Літературні кізяки на дорогах історії

179

До редакції
журналу “Вітчизна”

Київське
видавництво “Дніпро” видало 1972 р. роман Павла Загребельного “Смерть у Києві”
(дві книги). Того ж року у видавництві “Радянський Письменник” з’явився друком
інший його роман “Первоміст”. Спілка письменників України висунула ці твори на
премію імені Шевченка. Комітет по державних преміях УРСР просить висловитися з
приводу висунутих праць.

Ми живемо
громадськими інтересами й охоче подаємо статтю про свої враження від
прочитаного.

З повагою                                                                                                                                                      

Матв. ШЕСТОПАЛ

24 лютого 1974 р.

Київ – 23,

пров. Мечнікова
4, кв. 21

телефон 25–64–86.

 

Павло
Загребельний написав трилогію про Київську Русь: “Диво”, “Смерть у Києві”,
“Первоміст”. За своєю художньою вартістю книги вкрай нерівноцінні. “Диво” (про
Софійський собор у Києві, його епоху і будівничих) належить до кращих надбань
української радянської романістики. Цей твір, безумовно, переживе все, що досі
написано автором. Роман “Смерть у Києві” (про Юрія Довгорукого) наскрізь
антиісторичний. Фальшива ідея неминуче породила фальшивий твір. “Первоміст”
(про перший міст через Дніпр і його долю під час монгольської навали) –
літературний пустоцвіт, який зайвий раз доводить, що коли письменник не має
чого сказати читачеві, то він таки нічого йому і не скаже. Два останні романи
висунуті на премію Шевченка. Про них далі і буде мова.

* * *

Для зручності
викладу нагадаємо, що в романі “Смерть у Києві” йдеться про середину ХІІ ст.
нашої історії, епоху розпаду Київської держави на окремі самостійні князівства
– “напівдержави”. Розпад ранньофеодальних імперій, у т. ч. й Київської, –
природний процес, цілком закономірний з точки зору історичного розвитку. П.
Загребельний, як видно, цим невдоволений і тому, з запізненням на 800 років,
вирішив виправити історію бодай на папері. Він зробив це, поставивши в центрі
роману Юрія Довгорукого і зобразивши його, всупереч історичній правді,
ОБ’ЄДНУВАЧЕМ Русі. Супротивником Довгорукого виступає великий князь київський
Ізяслав Мстиславович. Мстислав і Юрій – рідні брати, сини Вол. Мономаха.
Мстислав – старший, Юрій – молодший. Юрій бореться проти Мстиславового сина –
небожа Ізя-слава. Стрий і племінник – смертельні вороги. Така матримоніальна
сторона роману. Автор розкриває її рішуче і недвозначно: Юрій Довгорукий, князь
суздальський, – цяця. Ізяслав Мстиславович, князь київський, – бека.

У вступному слові
до читача мовиться: “Літописці, а пізніше феодально-буржуазні історики,
починаючи від В. Татіщева, не були справедливі щодо Юрія Долгорукого і зробили
все для його знеславлення. Однак, НЕ маючи фактів, які б свідчили проти цього
видатного діяча Київської Русі, літописці обмежувалися своїми емоціями. ФАКТИ Ж
СВІДЧАТЬ про те…“.

“Не маючи
фактів… факти свідчать”. Ці слова мають значити, що фактів, які б щось
свідчили, не мають ЛІТОПИСЦІ, чому й керувалися нібито тільки ЕМОЦІЯМИ. Зате в
АВТОРА, треба думати, такі факти є. А як же в дійсності? Якраз навпаки. У
своєму зверненні автор сам визнає: “Склалося так, що про цей період наші
літописи подають НАЙДОКЛАДНІШІ ВІДОМОСТІ. Цілий Київський літопис, що став
складовою частиною Іпатіївського літопису, присвячений описові боротьби
Довгорукого з Ізяславом”.

Виходить, отже,
що не емоції, а ЦІЛИЙ ЛІТОПИС присвячено змальовуваним подіям. Та ще який
літопис! Глава радянських археологів, директор інститутів археології й історії
АН СРСР акад. Б. О. Рибаков вважає його “лучшим ОБРАЗЦОМ боярско-княжеского
летописания”. Даний у ньому опис княжіння Ізяслава Мстиславовича, на думку
вченого, становить “ОСОБЫЙ інтерес” . Про особу літописця Петра Бориславовича
Рибаков зауважує: “Это был летописец НОВОГО ТИПА, сочетавший большой
литературный блеск с уменьем ДОКУМЕНТИРОВАТЬ рассказ ПОДЛИННЫМИ МАТЕРИАЛАМИ” .
Знову таки, не емоції, а оповідь, ДОКУМЕНТОВАНА СПРАВЖНІМИ МАТЕРІАЛАМИ.

Що ж до натяку на
факти, які начебто відомі лише авторові роману, але не відомі літописцям або
приховані ними, то це чистісінька вигадка. Протягом останніх років радянська
історична наука не виявила будь-яких нових письмових даних про ту далеку епоху.
Годі й казати про “відкриття” П. Загребельного.

Спроба кинути
тінь на Татіщева, який нібито був “несправедливим щодо Юрія Д[овгору]кого”,
також безпідставна. Особлива цінність праці рос. історика полягає в тому, що в
ній використано величезну кількість джерел, які не дійшли до нас і зовсім
втрачені для науки. Надзвичайна точність у використанні відомих нам літописних
текстів дає підстави гадати, що й утрачені джерела передані ним з такою ж
точністю. З огляду на це Рибаков цілком слушно називає історію Татіщева “своеобразным,
последним по счету, ЛЕТОПИСНЫМ СВОДОМ” .

Така перша велика
неправда, якою автор на порозі роману зустрічає своїх читачів.

У вступі, далі,
читаємо: “Часто історичні імена промовляють самі за себе. Скажімо, князь Юрій
Долгорукий (1090–1157) відомий як засновник Москви. Вже за це він заслуговує
вічної вдячності нащадків”.

Ми шануємо минуле
народу, бережемо пам’ять про видатних його діячів. У Москві стоїть пам’ятник
Довгорукому, у Києві – його символічна гробниця. З ім’ям князя Юрія пов’язана
перша літ. згадка під 1147 р. про Москву як місто, це він давав “обед силен”
своєму союзникові Святославу Ольговичу з дружиною. Але відомо, що задовго до
появи Довгорукого на р. Москві там стояли вже маєтки галицького боярина Степана
Кучки. За йменням цього боярина Москва в ХІІ ст. носила ще й другу назву –
КУЧКОВО: “Идоша с ним до КУЧКОВА, рекше то Москвы”. (ПСРЛ, т. ІІ, стб. 600).
Перший же “град” (укріплення), яке стало символом міста на цій річці, збудував
не Юрій, що в цей час (1156 р.) княжив у Києві, а, як гадають, його син Андрій
– політичний антипод свого батька. Акад. Рибаков пише: “Князь, построивший
крепость на месте Кучкова двора, это, очевидно, Андрей Боголюбский”. Насонов
також стверджував: “Непосредственно строил укрепление не сам Юрий, а сын его
Андрей, еще ранее связанный с Кучковичами”. Цю думку поділяють С. Ф. Платонов,
Н. Н. Воронін, В. А. Кучкін та ін. вчені. Як бачимо, сучасна наука відмовляє
Довгорукому в честі засновника Москви. Принаймні, не дуже впевнена, що він
заслуговує “вічної вдячності нащадків”.

П. Загребельний
вважає, що Довгорукого недооцінювали сучасники, за що гнівно картає літописців,
називаючи їх “найманими дієписцями”, “які легко могли зганьбити рідного батька,
аби лиш отримати добру платню”. Розгніваний автор вирішив “заступитися” за
князя. Це нікому не потрібне “заступництво” і привело його до грубого
викривлення історичної правди й нічим не виправданої ідеалізації минулого.

Читача буквально
приголомшує несподіване твердження: Довгорукий – “виразник народних прагнень”.
Середньовічний феодал – у ролі виразника прагнень народу. Гм! Гм! Це
насторожує. Які ж підстави? Підставою для “очищення” імені Довгорукого від
нібито несправедливого “зганьблення” письменник бачить у тому, що цей феодал –
ні багато, ні мало – “здружував з руським народом його історичних сусідів:
волзьких булгар, угро-фінські племена, що мешкали в межиріччях Волги й Оки,
половців, торків, чорних клобуків”.

На підтвердження
сказаного автор згадує мимохідь “білявого меря”, який виконує при Юрії роль
прислужника в “мерянській баньці”, де шмагав віником розпарені княжі сідниці. В
іншому місці тему дружби народів має символізувати сценка зустрічі Долгорукого
після його повернення з своїм почтом у Суздаль. Ось вона. “Для кожного, хто
входив до сіней княжих палат, хтось невидимий з потаємних глибин приміщення
висилав щоразу небувалої вроди дівчину з срібним рукомиєм… Тут були високі,
горді м е р я н к и, що сяяли північною вродою, чистою, мов перші сніги, були
ніжні б у л – г а р к и з-за Волги, вогнистоокі й витончено-вмілі в поводженні
з речами, не обійшлося без п о л  о в ч а
н о к, вигинистих, витких, мов зелений хміль, а над усіма сяяли сіроокою красою
с у з д а л ь –  ч а н к и” (1, 109).

Автор не може не
бачити, що цей “інтернаціонал” рабинь, підложниць княжих, досить недвозначно
вказує не на дружбу, звичайно, а на “розпутництво суздальське”, але свідомо
темнить справу і твердить, що про розпутництво можуть думати хіба що київські
лихослови, бо насправді тут нібито слід бачити “лише чистоту, цнотливість і
незатьмарену красу”.

З волі романіста
Довгорукий демагогічно заявляє: “Прожив я багато літ у цій землі (Суздальщині),
яку населяли спервовіку різні племена. НЕ МАЛИ МИ З НИМИ ЖОДНОЇ СУТИЧКИ”. Слова
про мир і дружбу – пуста й безвідповідальна балачка, гола декларація, фраза. В
романі немає ніякого здруження, як не було його і в тогочасній дійсності.
ІХ-ХІІ століття були періодом  формування
східнослов’янсь¬ких народностей, в долі якого перемелювалися й зазнавали
асиміляції “инии языци”, зокрема деякі угро-фінські племена Півночі та
Волго-Омського міжріччя. Цей процес відбувався далеко не в мирних умовах,
супроводжувався завоюванням, підкоренням, класовим і національним гнітом, а то
й фізичним знищенням.

Далі буде

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!