Літературознавчий феномен Андрія Ніковського

360

Андрій Ніковський як
літературознавець – це справді виняткове, надзвичайне і рідкісне явище.
Різнобічний універсальний літературознавець – історик літератури, літературний
і театральний критик, теоретик літератури та засновник компаративістичного
(порівняльного) літературознавства в Україні – А. В. Ніковський сформувався ще
в студентські роки, навчаючись у Новоросійському (нині Одеському) університеті
(1905–1912). Це був Одеський період його творчості і громадсько-політичної
діяльності.

Одеса кінця ХІХ – початку
ХХ ст. була потужним центром українського руху, «містом самостійників», а для
Ніковського – «моя рідна Одеса». Ще з 70-х років ХІХ ст. тут виникають
своєрідні університети «на дому». Це не були літературні салони, як у Росії,
але внесок таких «університетів», результати їхньої діяльності для українського
національного руху і літературного та наукового життя мають величезне
культурно-історичне значення.

Основоположником таких «народних університетів» був в Одесі
історик Леонід Смоленський. На його квартирі брала участь у бесідах на теми
української культури та історії і студентська молодь, зацікавлена
самостійницькими ідеями Леоніда Смоленського. Про вплив Смоленського на
студентську молодь залишив спогади російський літературознавець, академік Російської
Академії наук Д. Овсянико-Куликовський. Серед учасників бував молодий І.
Мечніков. Силу таланту і переконань Л. Смоленського після бесід із ним
визнавали М. Драгоманов і філософ В. Лисевич.

Подібні зустрічі відбувалися в помешканні відомого філолога,
професора і проректора Новоросійського університету Володимира Лазурського.
Його дружина Наталя доводилась двоюрідною сестрою пізніше видатного академіка
О. Богомольця, дружила із Марією Заньковецькою, М. Кропивницьким, І.
Мар’яненком, які, перебуваючи в Одесі, завжди бували у Лазурських. Подружжя
Лазурських було членами Одеської «Просвіти», в якій від заснування 1905 року і
до адміністративного закриття 1910 року постійно працював секретарем і
бібліотекарем студент історико-філологічного факультету Андрій Ніковський. На
зборах «Просвіти» він систематично виступав із рефератами про творчість О.
Олеся, М. Вороного, В. Винниченка та інших новітніх письменників-модерністів.

«Університетом на дому» було помешкання видатного діяча
українського національного руху і відомого вченого Сергія Павловича Шелухіна,
пізніше члена Центральної Ради, Міністра судових справ за Центральної ради і
Міністра юстиції за Директорії УНР. У С. П. Шелухіна бували Іван Франко та
Володимир Гнатюк, тут плекались ідеї соборності і самостійності України.

Старше покоління одеських діячів українського руху – М.
Комаров, І. Липа, філолог і історик Д. Сигаревич, доктор медичних наук, голова
та один із засновників Одеської «Просвіти» І. Луценко – гуртувало навколо себе
талановиту студентську молодь. Саме у помешканні І. Луценка в листопаді 1905
року ухвалили рішення про заснування товариства «Просвіта».

Студентська молодь, об’єднана в «Громаді» і «Просвіті»,
свято шанувала діячів старшого покоління. Іменем Леоніда Смоленського було
названо видавничий фонд «Просвіти», яким відав Андрій Ніковський.

1909 року М. Ф. Комаров організував студенту 4 курсу
Новоросійського університету Андрію Ніковському зустріч із Іваном Франком.
Пізніше, через 17 років після зустрічі, Ніковський згадував, як він, начитаний
історико-літературознавчих праць російських літературознавців Пипіна,
Скабичевського, Андриєвича, «не міг собі дати ради, яку із тих метод можна було
б прикласти, складаючи схему історії української літератури. Той каже, що
історія літератури – це історія ідей, инший, що це історія форм, що це
відбивання сучасности. Знов же, яку методу мала б засвоїти собі літературна
критика, щоб погодити принцип естетичний з філологічним, з громадським, з
історичним».

У публіцистичній статті «Ріжниця єсть» в газеті «Рада»
Ніковський з’ясовує важливість методологічних підходів у літературній критиці і
розкриває, як він це робить: «…для нас було інтересним показати читачеві, як
написано обидві статті, з яких засад виходять обидва автори, яких методів
вживають вони, хто стоїть на фактичному ґрунті, а хто освітлює справи
тенденційно». На той час більшовицька критика вже стояла на засадах
тенденційності, сиріч партійності, зрозуміла річ, більшовицької, а Ніковський
волів стояти «на фактичному ґрунті». Для нього важливим є не тільки те, про що
написано ту чи іншу статтю, а й як написано, з яких методологічних засновків,
бо від цього залежатимуть кінечні висновки і те, як вив’яжеться автор із
наявних проблем.

Як бачимо, студент Ніковський ніякого тягару
«традиціоналізму» (в чому переконують нас окремі початкуючі дослідники) не ніс
і більше цікавився не гармонізацією методів, а пошуками універсального методу і
правильної, себто наукової методології, яка б уможливила створення наукової
схеми історії української літератури і випрацювання методології та методу
літературної критики. Цими проблемами, як бачимо, вчений переймався ще в
студентські роки. І що ж порадив, яку відповідь молодому літературознавцю дав
метр – Іван Франко? Ніковський так переповів нам сказане І. Я. Франком: «Видите,
найбільше ту важить, чого людина шукає в літературі. Чи мав би письменник
складати документи свого часу? – Се само по собі єсть у його творі. Навіть
історичний твір відбиває аспекти сьогочасні більшою мірою, ніж із того часу, що
хочеться змалювати. Літературна оцінка мала би зважувати кождий твір з усіх
сторін, але найбільше з погляду проблем психологічних та в певнім зв’язку
артистичнім» .

Поради І. Франка проглядаються в усій науковій практиці
Андрія Ніковського. З часом він сам виростає в літературного вчителя, але і
через 10-ліття від дня смерті Івана Франка із зворушливістю згадував: «Їх не
можна відбудувати, ті фрази, говорені перш за все чистою живою мовою, себто з
опущеннями, уривано, граматично не закінчено. А проте дивом-дивним кожна мала в
собі широку думку, варту розроблення, цінну і ґрунтовну, як теза з великої
праці». Цю програму, одержану від Франка ще задовго до знайомства і співпраці
із С. О. Єфремовим, якому хибно приписують переважаючий вплив на Ніковського,
навіть у виробленні схеми історії української літератури пішов не за Єфремовим,
і це не заважало їм бути майже рідними людьми. У жодній його літературознавчій
праці не проглядаються рецедиви народницької критики. Це був новий вчений нової
модерної доби і літературний критик нової літератури, нового життя.

В одній із газетних статей А. В. Ніковський висловив думку,
яку, на жаль, так досі ніхто і не розвинув (на неї, щоправда, звернув увагу М.
Зеров у історичному нарисі «Нове українське письменство» (К.: Слово, 1924, с.
16). Він акцентував, що Ніковського цікавили «ті ступені, що їх перейшла
українська література», – «втягуючись в оборот усе¬світнього письменства».

Для Ніковського, каже М. Зеров, видавалося характерним і
багатозначним фактом те, що українська література починається спробою, скажемо,
досить вдалою і талановитою, «одягти в своєрідну національну одіж твір
європейської ваги літературної, зразок багатьох новочасних епопей, – «Енеїду»
Вергілія. Як бачимо, у ХІХ ст. твори європейської ваги одягали в своєрідну
національну одіж, а в ХХІ – національні шати підмінили заокеанськими лахами. І
цим досягли того, чого не змогла марксо-ленінська методологія впродовж
1917–1991 років.

«Енеїда» Котляревського, – робить висновок А. Ніковський, –
не була перекладом чи переспівом. Ця травестійна поема була насправді пародія:
«скромна усмішка над поважним сюжетом, перенесеним на ґрунт нашого здрібнілого
життя».

За пародіями прийшли переклади – як подальша складова
панорами літератури XIX ст. У 70-80 роки були перекладені Біблія і гомерівські
поеми (Куліш, Франко, Ніщинський, Руданський, Пулюй, Нечуй). Далі –
Софоклівські і Шекспірівські трагедії; Гете і Шіллер, Гейне (книга перекладів
Лесі Українки і М. Славинського). Ці світові надбання «поволі стають здобутком
українського слова, стають вершинними.

Шевченко, Куліш, Франко, а особливо Леся Українка
розпочинають оригінальні композиції на всесвітні теми». «Це справжня вершина:
«Камінний господар», «Кассандра», «На полі крови». Ми досягли світового рівня!

«В глибині огляду Ніковського, – підкреслює М. Зеров, –
лежить тонке і правильне спостереження: травестія, переклад і, нарешті,
оригінальне розроблення загальнолюдського сюжету – це справді три етапи (три
складові літературної панорами) в розвитку українського поетичного стилю. Це
найзагальніша панорама історії літератури пера Ніковського, яка, зрозуміла річ,
всієї розмаїтості літературних фактів ще не охоплює і жодним чином не повторює
існуючі на той час історії української літератури.

Зеров приходить до висновку, що охопити їх може тільки
схема, побудована на основі зміни літературних напрямків, тобто зміни не тільки
літературних ідеологій, стилів, а й людських світовідчувань і світоглядів. А це
може відбутись, стверджуємо вже ми, у рамках культурно-мистецької епохи, себто
в часі від кількох десятиліть до кількох століть. Так літературне Середньовіччя
і Бароко тривали по кілька століть, романтизм і реалізм – по кілька десятиліть.

Не менш цікавий Андрій Ніковський як літературний критик.
Взагалі, критика є невіддільна складова художнього світу Андрія Ніковського,
вона проймає всю його літературознавчу, мово¬знавчу, публіцистичну діяльність.
Про завдання літературної критики Ніковський говорить многократно і з різного
приводу. Із цього питання уже на 1910 рік, коли працював над розвідкою «Вічна
казка», він мав чіткі погляди на завдання літературної критики:

1. «Відповідальна роль – стежити за розвитком літературних
течій і давати читачеві уявлення про ті течії, про рух, про життя в
літературі…»

2. «Серйозне трактування нашого письменства з боку критики
може збудити в суспільстві поважне відношення до явищ літературних, може (і
повинно!) привчати читача до погляду на українське письменство як на теж
суцільний природний організм».

3. «…всякі критичні спроби вітати можна…, коли в
критичній статті думки автора мають серйозні підвалини, коли автор добре
підготований, коли за ним стоїть позитивне знання, наука…»

4. Аналіз творів повинен мати в основі «знання в не меншій
мірі, ніж чуття» і «базуватися на основах здобутків науки про літературну
творчість».

5. «Чуття замало для розуміння витворів духа людського,
виявленого в слові, потрібне ще й знання, яке здобувається працею і працею».
(За статтею: «Нерозважність в важній справі». – «Рада», 1910, № 212).

Літературна критика ще є і самодостатньою
літературно-художньою творчістю. Такими є літературно-критичні праці Андрія
Ніковського від «Вічної казки» (1910, літературно-критичний аналіз драматичного
етюду О. Олеся «По дорозі в казку») і до «Vita nova» (1920, збірка есеїв про П.
Тичину, М. Семенка, Я. Савченка і неокласиків).

«Вічна казка», підписана прибраним ім’ям Ан. Василько, не
просто підсумовувала Одеський (фактично студентський) період творчості А.
Ніковського, а й відразу поставила його перед фаховою спільнотою в усіх
літературознавчих іпостасях – історика літератури, теоретика літератури,
літературного та театрального критика. Що цікаво: названі три літературознавчі
іпостасі Ніковського – теоретик літератури, літературний критик і історик літератури
присутні в будь-якій літературознавчій статті. Так, перші сторінки «Вічної
казки» – це виклад теорії поетичного образу як поетичної формули.

На думку теоретика, поетичний образ синтезує і фокусує масу
речей, матеріальних і духовних фактів, які, в ідеалі, мають широке коло
прикладань. Скільки смислів, сутей, символів синтезовано в поетичному образі,
стільки в ньому здатності бути живим у всі і всякі часи.

За теоретичною частиною, як правило, йде
літературно-критичний аналіз етюду О. Олеся «По дорозі в казку» із численними
екскурсами в історію літератури («одвіку ця тема приваблює митців», «Олесь іде
слідом за всім тим, що було дано творцями світової літератури…»). Таким він є
і в «Vita nova», і навіть у примітках до «Корчми королеви Педок» А. Франса.

Після «Вічної казки» його ім’я не тільки продовжувало і далі
постійно фігурувати на сторінках «Ради», а й все частіше обговорювалося у
листуванні Михайла Комарова, Євгена Чикаленка, Михайла Грушевського, Сергія
Єфремова, які стали покладати на талановитого юнака великі сподівання. Їхні
надії Ніковський сповнив повністю. «Vita nova» підсумувала перший київський
період (1913–1919) його літературознавчої і мовознавчої творчості (опускаючи на
поки що його надзвичайно активну громадсько-політичну діяльність).

Наведемо розповідь-спогад Тодося Осьмачки про рецепцію книги
Андрія Ніковського «Vita nova» на другому році після її виходу: «Пригадую, це
було весною 1922 р. Я прийшов на посаду, на працю. Ранок був хмарний, і в тому
відділі, де я працював, нависла пітьма. Тому, засвітивши електрику і вилізши по
драбині до найвищої полички з книжками, я став дочитувати книгу «Vita nova»
А.В.Ніковського. Коли це входить моя начальниця, Ніна Борисівна Заглада,
родичка академіка, тоді ще живого, Біляшевського і каже: «А я для вас щось
маю…» А я відповідаю: «А я нічого не хочу, бо читаю книгу над всі українські
книжки!» І показав.

– Чим же вона так сподобалась?

– Це книга, – кажу їй, – така прекрасна стилістично, така
зворушливо правдива своєю оригінальністю… А головне, елегантно натхненна і їй
по красі рівної не було ще, мабуть, в нашій літературі… Цю книгу писав поет
поетів!..

А вона:

– Я дуже рада, що у вас смак не розбігається з смаком наших
академіків… Якби ви почули, що про неї каже академік Щербаківський і мій
родич пан Біляшевський: без цієї книги ніколи Тичина не мав би тієї
популярності, що має. І вся наша сучасна література не мала б доброї половини
тих поетичних чар, що вона нині має. Студентством та інтелігенцією ця книга
Андрія Васильовича Ніковського перечитується по кілька разів, як найкращий
роман».

 На цій подвійній
функції книги «Vita nova» – літературно-критичній і художньо-самодостатній –
наголошує в статті про книгу перший її рецензент, відомий літературознавець
Павло Зайцев.

«Vita nova» побачила світ у червні 1920 року. Вийшла
незакінченою через відсутність автора в Києві: призначений 26 травня 1920 року
міністром закордонних справ УНР, Андрій Ніковський разом із урядом емігрував до
Польщі.

Наступного 1921 року у Варшавській газеті «Українська
трибуна» з’явилася стаття-рецензія на «Vita nova» – «Новий критик нової
поезії». Павло Зайцев захоплено і піднесено писав про «Vita nova» Ніковського:
«це такий чудовий зразок легкого елегантського стилю й такого уміння викласти
свої думки з такою яскравістю і так ефектно, що читаєш її не як критичну
збірку, а як найкращий твір красного письменства» .

З погляду на час це була чи не єдина рецензія на книгу
Ніковського, але через роки численні її читачі у своїх спогадах підкреслювали
ту ж особливість, на яку вказали П.Зайцев і Т.Осьмачка: збірка есеїв
Ніковського читалася як самодостатній твір красного письменства. І це
стосується не тільки «Vita nova», а й більшості літературно-критичних й
історико-літера¬туро¬знавчих праць Андрія Ніковського. Перший цю особливість його
таланту відзначив академік Сергій Єфремов і 1911 року видав, написану студентом
Ніковським, розвідку про драматичний етюд О. Олеся «По дорозі в Казку» окремою
книжкою-метеликом у серії «Наші справи» у видавництві «Вік». Це було визнання
таланту і значимості праці молодого літературознавця.

Іще на одну сутність творчої практики звернув увагу Павло
Зайцев: «І коли наші молоді таланти визволяться з-під чар Вакха-Діониса й
підуть за богом «опанованої стихії» – богом «розмислу, доброго ладу, ясної
свідомости, пильної праці, строгої критики» – богом Аполлоном, – ми будемо мати
свою органічно-оригінальну нову українську поезію, друзі й жерці якої
згадуватимуть завжди й її молодого критика й учителя А. Ніковського» . Йдеться
тут про есей «Бог Аполлон» із «Vita nova».

Майже через 30 років після опублікування пророчої статті П.
Зайцева про непроминальну вартість книги «Vita nova» і неперебутність «молодого
критика й учителя» А. Ніковського згадував В. М. Державин: «…в Києвських
академічних та студентських колах ця книжка була за першої половини 20-х років
широко відома, як про це свідчить чимало сучасників, в тому числі й Тодось
Осьмачка, – «Українські вісті», 1946, число 42» .

Із властивою Державину академічною універсальністю і
глибиною він не обійшовся принагідною згадкою про книгу «Vita nova» і
Ніковського, а зробив глибокий аналіз у зв’язку з проблемою вивчення київського
неокласицизму, його ментальності, ідейного ґрунту, з якого він постав і виріс
як літературний стиль і поетична школа. До статті «Дух і джерело київського
неокласицизму» В. Державин взяв за епіграф слова С. Малярме і А. Ніковського. У
листі до одного із своїх адресатів С. Малярме відстоює думку, що «всяка поезія
(йдеться про високу, справжню поезію. – В. Я.) є загальна, класична,
позачасова…», що її «можна переносити на те тло вічної і природньої краси,
яким лишається античність». У есеї А. Ніковського «Бог Аполлон» із «Vita nova»
літературознавець знаходить співмірну думку, що дух негації і розкладу, як дух
сучасної йому доби, «відступає… перед красою античного світогляду», бо
знаходить в тому дусі і красі непоборну фортецю правди краси і самодовління,
себто доводить, що в основі київського неокласицизму лежить естетизм і в дусі
античності є гармонійним поєднанням чуттєвої краси і культурно-мистецьких
ідеалів. Краса, за Ніковським, – це найвище благо, оскільки, на думку В.
Державина, є мистецьким поєднанням добра і істини. Саме такою і була сутність
українського неокласицизму як найвищого злету української літератури у першій
третині ХХ ст. Більшовизм витворив такі обставини і умови, що для тогочасної
правди і краси треба було будувати мистецьку фортецю, якою й став київський
неокласицизм. І хоча на міцному фундаменті античності зводилася неокласична
фортеця, але дуже мала була шопта її оборонців, і більшовицьким бандформуванням
без великого труду вдалося розбити вщент, а її оборонців знищити.

І все ж «Бог Аполлон» із збірки «Vita nova» – це і заспів до
есею про М. Рильського, якого Ніковський вибрав за представника неокласиків,
але самого есею написати не встиг; це і маніфест, і декларація могутнього грона
«непривітаних співців».

Наступний, третій період творчості – еміграційний
(1920–1924). Цей період залишається найменш дослідженим. Відомі його в
основному виступи у варшавській «Українській трибуні» 1921 р. із
літературознавчими («Агатангел Кримський», «Ронсеваль і Крути») та
публіцистичними статтями і фейлетонами під різними псевдонімами. У загальних
рисах знаємо про співробітництво Ніковського, після відходу з посади Міністра
закордонних справ в Уряді УНР на еміграції, із видавництвом Якова Оренштайна
«Українське слово» в Берліні. За участі Ніковського тут з’явилося 3-тє видання
«Сонячних кларнетів» П. Тичини, було перевидано Словник Уманця (М. Комарова) і
Спілки та видано в трьох томиках «Слов’янський світ» Д. Дорошенка – цінне
енциклопедичне дослідження про всі слов’янські нації. Цей період вимагає
окремого і сумлінного дослідження.

Останнім у творчій біографії Ніковського був другий
київський період (1925–1929). Він позначений потужною лексикографічною роботою:
його власний «Українсько-російський словник» («Горно», 1926), три томи (А–Н)
доповненого «Словника української мови» Б. Грінченка («Горно», 1927–1928) та
шість випусків (А–П) академічного «Російсько-українського словника» за ред. А. Кримського
(1924–1933).

Вкажемо ще на одну особливість літературно-критичних праць
Андрія Ніковського. У примітках до «Корчми Королеви Педок» Анатоля Франса
Андрій Ніковський заперечує необов’яз¬ковість приміток, уваг, коментарів до
художнього твору на тій лише підставі, що художній твір – образний і його
матеріалом є тільки слово «в поетичному його вжитку», а не псевдонаукові
балачки і нотації. «Російська літературна школа, – зауважує Андрій Ніковський,
– і це правда, – не вимагала з часів Пушкіна й Бєлінського якихось особливих
знаннів для майстра слова, всю вагу складання і розуміння літературного твору
покладаючи на серце, стихійний талант письменника – на глибоку життєву інтуїцію
автора і читача, на психологізм оброблення тем, на рішення певних проблем тільки
в загальних типізованих соціальних формах на загальних побутово-психо¬логічних
контурах громадського, родинного та особистого життя та на поезії і прозі
кохання». Очевидно, із наведеної тези формувалася методологія літературного
аналізу самого Ніковського. Мірилом вартості літературного твору для
Ніковського є ерудиція самого автора у поєднанні з талантом, його знання як
риса культурної людини взагалі і точне відтворення аксесуарів доби, побуту,
взаємин, будь-яких переживань. Український письменник, за Ніковським,
поступається перед європейським не талантом, а знаннями, ерудицією, а значить
менше дає своєму читачеві і швидше губить свою присутність в історії
літератури. Він хоче для рідної літератури творів-монографій, що постали б на
основі глибокого вивчення, «з сильною науковою ерудицією, з доброю детальною
фактурою». І як приклад – твори Бальзака, Анатоля Франса чи «Машина часу»
Уельса і «Сонячна машина» Винниченка. Він не заперечував сентиментальні вимоги
читачів писати про любов, але говорив: «Чуття замало для розуміння витворів
духа людського, виявленого в слові, потрібне ще й знання, яке здобувається
працею і працею». Цей погляд А. Ніковського на літературну творчість і її
трактування не застарів і сьогодні, не застаріє і в майбутньому, бо справжній
письменник і літературний критик буде вічно приречений вив’язуватися із
поставлених життям чи ним самим же проблем і завдань і завжди буде стягати на
себе хулу і хвалу, нагінки і кари читачів, суспільства, влади. Справжня сила
духу завжди в опозиції до сили влади і в завершенні протистояння завжди
перемагає.

 

м. Київ

У наступному числі УЛГ читайте літературознавчу статтю А. Ніковського
«Ронсеваль і Крути» (1921)

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!