Поки читач споглядатиме божественну красу великокняжого батога, поцікавимося дійсним ставленням київських людей до Юрія Мономашича. Насамперед щодо прізвиська Довгорукий.
Продовження. Початок у ч. 10,11,12.
Поки читач споглядатиме божественну красу великокняжого
батога, поцікавимося дійсним ставленням київських людей до Юрія Мономашича.
Насамперед щодо прізвиська Довгорукий. Тверезому глуздові наперекір і змістові
самого слова також, письменник твердить: «Простий люд прозвав князя Довгоруким
за щедрість, за готовність допомогти людині». «Довга рука – щедра рука. Ось
так!», – вигукує він устами одного з персонажів. Інакше думають князі та «їхні
підгавкувачі», збурюється автор: по-їхньому, Довгорукий це – довгі, чіпкі,
загребущі руки…
У товаристві «підгавкувачів» мимоволі опинилися рад.
історики на чолі з акад. Б. О. Рибаковим, ученим зі світовим ім’ям. Рибаков
характеризує Довгорукого як авантюриста, який постійно намагався «вмешиваться в
чужие дела» . Його спроба заволодіти Києвом називає «южным авантворами». Своє
характерне прізвисько Довгорукого він одержав «за свою неуемную тягу к далеким
ЧУЖИМ ВЛАДЕНИЯМ. Его внешняя политика определялась тремя направлениями: войны с
Волжской Булгарией, торговым конкурентом Руси (за Загребельним, це зветься
«здруженням волзьких булгар»), дипломатический и военный нажим на Новгород и
изнурительные и бесполезные ВОЙНЫ ЗА Киев, заполнившие последние девять лет его
княжения».
1132 р., коли помер його брат Мстислав Володимирович, «Юрий
впервые стал «долгоруким и потянулся к Переяславу Русскому, прокняжив там всего
восемь дней» . У великій рад. енциклопедії про Довгорукого сказано: «выступал с
притязаниями на Новгород и имел с ним столкновения… Но гл. образом стремился
на юг, к Киеву (отсюда его прозвище «Долгая рука»)» . Історична енциклопедія
також відзначає цю рису князя Юрія: «После длительной военной и дипломат.
борьбы Юрий добился киевского престола (за что и получил прозвище
«Долгорукий»)». Так на ділі виглядає вигадка «довга рука – щедра рука».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Те саме можна сказати про приписувану киянам любов до
Довгорукого. Щоб добути київський великокняжий стіл, цей несамовитий князь,
«ХИЩНЫЙ и ВЕРОЛОМНЫЙ» , як атестує його Рибаков, організував півтора десятки
військових кампаній, не раз наводив на київську землю своїх союзників-половців,
які грабували і різали населення. Своїми надокучливими претензіями і
визнажливими війнами Довгорукий викликав ЗАГАЛЬНУ НЕНАВИСТЬ киян, які тричі
виганяли його з свого міста. З цією ненавистю пов’язують і його смерть у Києві.
«Предполагают, что суздальский князь, НЕЛЮБИМЫЙ В КИЕВЕ, был отравлен» .
Коли, нарешті, Довгорукого не стало, по його смерті
вибухнуло стихійне антифеодальне повстання, в рез. якого було знищено не тільки
княжі двори самого Юрія та його сина Василька, були убиті і пограбовані
приведені ним суздальські люди як у Києві, так і розташовані гарнізонами в
інших містах і селах. Літописець пише:
«Много зла створися в той день, разграбиша двор его (Юрія)
красный, в другый двор его за Днепром разграбиша, его же звашет сам раем, и
Василков двор сына его разграбиша в городе; избивахом суждальци по городом и
селом, а товар их грабяче».
При цьому, як додає Татіщев, кияни казали: «Вы нас грабили и
разоряли, жен и дочерей НАШИХ НАСИЛОВАЛИ и НЕСТЬ НАМ БРАТЬЯ, НО НЕПРИЯТЕЛИ» .
«Упрек суздальцам в том, что они «грабили и разоряли», – відзначає акад.
Тихомиров, – вполне уместен». Така «любов» до Юрія, на думку акад. Грекова, не
була несподіваною. Юрій заволодів Києвом силою, і кияни давно уже заявляли, що
їм «с Гюргем не ужити» .
Ці факти відомі, безперечно, і авторові роману. Адже він
свідомо про них не згадує, бо вони суперечать вигаданій ним легенді про
«справедливого, доброго та великодушного» князя. Безславна смерть Довгорукого в
Києві була логічним завершенням його безславного тут князювання.
Впродовж всього твору автор буквально протурчав вуха своїм
героєм. Він прийде і «розметає поруби (в’язниці) – , зуміє «порятувати наш
Київ». Від чого? Розчулені київські бабусі проливають радісні сльози «від
самого імені Юрієвого». Навіть трудящий люд, з волі романіста, сповнюється віри
в те, що Довгорукий дійсно «прийде до Києва і принесе з собою ТАКУ САМУ ВОЛЮ,
ЯК І ТАМ», у Суздальщині. Лишаємо на совісті автора «суздальські свободи». З
нас досить того, що перспектива Юрійових «реформ» викликає жах серед київського
боярства.
Що ж зробив Довгорукий на здійснення своєї програми. Всі
«реформи» він здійснив за один вечір, під час бенкету з нагоди свого вступу в
Київ.
Насамперед, Юрій призначив свого колишнього слугу Петрила,
убивцю московського боярина Кучки, київським градоначальником. Потім посадив
собі на коліна суздальську проститутку Оляндру, чим дуже здивував навіть
бувалих киян і обурив власних дорослих синів. Незважаючи на таку реакцію
публіки, він тут же проголосив Оляндру київською бояринею. Весела повія, не
бувши дурою, кинула в маси: «Київ бідний любов’ю. Тому й прийшла сюди. Принести
любові». Теж свого роду рука братньої допомоги… Затим спорядив сватів до
ромейського імператора Мануіла брати собі в жони його родичку. Дозволив синові
Андрієві викрасти з Вишгорода найбільшу релігійну святиню Київської Русі –
ікону Богоматері, намальовану, за легендою, самим апостолом Лукою. Звелів
вигнати з Києва Ізяславових карликів Льопа і Шльопа.
Кожний черговий «державний акт» Юрія супроводжувався доброю
чарою вина. Коли в голові князя-реформатора загули джмелі, він подумав, що не
зле було б, на згадку про себе, щось збудувати і для киян. Але тут же роздумав.
По-перше, взятися за діло йому всерівно перешкодять «чвари Ізяславові’’, а
по-друге, «в києві після Софії будувати нічого». І він збудував собі заміський
палац для розваг, названий раєм. Відтоді на Юрія напала меланхолія, «йому
захотілося самотності, надокучали натовпи, які зустрічали щоразу, як він
з’являвся на вулицях». Юрій «на якийсь час випустив з виду Київ».
От і вся казочка про Довгорукого, незвичайного,
незбагненного, неоціненного Юрія, князя-ангела, князя-бога,
кріпосника-визволителя, слугувати якому – щастя.
«Княжение сего Георгия Владимировича, прозванием
Долгорукого, – читаємо в історика М. Берлінського, – не только привело до
крайнего ослабления южные страны России, что многие земли пришли во власть
чужих народов, но и на самоличное его пребывание в Киеве было негодуемо». «Став
киевским князем, – засвідчує інше джерело, – Юрий Долгорукий своими ПОБОРАМИ вызвал
недовольство народа, выразившееся в избиении суздольцев «по городом и селом»
после смерти Юрия в 1157 г.» . «РАЗБОЙНИЧЬИ ДЕЙСТВИЯ ЮРИЯ и Вячеслава
Владимировичей, – пише Рибаков, – привели к потере Изяславом Полоцка,
Переяславля и Турова».
Київське боярство «плохо мирилось с политикой устроения и
«крепкой царской руки» Юрія.
Випробувавши на собі «ТЯЖЕСТЬ ПРАВЛЕНИЯ СУЗДАЛЬСКОГО ПРИШЕЛЬЦА» , воно
розправилось не тільки з князем Юрієм, а й з двома його синами – Ростиславом і
Глібом. Сам Юрій після одного з бенкетів «на ночь разболеся» і через п’ять днів
звільнив киян від себе. 6 квітня 1151 р. несподівано скінчився в Переяславі
його 40-річний син Ростислав. «Киевское боярство НЕНАВИДЕЛО КОВАРНОГО
Ростислава Юрьевича, подстрекавшего отца к автократизму и ликвидации
самостоятельности недавно родившихся княжеств. Боярство НЕДОЛЮБЛИВАЛО
БЕЗЛИЧНОГО Глеба Юрьевича, являвшегося в киевскую землю всегда в окружении
наемных половецких войск» . Отруєний боярами, Гліб помер у Києві 20 січня 1171
р. і похований поряд з батьком у фамільній монастирській церкві Спаса на
Берестові.
Якщо Довгорукий, з волі письменника, постає перед нами гордо
й велично (»Суздальський лев, готовий до пострибу»), то київський князь Ізяслав
це – полохливе собача, кошик для сміття, місце, куди автор впродовж усієї
оповіді плював, чвиркав, харкав, сякався, блював і лаявся. Ось окремі штрихи до
його портрету: «забіяцький Ізяслав», «марнославний розбишака», «нещирий і
дволикий», «князь-пес», «сторожовий пес», «скажений вовк», «попихач боярський»,
«забіяка», який те тільки й робить, що «палить городи й села, засипає криниці,
витоптує збіжжя і трави». Київські діячі, як на підбір, – негідники, злочинці,
убивці, «занурені у власну ситість і ненажерливість».
Описуючи учту в Ізяслава, де зібрався цвіт тогочасного
київського суспільства, автор малює не сценку з життя багатої і розкішної знаті
(рос. література буквально переповнена такими сценами, – адже те теж частина
нац[іонального] життя і її не соромляться росіяни, навпаки – пишаються нею!), а
передає будні відгодівельного пункту. «Все тут намагалося перекричати одне
одного, заливалося вином, запихалося щонайжирнішими шматками, жувало, ригало,
плакало, цілувалося». На іншому бенкеті також все «юрмилося, штовхалося,
просторікувало, пило, обжиралося». По вечері лишалися «гори переїдків,
обгризеного маслаччя, серед яких харчали й хропли нікчемні нероби, лизоблюди й
лизогуби».
Київські вельможі не їдять, а «вмегелюють», не ходять, а
«човгають» і «чалапкають», не дивляться, а «глипають», не розмовляють, а «варнякають»,
«бовкають», «буркають», ігумен Ананій навіть «мекає». Бояри київські – «як
вовки побиті», «лакизи», «страшні у своїй зненависті до всього сущого». Чотири
наймогутніші з них, на ймення Миколи, представлені так: один має прізвисько
Плаксій, другий – Упийник, «бо багато пив», третій – Безвухий: «немовлям свиня
відгризла йому вуха, відтоді злий був на цілий світ» четвертий – старий
ошуканець з жовтими очима», на ньому «кожух з двосотлітнім лепом, весь у
латках», а сам – «зашмарканий». Ці «кислопузі Миколи» мають символізувати
людей, які вершать долею найбільшої з держав Європи. Чи можна вигадати щось
більш безглузде і юродствуюче! Вони «казяться від люті і страху» перед Юрієм,
«трясуть бородами й жовтооко поблискують». Слуги боярські – «горлорізи й крикуни»,
а нічна сторожа міста, щось на зразок нашої міліції – «немиті зарізяки» й
«похмурі горлорізи».
При в’їзді Ізяслава в Київ його зустріло населення
привітальними гуками та криками, як каже автор: «То були вишкребки київські,
князівські та боярські лизоблюди, нероби, нездари, безбатченки, з а п р о д а н
ц і (!), пропащі душі, людське шумовиння, прикрашене пишномовним боярством,
тіунами, церковними ієреями, чужоземцями». Якби автор у цьому місці, на придачу
до словесного бруду, ще й помочився, як Тельнова на пам’ятник Шевченку, для
пропащих душ, п р и к р а ш е н и х і є р е я м и, не було б гірше.
Українському літераторові Загребельному все київське
смердить, усе суздальське нуртує пахощами. Суздальці – люди з «відкритим
серцем», які «не знали, що то – вбити людину». Сам Юрій не вбив «бодай одного
чоловіка за все життя». «А тут прийшли (з Київської землі) глухі до пісні, до
плачу, вуха закриті залізом шоломів, серця залізні, душі залізні». Вони
«причалапкали» сюди, щоб зобідити «своїх єдинокровних братів руських і ласкавих
мирних людей». Суздальці – «ласкаві мирні люди», а кияни – негідники, бо, крім
усього іншого, «про суздальців кажуть, що вони кожухами смердять». І взагалі
«КИЇВ ЗАВЖДИ МАЄ ЛИХІ НАМІРИ». Отакі вони, ці майбутні українці – націоналісти
й запроданці з самого пуп’янка… А Загребельний – письменник їхній.
Для чого треба було громадити цю скирту гною на голови
«киян»? Для чого взагалі протиставляти їх суздальцям, робити одних святими,
інших – грішними? Адже і в ті далекі часи як серед населення Київської землі
(предків українців), так і серед суздальців (предків росіян) було не тільки
«людське шумовиння», якого не бракувало в усіх народів і в усі епохи. Були,
насамперед, люди праці і думки. Хіба ці прописні істини треба нагадувати
людині, яка взяла на себе труд письменника? Для чого ж тоді оце самоприниження,
блазнювання, оце лакейське «падам до нуг». Невже без нього не можна обійтися?
Як видно, не можна. Така вже сила традиції.
Вона бере початок з тих часів, коли добрі сусіди рвали
Україну на шматки, а щоб вона не пручалася, глумилися над усім українським. Цим
хотіли досягти того, щоб українець сам зневажив себе, відцурався від усього
рідного і святого. Той, хто цурався, був в очах сусідів «хорошим хохлом» і
патріотом. Хто ж виказував спротив глумлінню, оголошувався сепаратистом,
націоналістом, наливайком, мазепинцем і т. д. Аби не потрапити в «погані
патріоти», деякі особливо спритні українці (Шевченко називав їх:
«Кирпа-Гнучко-шиєнков») почали дивитися на свій народ очима своїх хлібодавців –
зверху вниз, як на щось несерйозне, несправжнє, штучне, а отже зайве і
непотрібне, варте тільки висміювання і кпинів. Так потроху склалася ганебна
практика самоприниження, колінкування, блюзнірської гри «під дядька», яка
дожила до наших днів. Найчастіше ми стикаємося з нею, коли намагаємося
зобразити т. зв. негативного українця. Таких українців ми інакше не вміємо
малювати, як тільки у зневажливій і принижуючій людську гідність манері –
товстопикими дядьками, череватими тюхтіями, по вінця налитими горілкою і
натоптаними салом. У романі «Первоміст», наприклад, автор порівнює подружжя
Митників до «кадовбів з салом».
На полицях крамниць, у кіосках для сувенірів повно подібних
«українців». Наша промисловість поставила на потік виробництво іграшкових
«козаків» у червоних шароварах і з синіми носами, різних ляльок з
придуркуватими, «типічно українськими» обличчями, спеціальний посуд у вигляді
вусатих дядьків, в яких можна «налити», відкрутивши їм голову-пробку. Важко
сказати, хто в кого патент украв на виготовлення подібної продукції: література
у промисловості чи промисловість у літератури. Важливо інше: від заяложених
літературних стереотипів до череп’яних «козаків» з головами-пробками та
інвалідних колясок з гучною назвою «Запорожець» пролягає одна суцільна лінія
образи людської гідності українців. Українські робітники, якби вони краще
знали, що таке національна свідомість, могли б обуритись такою зневагою
національної честі народу. Якщо ми самі не навчилися досі поважати себе, то що
говорити про злописателів, готових глумитися й кпити з усього українського!
Маркс честь людську ставив понад усе, вище навіть од матеріальних інтересів
робітника. Він говорив: «Для пролетариата, который не желает, чтобы с ним
обращались, как с чернью, для пролетариата смелость, сознание собственного
достоинства, чувство гордости и независимости – важнее хлеба» .
(Продовження в наступному числі)