Дискутувати з упередженою людиною сенсу нема, але мої
товариші, зокрема Микола Владзімірський, Андрій Луб’яний, Владислав Карпенко та
Микола Посівнич попросили мене дати відповідь на поширену в Інтернеті статтю
“Сергій Лунін, “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського: археографічний аналіз”.
Спочатку – про передісторію виникнення цієї статті.
Сергій Лунін з’явився в моєму житті несподівано.
Улітку 2012 року на мою електронну пошту надійшов від нього лист.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Досі я Луніна не знав, не знав навіть про його існування.
І ось цей незнайомець, замість того щоб чемно привітатися,
безапеляційно заявив, що дочка Юрія Горліса-Горського Леся Янг (Лісовська)
передала йому право на переклад російською мовою “Холодного Яру” Юрія
Горліса-Горського і щоб я мав це на увазі й іншим переказав.
Оскільки я не мав наміру перекладати спогади Юрія
Горліса-Горського на російську, то здивувався, чому невідома особа інформує
мене про це, та ще й суворо-вимогливо, сухо-непривітно, ультимативно. Я
запитав, чи цей дозвіл оформлено
документально в нотаріуса. Питання Луніну явно не сподобалося, бо, як
виявилося, ніякого нотаріально завіреного дозволу Леся Янг йому не давала. У
другому листі Лунін сказав, що візьметься за “доопрацювання” цього питання…
Якраз тоді мені зателефонувала
Леся Янг. Я переповів їй розмову з незнайомцем та порадив не мати з ним справ.
Тим більше що невідомо ще, який з нього перекладач. Якщо він уже так хоче, то
нехай перекладає, але не треба передавати йому виняткові права на переклад.
Якщо ще хтось захоче перекласти “Холодний Яр”, нехай також перекладає – це
тільки сприятиме популяризації спогадів її батька про Визвольну боротьбу.
Невдовзі мені зателефонував
Богдан Легоняк, керівник філіалу “Холодний Яр” Національного заповідника
“Чигирин”, і сказав, що до нього в Медведівку приїжджав з Харкова невідомий
йому чоловік семітської зовнішності, який назвався Сергієм Луніним. Він усе
допитувався, на якій підставі Роман Коваль перевидає “Холодний Яр” Юрія
Горліса-Горського. Поводився, на думку Богдана, вимогливо-нахабно, саме тому в
телефонній розмові з Лесею Янг Богдан Легоняк застеріг її від співпраці з
Луніним.
Зробив Лунін ще й спробу
проникнути в родину Чучупаків, звичайно ж, “із дослідницькою метою”. На мій
погляд, він хотів сфотографуватися з Володимиром Дем’яновичем Чучупакою, щоб
потім у публікації засвідчити свою близькість із родиною Чучупаків, що,
звичайно, додало б його “дослідженням” вагомості. Я застеріг Чучупаківську
родину, з якою товаришую вже майже 20 літ, і вони відмовилися від зустрічі.
Минув рік. Журналістка Ірина
Гармасій знайшла в Державному архіві Закарпатської області особову справу Юрія
Городянина-Лісовського, зробила копії усіх сторінок і переслала мені для
публікації в книжці “Ми ще повернемось!”. Повна назва цієї позиції у
книжці така: “Ірина Гармасій. Опис архівної особової справи Юрія
Городянина-Лісовського, вчителя Української державної народної школи с. Луг, що
біля м. Великий Бичків у Карпатській Україні”.
Прочувши про цінну знахідку, Лунін поспішив на Закарпаття. Пані
Ірина погодилась на зустріч, але потім пошкодувала, бо, з її слів, С. Лунін
поводився занадто вимогливо і некоректно. Справив на неї враження некультурної
людини. Говорив з нею російською мовою. Казав, що він “кацап”, чи “кацаб”. І
все наполягав, щоб вона саме йому передала копії цієї справи. Пані Ірина
відмовила. Лунін, видно, розсердився, бо навіть не заплатив за каву дамі, яку
запросив у кафе. Мусила пані Ірина сама розплачуватися.
Були в наполегливого й ощадливого харків’янина також і контакти з
онучкою Юрія Горліса-Горського Лялею. На Лялю Лісовську Лунін справив настільки
негативне враження, що вона звернулася до мами з категоричним проханням
припинити з ним будь-які стосунки.
Навколо Луніна утворився вакуум – як в Індії навколо представників
“касти недоторканних”…
Леся Янг так і не передала йому права на переклад російською мовою
“Холодного Яру”, відтак Лунін, як я зрозумів, вирішив “помститися”.
Я написав про це, щоб
з’ясувати мотиви написання статті “Сергій Лунін, “Холодний Яр” Юрія
Горліса-Горського: археографічний аналіз”.
Що ж до самої статті, то вже в
назві автор заклав неправду – ніякого археографічного аналізу й не
передбачалося. Нагадую, що археографія – це “галузь історичної науки, яка
досліджує ПИСЕМНІ пам’ятки старовини та виробляє наукові принципи їх видання”
(Великий тлумачний словник сучасної української мови (рекомендований
Міністерством освіти і науки України). – Київ – Ірпінь: Перун, 2001). У статті
Луніна не йдеться про наукові принципи видання “ПИСЕМНИХ ПАМ’ЯТНИКІВ”, ТОБТО
РУКОПИСІВ.
Почав з неправди – так і
продовжив.
За базовий термін своїх
тлумачень Лунін узяв поняття “факсимільне видання” “Холодного Яру”, яке,
мовляв, зберігається “в кількох бібліотеках України”.
Нагадую, що таке факсиміле.
“Це точне відтворення будь-якого графічного ОРИГІНАЛУ (креслення, рукопису,
малюнка, документа, підпису тощо)” (Великий тлумачний словник сучасної
української мови. – Київ – Ірпінь: Перун, 2001).
У розпорядженні Луніна
РУКОПИСУ “ХОЛОДНОГО ЯРУ” (тобто оригіналу, факсимільного видання) НЕМАЄ, але
він вдає, що саме на нього й спирається у своїх “дослідженнях”. Насправді ж він
пише про видання “Холодного Яру” 1930-х років, підготовлені редакторами різних
видавництв.
З метою дезінформації Лунін
вводить ще й поняття “авторський текст [Юрія Горліса-Горського]”. Брехати так
брехати!
Ось такі дослідники!
Месидж статті Луніна такий:
“Починаючи з 1967 р., текст “Холодного Яру” друкують лише спотвореним”. Тобто
Лунін стверджує, що видання, які здійснили Микита Мироненко, Роман Федорів,
Роман Коваль і черкаське видавництво “Відлуння-Плюс”, вийшли “лише
спотвореними”. Звичайно, всю жагу “чесний дослідник” Лунін зосередив на мені
(“До зовсім неподобного перекручення тексту вдався у своїх так званих редакціях
Р. Коваль”).
“Треба й зауважити те, –
визнав Лунін, – що Коваль, посилаючись на вдову Городянина-Лісовського,
наголошує на скаргах автора [Юрія Горліса-Горського] на засилля галицьких
виразів у “Холодному Ярі” загалом”. Але, “авторитетно” вирішує Лунін,
“наведеного вище замало”.
Роз’ясню детальніше.
По-перше, якраз Галина Гришко,
вдова Юрія Городянина-Лісовського (Горліса-Горського), мені порадила
здійснювати наступні перевидання саме з лондонського видання Микити Мироненка.
Так, до слова, зробив і Роман Федорів.
По-друге, в кожному моєму виданні “Холодного
Яру” є розділ “Заувага редактора”. У ньому я зазначаю: “У своїх листах за 2005
рік до мене і моєї дочки Олесі (редактор, яка допомагала мені, поруч з Василем
Шклярем, редагувати “Холодний Яр”) Галина Гришко [колишня дружина Юрія
Горліса-Горського] двічі наголошувала, що Юрій Горліс-Горський мріяв про те,
щоб наддніпрянські літературні редактори суттєво відредагували роман “Холодний
Яр”. Зокрема, в листі до Олесі Коваль 6 жовтня 2005 р. Галина Гришко писала:
“До Вас велике прохання: припильнувати, щоб книжка вийшла з мінімальною хоча б
кількістю друкарських “чортиків”, як це сталося з обома томами [Романа]
Федорова. Ті друкарські помилки роблять погане враження на читача, а тим самим
зменшує вартість книжки. “Холодний Яр” видавався [у 30-ті роки ХХ століття] в
Галичині для місцевого читача, і мрією Юрія Г. було зредагувати книжку,
виелімінувавши всі галицькі вирази. На жаль, мрія Юрка [поки] не збулася…
Книжка потребує доброго літературного редактора”.
Додаємо від себе, що у книзі
була й низка фактичних помилок, зокрема в назвах сіл, наприклад село Медвин
подавалося як Медин, а село Стецівка часом як Степанівка, [Вереміївка як
Воронівка]. Ці та інші помилки виправлено. Подекуди в тексті поруч із
прізвищами поставлено й імена повстанців.
У першому томі попередніх
видань розділи пронумеровано, а у другому томі позначено зірочками. Вирішено в
цьому виданні дати назви розділам, виходячи зі змісту.
Уперше “Холодний Яр”
перевидається з фотододатком, біографічними довідками та примітками, які
допомагають глибше збагнути зміст.
Повідомляю також, що Галина
Гришко права на перевидання книги Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” передала
мені” (Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. Восьме видання, виправлене, доповнене. –
Київ – Львів – Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 2006).
Здавалося, все зрозуміло, але,
як бачимо, не всім. “…Незрозуміло, – не виходить із дива Лунін, – чому нащадки
автора досі не поклали цьому край, спираючись на п. 2 ст. 29 Закону України
“Про авторське право і суміжні права”.
Ось де собака заритий!
Тому й визначив я жанр писань
Луніна як “літературний донос”.
Сергій Лунін так захопився
перекрученнями, що втриматися вже не міг. Ось черговий приклад: “Лариса
Лісовська заповзялася перевидати твір батька сама, але зустріла на цьому шляху
серйозні перешкоди”.
Які “серйозні перешкоди”? Хто
чинить їх? Навіщо вигадувати?
Найбільшою перешкодою є тяжка
хвороба Лесі Янг (Лісовської), побутові проблеми, відсутність власної квартири
тощо.
Хочу також зазначити, що
Галина Гришко (мама Лесі Янг) передала мені майже весь архів Юрія
Горліса-Горського, в тому числі понад сотню світлин, газетні публікації свого
чоловіка, деякі його машинодруки та рукописи. Ці авторські тексти, тобто
оригінали рукописів, зберігаються в мене. Порівнюючи їх з уже опублікованими
варіантами в пресі, можна помітити відмінності в текстах. Є в мене і газетні
публікації деяких спогадів Юрія Горліса-Горського, а в них – виправлення
галицизмів, які з’явилися проти його волі. Виправлення зроблені рукою Юрія
Горліса-Горського.
Причепився Лунін і до книжки
“Ми ще повернемось!”, яку я впорядкував. І тут, бачте, не догодив йому! “З
виданням іншої спадщини Городянина-Лісовського теж не все добре, – пише Лунін.
– 2012 року значною подією стало видання Р. Ковалем збірки “Ми ще
повернемось!”. На жаль, туди не увійшли щонайменше три твори письменника: “Червоний
Чортополох”… п’єса за повістю “Отаман Хмара”… надруковані львівською газетою
(відповідні номери є, наприклад, у ЦДАЗУ) нариси про СРСР станом на початок
1932 року…”
Нема сенсу вступати в ширшу
дискусію з людиною, яка б дуже хотіла виглядати правдолюбом, а сама енергійно
фальшує, підтасовує, накручує. Чи, може, я помиляюся, може, таки болить у
Луніна серце за полеглих, за холодноярський ідеал, за його чистоту й
незаплямованість? Важко повірити в це, адже в час, коли йде кривава боротьба за
збереження Української держави, коли злочинна влада вбиває борців за волю
України, калічить їх, ув’язнює, коли в Харкові, де живе Лунін, розбивають
меморіальні дошки українським письменникам, нищать пам’ятники УПА, а тітушки
Добкіна і Кернеса люто б’ють євромайданівців, щось не чути обуреного голосу
“борця за Холодний Яр” Луніна, не видно його й серед борців-євромайданівців…
Зайнятий він, зайнятий, бо в цей час строчить “літературний донос” на людину,
яка оспівує героїзм борців за волю України різних епох, бере безпосередню
участь у боротьбі за Українську державу.
Тож, шановні прихильники Холодного Яру, якщо побачите десь статтю,
підписану Сергієм Луніним, будьте обачні. На мій суб’єктивний погляд, можливо і
помилковий, саме з такими “діячами” поручник Юрко Городянин (Юрій
Горліс-Горський) припиняв дискусію ударом кинджала “у ліву кишеню френча”, бо
пізнав істину, що “від того, скільки цеглинок ворожого муру проб’ємо лезами і
кулями, залежить висновок боротьби”.
Слава Україні!
13 лютого 2014 р.