Літературні кізяки на дорогах історії

139

Продовження. Початок у ч. 10,11.

Феодальні князівства ХІІ ст. були цілком сформованими
державами. За розмірами території і за своєю внутрішньою сутністю вони повністю
відповідали західноєвропейським королівствам. «Процесс их отпочкования от Киева
СТРОГО СООТВЕТСТВОВАЛ общим историческим условиям».

В княжіння Довгорукого і його сина Андрія Боголюбського
(1150–1170-ті роки) загальна обстановка тим більше не вимагала злиття цих
князівств-королівств в одну централізовану державу з єдиним політичним центром.
Київ не керував більше руськими землями. І за цим не тужив автор «Слова о полку
Ігоревім», який хоч і закликав до єдності, але ЄДНОСТІ ВІЙСЬКОВОЇ, єдино
можливої і необхідної в умовах нового половецького натиску 1170–1180-х років.

«Осуждал ли автор «Слова» существовавшее в его время
положение – наличие наряду с Киевским еще доброго десятка других
самостоятельных княжеств? Пытался ли он воскресить известное ему по летописям
время единой Киевской Руси? Противопоставлял ли он свое время старому, осуждая
новое и идеализируя прошлое? НЕТ, НИЧЕГО ЭТОГО мы в «Слове о полку Игореве» НЕ
НАЙДЕМ» .

Реальний Юрій Довгорукий, який без кінця зчиняв колотнечу
навколо Києва, менш за все думав про об’єднання земель. Йому не давала спокою
честолюбна мрія сісти на «злат отень стол». Адже Київ хоч і перестав бути
головою держави, залишався серцем її релігійного життя і вабив до себе минулою
істор. славою. Одна річ владарювати в царственному граді слов’янського світу і
зовсім інша – княжити на його далекій і худородній суздальській периферії. Крім
того, Юрій особисто був родом з Києва, у Києві поховав батька-матір, його «душа
рвалася до полишеної дідизни». Тож зрозуміло, що, ставши великим князем
київським, він почав не об’єднувати, а РОЗДИРАТИ на клапті Руську землю, ділити
її на волості своїм дітям: Андрію віддав у володіння Вишгород, Борису – Туров,
Глібу – Переяслав, Васильку – Поросся.

Так звані об’єднавчі зусилля Довгорукого – авторська вигадка
письменника, літературний ребус, реп’ях, безглуздо завислий у широкій бороді
князя Юрія.

В епоху, про яку йдеться, починала заявляти про себе зовсім
інша тенденція – тенденція до формування української і великоруської
народностей та об’єднання їхніх національних територій. У ХІІ ст., каже відомий
рос. вчений проф. Черепнін, «уже намечаются предпосылки СКЛАДЫВАНИЯ ТЕРРИТОРИЙ
БУДУЩИХ УКРАИНЫ И ВЕЛИКОРОССИИ. С конца ХII ст. появляется в источниках термин
«УКРАИНА». З ім’ям Довгорукого пов’язують не об’єднання, а початок політ.
роз’єднання Русі. Максим Берлінський в «Історії міста Києва» (1800 р.) пише, що
Юрій Володимирович, князь суздальський, «старался о умножении в тамошнем крае
народа и построении многих городов, чем положено НАЧАЛО РАЗДЕЛЕНИЮ Великой
России от Малой или Киевской». Цю точку зору поділяє сучасна рад. наука. На
думку вчених, «М. Берлінський дуже ТОЧНО визначає той істор. момент, коли
ПРОЦЕС ФОРМУВАННЯ РОС. НАРОДНОСТІ починає виявляти себе в політ. житті» .

Отже, сама ідея, заради якої написана книжка, – фальшива,
надумана, суперечить історичній правді.

На цій фальшивій основі оперта головна сюжетна лінія роману.
По ставленню до «об’єднувача» Довгорукого автор визначає стосунки між людьми і
цілими класами, кваліфікує їх як «прогресивні» або «реакційні» і відповідно
ділить між ними свої симпатії чи антипатії.

Відомо, що основну масу тогочасного панівного класу
становило земське боярство. Воно було «прогресивным тогда феодальным классом» ,
зацікавленим у стабільності і міцності княжої влади. «Земское боярство,
сосредоточенное в Киеве и других больших городах, – каже Рыбаков, – остановило
коловращение князей, помогло закрепиться в стольных городах новым, только что
возникшим династиям. К середине ХII в. наступило известное успокоение внутри
феодального класса» . Об’єктивно це було прогресивним явищем. Але Загребельному
до цього немає ніякого діла. Він садовить свого Юрія на Росінанта і примушує
вести війну з вітряками…

Метод зображення подій і людей у романі на диво примітивний,
вирішення конфліктних ситуацій прямолінійне. Якщо персонаж, за задумом,
позитивний – автор наділяє його всіма барвами райдуги, всіма можливими і
неможливими чеснотами, надраює його біографію, мов корабельну палубу, до
блиску. Зате негативний, як заблуканий пес, тиняється від сторінки до сторінки
весь у реп’яхах тілесних вад і моральних пороків. Юрій Довгорукий у романі, –
це сама довершеність, суцільна досконалість, ідеал князя, правителя і людини.
Він живе по-спартанськи і весь пройнятий інтересами народу. Усі свої багатства
(награбовані, звичайно, в народу) він «віддає» людям: відчиняє князівські
комори в голодні роки, роздає милостиню, годує безліч сиріт, немічних,
заблуканих, нещасних, безпритульних людей».

Юрій сам про себе каже: «Йду до своїх людей всі свої 50 літ,
намагаюся наблизитися до кожного чоловіка, стати поруч з ним, поставити його
коло себе». Дочка Ольга атестує батька як людину мало не комуністичних ідеалів:
«Він хоче, щоб усім людям було однаково». Слуга Іваниця, зачудований князем,
подумки вигукує: «Який чоловік стоїть перед ним!». Таке ж замилування особою
свого пана сяє на обличчях всіх княжих челядників: «Така БЕЗТЯМНА ЗАЛЮБЛЕНІСТЬ
в Юрія малювалася на їхніх лицях, читається в їхніх поглядах, вичувалася в
кожному порухові плеча, руки, тіла».

Демократ і народолюбець, Юрій розмовляє «з простими людьми,
мов з рівнею. Такий князь не міг не подобатись», – розчулений власною вигадкою,
вигукує автор. Служебника Іваницю він, Юрій, «садовить з собою за стіл, а тоді
кладе поруч спати». Ось вони сплять: князь, лікар і конюх, «сплітаючись уві сні
руками й зітханнями». Яка нерозривність соціальних начал: верхи й низи в
обіймах класового миру! Слуга з князем запанібрата, називає його дурнем: «чи
ти, князю, дуже мудрий, а чи геть дурний», в його присутності розпускає руки і
лапає дворових дівчат. Загребельний безапеляційно зараховує Довгорукого до тих
«великих синів, яких знає і шанує народ». Стара ідеологічна формула царизму
«Самодержавство, православ’я і народність», проти якої виступала вся передова
рос. література від Радіщева до Толстого, проросла в романі, як поганка на купі
гною.

За словами письменника, Довгорукий «умів злагіднювати
людські серця». Він – «князь над утеклими або вільними» і все робив, «аби
підтримувати в серцях людей дух вільності». Хто б нас навчив духові
волелюбства, якби не кріпосники! Шкода, що Ленін не був особисто знайомий із П.
Загребельним, а то б він починав історію визвольного руху в Росії не з
декабристів, а років на 700 раніше, з великокняжих часів. Довкола особи
Довгорукого, запевняє автор, панує атмосфера свободи, незалежності, розкутості:
«Князь, якого оточують такі незвикло розковані люди, сам має бути незвичний, о
с о б л и в и й   к н я з ь».

Послухаймо роздуми Юрія над долею народу:

«… За все розплачується народ… Люди сіють жито, збирають
мед і віск, добувають хутра, ловлять рибу в холодній воді, все це в трудах
щоденних, невпинних, тяжких їм усе дається нелегко… Над ними завжди маячать
привиди голоду і холоду, незримо літають привиди хворощів і смертей… небо
посилає град, громи, пожежі спалахують неспогадано, дикі звірі підстерігають
кожного необачного, та все це люди долають, і ось тоді, коли має настати час
блаженства або ж хоч простого вдоволення, з’я в л я є т ь с я ХТОСЬ і заявляє:
«В і д д а й!».

Ну, де ще знайдете ви таких благородних, таких гуманних
феодалів, як не на святій Русі? Не князь, а батько народний, не гнобитель, а
мед на вуста, не експлуататор, а пов’язка на рану. Загальне враження псує лиш
одна неприємна деталь. Довгорукого за його роздумами застаємо в дорозі, коли
сам він і «служба князева їхала на полюддя», тобто здійснювати оте саме
грабіжницьке «Віддай!». Загадковий «хтось», що з’являється і вимагає віддати, –
не хто інший, як Довгорукий власною персоною – о с о б л и в и й князь нашого
роману.

Довгорукий – «чоловік неоціненний», якому «немає рівного у
світі». Його помисли «високі», його ім’я «велике». За ним – стоїть цілий народ
наш». «Забудьте, що він князь, – кричить белетрист у нестямі захоплення, –
приймайте його як чоловіка». Він «повинен для добра всієї землі прийти сюди (в
Київ) назавжди».

Тут би й об’явитися сердитому критикові та гупнути дрюком по
столу письменника: мовляв, де твій класовий підхід до зображуваних явищ? Де
партійна оцінка історичного минулого? Що ти проповідуєш, чоловіче? До чого
закликаєш? Забути, що феодал є феодалом і пов’язувати з його ім’ям добро всієї
землі. Навіщо його й революції робити, соціалізм будувати… Але немає цікавих
запитувати. Мовчить підозріло Шамота, заклопотаний боротьбою з «українською
латиною» та побиванням укр. національних мух… Усі виховавчі дрюки, оскільки
вони придані нам для морального вдосконалення, зайняті іншим – вони молотять
тих, хто намагається, хоч і несміливо, критикувати «об’єднавчі» зусилля рос.
царизму. На нашій благословенній землі завжди користувалися імунітетом
недоторканості всякі об’єднувачі, приєднувачі, воз’єднувачі, здружувачі,
збирачі і просто обкрадачі… Що й казати, коли відзначаєм ювілей царів, а не
смієм спорудити пам’ятник лицарству запорозькому, цьому оплотові проти
турецько-татарської агресії.

Але читаємо далі: князь Юрій, нарешті, доскочив Києва.
«Кияни йшли зустрічати князя, якого ждали давно й н е т е р п л я ч е. Ім’я
«Довгорукий» гриміло понад берегами Дніпра від Видубичів аж до самого Подолу,
долунювало й до князівської Гори… Чи Ізяслав чув те гриміння? Чи збагнув,
нарешті, кого насправді л ю б л я т ь кияни?».

«Бачив я все те своїми щ а с л и в и м и о ч и м а». – Хто
так напише? – запитує спітнілий від радісного збудження автор і відповідає: –
Багато хто в Києві міг тоді мовити такі слова… Могли б сказати про щ а с т я
ті, в кому ще не вбито було прагнення до волі. Ось син Мономаха, відірваний од
Києва цілих п’ятдесят літ, КНЯЗЬ, ЯКОГО СЛАВЛЯТЬ усі вільні, втеклі,
скривджені, упосліджені, повернувся до славного слов’янського града, прийшов і
сяде на стіл батька свого і простягне руку до всіх простих людей».

Ні, чогось подібного ми не читали своїми нещасними очима.
Нехай інші пишуть про своїх князів, що хочуть. А наш пан – СВОЯ, рідна людина і
ніякий не пан і не гнобитель. Нашого ЛЮБЛЯТЬ, СЛАВЛЯТЬ, НЕТЕРПЛЯЧЕ ЖДУТЬ усі
вільні й розкуті. А діждавшись, пасуть його своїми щасливими очима, бо він
притулок усім знедоленим і захист для всіх скривджених… Чого ви регочете?
Виводять же нові породи гусей, свиней, баранів. А чому літератор не міг
висидіти на своєму письменницькому сідалі нову, о с о б л и в у породу
експлуататорів, які не експлуатують?.. Марксистська наука явно застаріла. Нове слово
в революційній теорії скаже людству Павло Загребельний. Уже сказав.

«Київ співав, гомонів, вирував, клекотів, на короткий час
Київ став ЄДИНИМ, – від князівського палацу й до найнужденнішої землянки на
Подолі».

Ось вона, зворушлива єдність царя і народу! Народні
повстання 1068, 1113, 1146 рр. у Києві, повстання 1071, 1132, 1136, 1209 у
Новгороді, масові побоїща у дні смерті Довгорукого (1157) та його сина Андрія
Боголюбського (1174) – промовисті докази цієї «єдності», цього класового миру.

«Князя хотіли скрізь, хотіли всі, він не вмів нікому
відмовити, пив і їв з усіма, співав пісень, слухав похвалянь, всі його знали,
всі мали що сказати про нового великого князя. Оце князь! До нього й голова
йде, і ноги несуть. Щ а с т я бути під  
т а к и м   к н я з е м!». «До
такого князя в спільники, в прибічники, в помічники, у   в і р н і  
с л у г и».

Чуєте, покоління знедолених, скривджених, упосліджених, –
жертви феодальної неволі й капіталістичного рабства! Ви конали в агонії
соціального гноблення і не знали, що таке справжнє щастя. Ваші ноги несли вас у
повстанчі загони, на барикади замість того, щоб іти до своїх улюблених катів «у
вірні слуги»…

Бестія – наш брат український «літописець»! За триста років
царської ласки так насобачився цілувати канчук, що іншого щастя собі й не
бажає, як хомут та шлею на свою дурну голову. Ще Белінський картав не в міру
запопадливих літераторів, які співали «дифирамбы любовной связи русского народа
с его владыками», хто впивався «созерцанием божественной красоты самодержавия».
«Оно покойно, да и выгодно», – додавав, не без резону, критик. Але Белінського,
слава Богу, нема, а Новиченко Загребельному не указ.

Правда, Загребельний міг би дещо на цю тему прочитати в
Леніна, хоч би його статтю «Единение царя с народом и народа с царем» (1905
р.). В ній висміюються лицемірні балачки про те, що самодержавна влада царя
«стоит выше всех сословий и классов народа, выше деления на бедных и богатых,
что она выражает всеобщие интересы всего народа». (Саме таким малює письменник
Довгорукого). Самодержавство, каже Ленін, трималося віками гнобленням трудящого
люду, його забитістю і темнотою. «Единение царя с народом, – підкреслює він, –
возможно только при посредстве армии чиновников и полицейских, оберегающих
прочность надетого на народ намордника. Для «единения» нужно, чтобы народ не
смел разинуть рта».

Виходячи з цієї актуальної і в наші дні ленінської
настанови, академік Тихомиров справедливо критикував сценарій фільму про
Олександра Невського. Автори сценарію, вказував учений, «сделали множество
фактических ошибок, непростительных для людей хотя бы сколько-нибудь знакомых с
русской историей, и дали совершенно искаженное представление о Руси ХIII в.».
Однією з вад сценарію Тихомиров вважав спробу приписати Олександру
«несвойственные ему демократические черты»: «Сусальная, насквозь неверная
картина, заставляющая русского феодала ХIII в. тянуть невод с рыбаками.
Впрочем, и жена «князя-лапотника» сама варит щи и ходит за водой». Ейзенштейн і
Павленко врахували деякі зауваження, але фільм все-таки починається сценкою,
коли Олександр тягне невод нарівні зі своїми кріпаками. Якщо Ейзенштейн із
Павленком могли знехтувати історичною правдою, то чому не може дозволити собі
цього П. Загребельний!

(Далі буде).

 

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!