хоч М. Неврлі і є безпартійний, пропоную, щоб він був прийнятий. Його
також рекомендує київський літературознавець, професор Є. П. Кирилюк».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Якщо
ведемо мову про минуле у житті М. Неврлого, то тут хотілося б торкнутися у його
науковій діяльності однієї із гіпотез, висунутих ученим щодо обґрунтування
проблеми «української школи» в чеській літературі, щось аналогічне до того, як
в 1837 р. знаний польський літературознавець Ол. Тишинський обґрунтував
існування «української школи» в історії польської літератури: відтоді в історії
польської літератури, як визнано всіма європейськими славістами, існує таке
поняття як «українська школа», куди належать Антоній Мальчевський зі своєю
поемою «Марія», Богдан Залеський з циклом поезій про Україну, Тимко Падура з
циклом поезій, написаних навіть частинно
українською мовою, і, зрештою, Северин Ґощинський з його поемою «Канівський
замок» та низка інших польських поетів ХІХ ст. Щоправда, М. Неврлий, формуючи
ґроно чеських письменників, яких зараховує до «української школи» в чеській
літературі, передусім називає Карла Гавлічка-Боровського (1821-1856), у
творчості якого відбилась «українська стихія», і до таких творів відносить М.
Неврлий сатиричну поему «Хрещення святого Володимира»-„Křest svatého Vladimíra“, публіцистичну статтю «Слов’янин і чех». Сюди ж академік
зараховує Йозефа Вацлава Фріча (1829-1890), автора історичної трагедії «Іван
Мазепа» та статті «Хай живе Україна». Згадую, що мій викладач історії чеської
літератури у Львівському держуніверситеті ім. І.Франка кандидат наук Степан
Масляк, вихованець Високої педагогічної школи ім. М. Драгоманова та УВУ в
Празі, дуже високо цінував статтю Фріча «Хай живе Україна», безліч разів
нагадував про неї, хоча на змісті її не зупинявся – тоді цього не дозволяла система. Якщо мовити про ХХ
ст., то до «української школи» в чеській літературі М. Неврлий цілком
аргументовано відносить Івана Ольбрахта (1882-1952) з його перш за все
трилогією «Репортажі про Закарпаття», його ж «Микола Шугай, розбійник» та
«Ґолет в долині» – «Golet v údolí», Ст. Костку Ноймана, Вашка Каню.
Тож відкриваючи нещодавню презентацію нових видань
академіка НАН України Миколи Неврлого (Словацька Республіка), голова
видавництва «Смолоскип» п. Осип Зінкевич оголосив, що презентуються твори М.
Неврлого «Минуле й сучасне. Збірник слов’янознавчих праць» з резюме
словацькою, українською, німецькою і французькою мовою (Київ. «Смолоскип»,
2009) та монографія М. Неврлого у співавторстві з Мирославом Данішем «Іван
Франко. Життя і творчість. 1856-1916», яка побачила світ у Пряшеві-2009 р. словацькою мовою.
Осип Зінкевич
надав слово академіку НАН України Іванові Дзюбі, який причетний до видання обох
цих фоліантів, бо в обох випадках Іван Михайлович виступає як автор передмов. Власне
рецензуючи монографію М. Неврлого і Мирослава Даніша на шпальтах «Українського
Слова», автор цих рядків наголошував,
що Іван Дзюба звернув увагу на те, як
«Автори акцентують увагу читачів на великій і багатогранній творчості Івана
Франка, яка має що сказати кожній ґенерації. І в цьому його ґеніальність. Ця
праця поширює відомість про феномен Івана Франка в слов’янському світі, зокрема
у середовищі словацького суспільства. Вступ і 12 розділів монографії – це
постійно напружена, багатопланова розповідь двох словацьких україністів про
нелегкий життєвий і творчий шлях українського апостола правди і науки».
Монографія про І. Франка, з’явившись в 2009 р. після великих урочистостей,
проведених в усьому світі з нагоди
150-річчя від дня народження, як свого часу іще більший фоліант 1959 р. після
проведення у Пряшеві Міжнародної наукової конференції, присвяченої 100-річчю
від дня народження І. Франка, засвідчили, що словацька славістика, продовжуючи
добрі традиції ХІХ ст., і нині в ХХ і в ХХІ століттях крокує в авангарді всіх
слов’янських народів у справі вивчення і пропагування творчої спадщини великого
українського Каменяра. Український франкознавець І. Дзюба зупинився і на тому,
що нині словацька україністика і славістика йде в авангарді серед цих галузей
науки, регулярно відзначаючи українські історичні дати в українській культурі.
Взяти хоча б «круглий стіл» з нагоди 100-річниці від дня народження
українського поета Богдана-Ігоря Антонича, що відбулося 27 жовтня 2009 р. в
читальному залі Університетської бібліотеки Пряшівського Університету в Пряшеві
по вул. 17 листопада, 1. Тут не можна пройти повз передмову І. Дзюби «Добрий
друг, строгий поціновувач» до книжки М. Неврлого «Минуле й сучасне. Збірник…»,
де Іван Михайлович стисло в українознавчому та слов’янознавчому доробку
академіка М. Неврлого виокремлює чотири головні масиви досліджень:
Перший – розвідки з української класичної літератури
(Котляревський, Шевченко, Франко, Леся Українка, Панас Мирний);
Другий масив текстів – численні розвідки та публікації з
української літератури та літературознавства т. зв. «розстріляного
відродження»;
Третій масив літературознавчої продукції – численні
дослідження академіка з ділянки українсько-чеських та українсько-словацьких
літературних зв’язків;
І четвертий масив україністичної продукції М. Неврлого –
це його зразкові з усіх поглядів видання творів «проскрибованих» видатних
українських поетів ХХ ст. – Б. І. Антонича «Перстені молодості» (1966), Д.
Фальківського «Ранені дні» (1969), Є.
Маланюка «Земна Мадонна» (1991), Олега Ольжича «Цитаделя духа» (1991), М.
Ситника «Катам наперекір» (1998).
Директор Національного НДІ українознавства МОН України
академік УВАН у США, лауреат Міжнародної премії ім. Й. Ґ. Гердера проф. Петро
Кононенко, вітаючи академіка М. Неврлого з цими унікальними виданнями, заявив,
звертаючись до Миколи Ярославовича: Ви ніколи не приховували своєї позиції,
коли йшлося про празьку поетичну школу низки українських поетів, про авторитет
української літератури в Європі і світі. П. Кононенко зупинився на своїх знаних
наукових відрядженнях до Парижа і Донецька, де він виступив з рефератами про
невтомного велета української літератури
І. Франка, і відзначив, яким великим інтересом користується творчість Каменяра
і в Парижі, і в Донецьку. Для М. Неврлого, підкреслив доповідач проф. П.
Кононенко, українська література ніколи не була загумінковою, академіка
Неврлого можемо сміливо відносити до тієї категорії чи пак когорти
людей-максималістів, які коли щось ненавидять, то ненавидять, але коли люблять,
то справді люблять, за цю любов вони готові все покласти, що в них найдорожче.
Пан Микола і нині не відчуває втоми – він готовий відстоювати свої ідеали до
останньої миті, підсумував свій виступ проф. П. Кононенко.
Академік Микола Жулинський відзначив, що у нас нині
свято української культури. Далекого 1991 р., звернувся він до Миколи
Ярославовича, Ви опублікували рецензію на мою книжку, вказавши на деякі
недогляди. Але можете уявити, в яких умовах творились окремі статті. Стаття про
Василя Стуса зазнала не менше 10 переробок і у ЦК КПУ, і у відділі цензури, а
Ви так тонко, чутливо оцінювали мою книжку.
На презентації також виступила Марія Кочур,
підкресливши, що у архівах Г. Кочура безліч листів, часто повторюються імена М.
Неврлого, Ореста Зілинського. Далі виступили Олександр Шугай, Павло
Дорожинський, Віль Гримич, науковець
Іван Пасемко, Сергій Гальченко, Катерина Криворучко, академік НАН України
Віталій Дончик, поет і актор Григорій Булах – всі вони присвятили свої виступи
неординарним виданням М. Неврлого, а останній, виступаючи, декламував
схвильовано вірш, присвячений цьому мужньому і невтомному, завжди творчому і
винятково винахідливому Миколі Неврлому.
На закінчення презентації виступив Микола Неврлий, який
щиро дякував усім присутнім, хто взяв участь в обговоренні і хто згадав
його праці. Особливо автор подякував
Осипові Зінкевичу за його жертовну працю у справі збереження скарбів
української літератури в закордонні для майбутніх поколінь. Пан Микола Неврлий
згадував Харківський Будинок письменників 20-х років ХХ ст., зустрічі на
житейських перехрестях з діячами української культури, тепло говорив про Олега
Ольжича, який приєднав його до похідних груп в 1941 р., про перебування у
Василькові на Київщині та про знайомство з поетом В. Ситником, про зустрічі з акад.
О. Білецьким, Ю. Меженком, поетами В. Сосюрою, Т. Масенком, Б.
Антоненком-Давидовичем, В. Симоненком, Г. Кочуром, Ю. Шовкоплясом, В. Мисиком,
І. Вирганом та ін. Щоправда, коли в 1968 р. в нас побували радянські танки,
відзначив академік, мені заборонили друкуватися. Ось така і крута, і звивиста
моя житейська стежка. Ще раз щира вдячність тим, хто побував на цій
презентації, щира дяка організаторам знаного міжнародного українського
видавництва «Смолоскип», дітища Осипа Зінкевича, яке тривалі літа квітувало на
американському континенті, а нині успішно процвітає на землі матірної України
Якщо підбивати підсумки про сказане, то не можна не
відзначити, що, підійшовши до свого 98-річчя у день 15 листопада 2014 року,
Микола Неврлий залишається не лише українським патріотом закордонного штибу, а
й активним борцем за втілення у життя української національної ідеї, про що він
особливо яскраво висловився у широко знаному у світі інтерв’ю “Україна – мій
біль і радість”авторства відомого словацького публіциста Владіміра Янцури, яке оприлюднила в
українському перекладі Миколи Мушинки та Івана Пасемка «Українська літературна
газета» у двох числах на продовження від 6 та 20 червня 2014 року. Тут не можна
не відзначити, що кількість великих і малих, інколи навіть мініатюрних публікацій акад. НАН України Миколи Неврлого ось-ось наближається до двох тисяч.
З
роси і води Вам, дорогий літописцю закордонного українства не лише на
Європейському, але й на Азійському, Американському та Австралійському
континентах, хай Всевишній дарує Вам нові десятиліття життя і творчої та
наукової праці в ім’я зростання українського цвіту по всьому світу!
З
роси і води Вам, дорогий Миколо Ярославовичу!