Поняття літературного процесу – це породження радянського літературознавства. Воно вживалося критиками на означення «літературного життя» певної епохи, а істориками літератури – на окреслення історичного «розвитку» літератури.
В УЛГ (№№ 8 – 10) була надрукована стаття М. Наєнка
«Літературна періодика і заник літературного процесу», яка викликала у мене
чимало запитань і сумнівів не тільки щодо змісту матеріалу, а й щодо
літературознавчої і літературної компетентності її автора.
Передусім у мене як дослідника давньої української
літератури деякі словеса і міркування критика викликають прикре враження. Слово
«заник», винесене у вкрай невдалий заголовок, він віднайшов нібито у
староболгарській мові, тобто у старослов’янській, якою у давнину і в нас
користувалися книжники. Проте в жодному спеціальному словникові такого слова
немає, а двотомний словник давньої української мови також його не подає, що
означає – слово не вживалося у давніх текстах. Критик приписує письменникові
другої пол. XVI – початку XVII ст. Іванові Вишенському слово «блядословіє»,
пориваючись скласти інвективу тим авторам, які у свої твори вставляють лайливу
лексику. Проте Вишенський не вживав такого слова. А міркування М. Наєнка про
причини виникнення монументального та орнаментального стилю в українській
літературі ХІ – ХІІІ ст. є доволі аматорськими, щоб не сказати – примітивними.
Це, до речі, така його «наукова» манера, що цілком очевидно виявляється у його
книгах і статтях. Прочитавши дещо із його творінь, я вжахнувся: столичний
професор не досить добре знає літературу! Звідси його поверховість і
приблизність, підміна літературознавчих понять порожньою риторикою та
псевдонауковістю. Просто шкода праці та часу (і місця в газеті), аби це
продемонструвати і довести.
Та повернімося до поняття «літературний процес». М. Наєнко
свято переконаний, що літературний процес існує, а його структура може
уявлятися за тими стилями, які в нашій літературі розвивалися, починаючи від
доби Київської Русі. Проте літературний процес як наукова категорія не фігурує
і не тлумачиться в жодному літературознавчому словнику. Автор статті не обтяжує
себе фаховою виваженістю у визначенні або визнанні літературного процесу, а
збивається на обивательський рівень: «книжки виходять, про них з’являються
рецензії – отже, літпроцес є». Автор статті пускається в історичний екскурс,
щоб виявити «внутрішній зміст» літературного процесу в його діахронному вимірі,
але бачить той вимір хіба що у зміні стилів; та ще нарікає на «соціалістичний
реалізм», через який «проблему наявності літературного процесу на довгі роки
було загнано у глухий кут» (це твердження викликає дуже великий сумнів). М.
Наєнко упевнений, що думку про літературний процес формує літературна критика,
котра й оприявнює цю думку у «літературній періодиці». Відтак, за логікою
автора статті, якщо ця періодика не функціонує або функціонує недостатньо, то
відбувається «заник» літературного процесу. Тобто йдеться про пряму залежність
літератури від літературної періодики. Щось тут не так.
Поняття літературного процесу – це породження радянського
літературознавства. Воно вживалося критиками на означення «літературного життя»
певної епохи, а істориками літератури – на окреслення історичного «розвитку»
літератури. Причому провідним було друге значення, започатковане наприкінці ХІХ
ст. авторитетним російським ученим О. Веселовським у його теоретичних працях з
історичної поетики. Правда, цей учений вів мову про «эволюцию поэтического
сознания и его форм», що було підхоплено російськими формалістами у 20-х рр. ХХ
ст. (Ю. Тинянов, В. Шкловський). Але в процесі реалізації ідеологічного проекту
«соціалістичний реалізм» деякі ідеї історичної поетики було покладено в основу
поняття «літературний процес», тому цей термін, починаючи з 1930-х років,
почали активно використовувати радянські літературознавці. Не переглянутим
залишилося це поняття і в наш час: ним оперує навіть такий авторитетний
теоретик літератури, як В. Халізєв («Теория литературы», 2000), українські
автори підручників з теорії літератури О. Галич, В. Назарець, Є. Васильєв.
Проте в тих же 30-х роках була створена цікава, естетично зорієнтована (на
противагу соціологічному підходу до літератури) робота Б.-І. Антонича
«Національне мистецтво», де він, зокрема, зазначав, що до літератури не варто
застосовувати поняття «процес», «розвиток», що поняття «розвитку перенесено
механічно на ділянку мистецтва з природничих наук». І він мав рацію, адже слово
«процес» (лат. рrocessus) означає «рух уперед», тобто послідовна, прогресивна зміна яких-небудь явищ. Радянські теоретики
літератури спеціально розробляли тему «Прогрес у літературі» (Д. Лихачов, Г.
Поспєлов, О. Бушмін, Ю. Борєв), доводячи, що література, розпочавши від
примітивних форм, постійно рухалася уперед
до своєї вершини – реалізму, найвищим виявом якого, звичайно, став
«соціалістичний реалізм». Прихильники реалізмоцентризму (переважно це вихованці
радянської науки про літературу) не перевелися і в нинішньому українському
літературознавстві.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чи можна до літератури застосувати поняття «прогресс»? На це
є різні погляди.
1. Художній прогрес неможливий, тому що кожна епоха дає
своїх великих письменників, а пізніші періоди не завжди художньо вищі за
попередні; коли поставити в один ряд
геніїв – Гомер, Данте, Шекспір, Пушкін, Шевченко, – то не побачимо хронологічно
наростаючої переваги.
2. Мистецтво іде до загибелі, як вважав іще Платон. Гегель
висунув учення про «кінець мистецтва», після чого настане царство чистої
духовності, не обтяженої матеріальною формою. Цю ідею підтримали і деякі пізніші теоретики (О. Шпенглер у «Присмерку Європи», Х. Ортега-і-Гассет у «Дегуманізації мистецтва»).
3. Мистецтво, зокрема і література, схильні до поступального
руху, як і взагалі – людське пізнання. Йдеться про вдосконалення, підвищення
складності образного мислення, про те, що історія літератури – це шлях
ускладнення, естетичного збагачення художньої свідомості людства.
Незважаючи на різне ставлення до функціонування літератури,
очевидним є факт, що форми образного мислення, породжені конкретними
історичними обставинами, в подальшому не можуть бути повторені. Величні художні
образи мають цінність і через багато століть (на відміну від науки: фізика
Ньютона – це лише момент фізики Ейнштейна). Назавжди в духовній спадщині
людства залишаться шедеври, образи, які створені «на рівні вічних партитур»
(Ліна Костенко), тобто виражають собою в усі часи основні людські цінності.
Очевидним є і те, що застосування до літератури поняття
«літературний процес» має штучний характер і не відповідає естетичній природі
літератури. Для чого потрібне було це поняття більшовицьким ідеологам у 1930-х
роках? Все дуже просто: керувати літературою, оскільки це важлива складова
суспільного життя і зручний інструмент ідеологічного впливу та зомбування
населення (радянського народу). Звідси зрозумілим стає задум тодішньої влади
створити спілку письменників (такий собі колгосп для колективної художньої
творчості, де індивідуальність ігнорувалася), відповідні її органи та установи,
через які і можна чинити вплив на літературне життя, контролювати його. А
контролювати можна лише процес, а не розрізнені літературні явища. Насправді із
поняття «літературний процес» вихолощувалося творче начало, а сенс мали
літературні організації, письменницькі збори і з’їзди, висвітлення
літературного життя у періодиці (для цього і створювалися журнали, газети
комуністичного зразка, а на чолі ставилися часто партійні працівники),
літературна критика здійснювала свою функцію нагляду за тим процесом, виявляючи
у ньому як позитивні (такі, що не йшли врозріз з офіційною політикою та
ідеологією) та негативні (антирадянські) тенденції.
Чи не про такий процес намагається писати М. Наєнко? Він
усвідомлює, що «такий» процес щезає («заникає»), тому й апелює до якихось
міфічних «літературних органів», які мають вести «серйозні дискусії-полеміки»,
і що таких «органів» повинно бути багато (очевидно, до таких він зараховує
передусім періодичні видання, які мають охопити «понад 50 (?) мільйонів
українців». Отже, йдеться про тотальний контроль за літературою і про її
тотальний вплив на наших співвітчизників. Саме як радянський літературний
критик М. Наєнко з головою викриває себе, коли рефлексує з приводу «сучасного
літературного процесу», для чогось втягнутого у проклятий постмодернізм. Через
нього, мовляв, різко впали тиражі українських книг, відбулася комерціалізація
книговидання, а найголовніша «вада» процесу – «немає впину поширенню витворів
із ненормативом у лексиці, з відвертою порнографією у мотивах». Правда, є в
Україні твори, які протиставляються тому постмодернізмові: критик вважає, що це
окремі твори Ліни Костенко, В. Шкляра, Ю. Мушкетика, В. Міняйла, П.
Загребельного (це – «риси наявності літературного процесу», ба більше – ознаки «відродження»). От тільки
цьому «відродженню» заважають деякі твори Є. Пашковського, О. Забужко, Ю.
Андруховича, С. Жадана. От саме їх М. Наєнко радить не включати у літературний
процес. Так і бачиться партійний чиновник за помпезним столом десь у високому
кабінеті, який визначає: ці твори нам потрібні, а цих – «не пущать». Правда,
цей чиновник міг передати свою думку якому-небудь літературному критикові, а той
уже знав, що робити у засобах масової інформації.
Зрештою, не варто далі звертати увагу на М. Наєнка, котрий
назавжди застряг у радянському розумінні літературної критики. Важливіше
визначитися, чи й досі варто користуватися у літературознавстві сумнівним
терміном «літературний процес».
Зарубіжне літературознавство (крім, напевне, пострадянських
республік) не користувалося таким поняттям. І не дивно, адже там ніколи в
голову не приходило організовувати літературний колгосп чи якусь профспілку
письменників, бо неможливо вільну, індивідуальну літературну творчість втиснути не те що у
рамки певної організації («органу»), а в той чи інший стиль або жанровий канон.
Якщо вести мову спеціально про українську літературу, то, на
мій погляд, у її історії ніколи (хіба що часів «соціалістичного реалізму») не
було і тепер немає літературного процесу. Так, література творилася – яскравими
індивідуальностями та другорядними писцями, і все те створене можна розкласти
передусім за видатними іменами та означити, до якої літературної моди (стилю)
вони належали.
Наприклад, до давньої літератури можна застосувати для її
характеристики термін паратаксис
(грецьк. parataxis – розміщення поруч). І хоч це поняття здебільшого вживають у
мовознавстві на означення зв’язку самостійних, незалежних речень, розміщених
одне за одним, проте воно підходить і до з’ясування особливостей літературної
картини давньої епохи. Чимало художніх явищ цієї пори мають самодостатню
цінність, тобто їх важко, а то й неможливо поставити на якесь місце, до певного
ряду, що звично називають «літературним процесом». Така окремішність значної
частини давніх творів пояснюється не лише тією обставиною, що в плині часу
загубилося якась частина пам’яток, тому ті, що збереглися, і постають
роз’єднаними, ніби вирваними із тодішнього літературного процесу. Але може бути
й інше пояснення: то є специфіка старовинного літературного життя, у якому
кожен твір мислився «світом у собі», виявляв свою завершеність як текст і
відносну самостійність, бо не мав зчеплення з іншими новоутвореними текстами,
тож годився або для «самостійного плавання», або до входження як окреме ціле у
який-небудь збірник. Тож письменство давньої України (доба середньовічна та
барокова) може уявлятися як паратаксис літературних явищ, а не як літературний
процес у сучасному його тлумаченні.
Здавалося б, літературу ХІХ ст. можна уявити як процес (тоді
з’явилися такі супровідні форми літератури, як літературна критика, літературна
періодика), але хто ж його рухає, хто ним керує? Можливо, варто було б говорити
про саморозвиток літературних форм, інспірованих у реаліях колонізованої
України не так художніми пошуками, як суспільно-політичними мотивами. Та і за
такої ситуації кожен письменник творив самостійно, а не прагнув підтримувати
«процес». Спілкування письменників між собою, рідкісні літературні дискусії,
полемічні перепалки зовсім не свідчили про якусь процесуальність – скоріше за
все, це були локальні збурення з приводу питань далеко не літературних. Навіть
питання літературної дискусії 70-х років ХІХ ст. «Куди рухатись українській
літературі?» не могло бути розв’язане процесуально, а Франкові заклики
творити реалістичну («науковий
реалізм»), тенденційну (тобто ідейну) літературу ні до чого не привели –
навпаки, десь на ту пору наша реалістична література увійшла в кризу і
повернула на модерністський шлях. Хто її туди скерував? Аніхто! Письменники
(Коцюбинський, Стефаник, Леся Українка, Ольга Кобилянська) відчули і зрозуміли,
що писати треба інакше, щоб виразити себе передусім як індивідуальність і виразити
це новими засобами.
Про трагічне для української літератури ХХ ст. можна
сказати, що тоді (починаючи з 30-х років) мистецтво слова було поставлене на
службу комуністичному режиму, його загнали у чиновницькі організаційні форми,
які спрямовували у потрібному для режиму напрямку. Оце і слід назвати
літературним процесом, з якого, на щастя, випадали окремі творчі
індивідуальності. За те «випадання» їм держава присуджувала тюрми, табори,
психушки. Як добре, що тепер цього не можна зробити з поіменованими М. Наєнком
письменниками (Пашковський, Забужко, Жадан), проте можна за не потрапляння у
колію уявлюваного критиком літературного процесу мазнути по них критичним
дьогтем.
Окремо варто сказати про «літературний процес» у ситуації
постмодернізму. Передусім варто визнати, що постмодернізм як словесно-художнє
явище є еклектикою різноманітних світоглядних, естетичних, жанрово-стилістичних
тенденцій у словесній творчості, механічним поєднанням різнорідних, іноді
протилежних поглядів, ідей, стилів, художніх форм. Уже це виключає можливість
заганяти постмодерну творчість у будь-який процес, бо все в ній відбувається
спонтанно, стихійно, безконтрольно, а літературній критиці залишається хіба що
осмислювати художні явища та простежувати тенденції.
Для визначення постмодерністської творчості сучасні
теоретики, зокрема французький філософ Жиль Дельоз (1925 – 1995), застосовують поняття ризоми, запозичене з
ботаніки. Ризома, як трава, росте горизантально, розростаючись в усі боки, нове
галуззя випускає свої пагони – і так без кінця, що в результаті призводить до
суцільного плетива без певного центру. На думку ученого, так відбувається із
літературним текстом, у якому існує безперервний зв’язок, неоднорідність
елементів, які утворюють собою різноманітну множинність, текстуальні
відгалуження, що можуть структуруватися за паралельним принципом до інших
частин тексту, децентралізація і варіативність нових художніх значень. Можна
додати: так відбувається з усією літературною творчістю сучасності, яка не
становить собою спланований, передбачуваний, закономірний процес. Скоріше за
все, це нагадує броунівський рух – безладний рух найдрібніших частин під
впливом навколишнього середовища. Звичайно, у декого виникає спокуса взяти під
контроль такий рух, впорядкувати його і спрямувати, залишивши те, що
подобається, і відкинувши геть, що не до вподоби. Радянська літературна
критика, до речі, цим тільки і займалася, взявши за основу критерії
партійності, класовості, народності (в її більшовицькому тлумаченні) та
ідейності (комуністичної).
Без сумніву, самобуття художньої свідомості у суспільстві
визначається історико-соціальними обставинами, естетичними орієнтаціями та
складною взаємодією моральних, етичних і креативних чинників творчої
індивідуальності. Рух художньої свідомості не може бути представлений як
літературний процес через те, що виникнення, становлення, зміни, модифікації
словесних форм і смислів не становлять собою поступальний, прогресивний
розвиток, а відбуваються за принципом піднесення і спаду, непередбачуваної
трансформації, заперечення традицій та повернення до них, а літературні
здобутки не є основою вищих досягнень і не можуть бути повторені чи
перевершені, бо мають самодостатній характер. У такому разі можна вести мову
про естетичну природу творчості, її типи і стилі, творчу індивідуальність,
художні твори, літературні тенденції, літературознавчі дискурси, тобто про
функціонування літератури як словесно-художнього феномену у конкретних
суспільно-історичних обставинах.
м. Житомир