Літературні кізяки на дорогах історії

161

Манера Загребельного зображати ненависних йому «киян» тим більш дивна, що конкретний історичний матеріал не вповноважував його на таке «живописання».

Продовження. Початок в ч.ч. 10, 11, 12, 13.

Манера Загребельного зображати ненависних йому «киян» тим
більш дивна, що конкретний історичний матеріал не вповноважував його на таке
«живописання». Портрет Ізяслава, намальований у романі, нічого спільного не має
з тим, як його передають документи. У Загребельного це – суцільне ніщо з
«золотушними очима», «боярський попихач», «палій» і «забіяка». Насправді ж
Ізяслав Мстиславович був видатною постаттю нашої вітчизняної історії.
Літописець показує його розумним, дбайливим правителем і талановитим
полководцем. Для підтвердження сказаного можна нагадати, що весною 1151 р. він
зі своїм військом здійснив нечуваний для того часу перехід з Волині до Києва,
подолавши протягом одного тижня відстань у 400 км по прямій. Марш був
настільки швидкий і навальний, що Довгорукий не тільки не встиг підготуватися
до оборони, а ледве сам утік на човні через Дніпро.

При обороні Києва Ізяслав вперше застосував технічну новинку
– човни, в яких гребці були захищені дощаними палубами, а корма й ніс мали по
стерну (що полегшувало маневреність подій: не повертаючись, вони могли плавати
туди й назад. «Бе бо исхитрил Изяслав лодьи дивно: беша в них гребци невидимо,
токмо весла видати, а человек бяшеть не видати, бяхуть бо лодьи покрыты
досками, и борци стояше горе в бронях и стреляюще, а кормьника два беста, един
на носе, а другый на корме, а може хотяхуть тамо пойдяхуть, не обращающе лодий»
(Ипат., 59). За оцінкою спеціалістів, «боевые действия 1151 г., на Днепре (коли
Ізяслав «исхитрил лодьи дивно») свидетельствуют о высоком уровне древнерусского
военного искуства».

Спосіб плавби вперед-назад без повертання човна широко
застосовувався потім запорожцями під час їхніх чорноморських походів. «Ряд
исследователей пришел к заключению, что древние ладьи киевлян были похожи на
казацкие челны позднейшей Запорожской сечи, описанные военным инженером
Бопланом… Казаки отделывают все части своих лодок… и приделывают к каждой
по два руля, чтобы не терять напрасно времени при повороте своих длинных судов,
когда нужда заставит отступить».

Військова і державна діяльність Ізя¬слава широко
документована літописцем Петром. «Летопис(е)ац поступает как опытный начальник
генерального штаба, документирующий и обосно¬вывающий поступки
главнокомандующего». За визнанням Рибакова, «почти все наши знания о Боскгом
деле ХІІ в. мы получили от этого летописца Изяслава Мстиславича». У Рыбакова
Ізяслав – «головнокомандуючий», а його літописець – «начальник генерального
штабу». Високу оцінку дають Ізяславу інші історики. Його називають
«ХИТРОУМНЫМ», «ЗНАМЕНИТЫМ», «КРУПНЫМ ДИПЛОМАТОМ», з ім’ям якого зв’язано в(і)
значення суспільно-політичного курсу всієї Русі на тривалий час. Його вважають
нарешті «одним из НАИБОЛЕЕ ЛЮБИМЫХ НАРОДОМ князей киевских». Тільки
Загребельний для характеристики Ізяслава черпає слова з помийниці.

Літопис зображає Ізяслава Мстиславовича людиною
справедливою, шляхетною, хороброю. Досить сказати, що Києвом він правив не
одноособово, а разом зі своїм дядьком Вячеславом Володимировичем, старшим
братом Юрія Долгорукого. Літописець наводить афоризми князя, нерідко чуті ним
особисто. Кілька разів називає його царем, прирівнюючи тим самим київського
князя до імператорів Візантії і Священної Римської імперії. Цей портрет цілком
відповідає характеристиці, яка була відома Татіщеву.

«Сей князь великий был честен и благоверен, славен в
храбрости. Возрастом мал, по лицем леп, власы краткие, кудрявы, и брада малая
круглая. Милостив ко всем, не сребролюбец, и служащих ему верно пребогато
награждал, о добром правлении и правосудии прилежал, был же любочестен, и не
мог обиды чести своей терпеть».

Для порівняння наведемо характеристику Долгорукого: «Сей
великий князь был роста не малого, толстый, лицом белый, глаза невелики,
великий нос долгий накривленный, брада малая. Великий любитель жен, сладких пиш
и пития, более о веселиях нежели о расправе и воинстве прилежал… И хотя
несмотря на договоры… многие войны начинал, обаче сам мало что делал, но
больше дети и князя союзные. Для того весьма худое щаствие имел и три раза от
оплошности своей Киева изгнан был».

Тоді як Довгорукого кияни виганяли з Києваа, за Ізяславом
двічі посилали депутацію «от киян мужи» з пропозицією зайняти великокняжий
стіл. Київські бояри говорили Ізяславу: «Поиди, княже, к нам. Хочем тебе». «Ты
наш князь, поеди. Ольговичев не хочем быти аки в задничи, кде узрим стяг твой,
ту и мы с тобою готовы есмь».

В другий раз Київ підтримав війну Ізяслава з Юрієм, про що й
заявили його представники: «кыяне же рекоша… да поидеть всякой без оминки,
аще кои может уже древо в руце взяти, а кто ли не поидет, того нам дай, да сами
побьем и». Коли 1150 р. Ізяслав підійшов до Києва після свого історичного 400 км переходу з Волині,
«кияне же, услышавше Изяслава, изидоша противу ему с радостью». Смерть Ізяслава
1154 р. народ оплакав: «и плакася по нем вся Русская земдя и вси Чорные
Клобуци, и яко по цари и господине своем». Смерть Долгорукого 1157 р.
«відзначили» всенародним повстанням проти ненависного правління цього князя.

Ізяслав Мстиславович відомий як поборник політичної і
культурної самостійності Київської Русі. Він виступав проти прагнень Візантії
поширити своє панування, свою «игемонию» на Русь. Це мало особливе значеня в
умовах, коли грецький уряд вважав прийняття християнства з Візантії фактом,
рівнозначним підкоренню країни, що прийняла християнство, візантійському
патріархові, а через нього – візант. імператорові. Перші єпископи і священики в
ті часи були з Корсуня або з самої Візантії. Спочатку всі вони були греки.
Церковна ієрархія на Русі перебувала в руках константинопол. патріарха, який
діяв через київського митрополита. «Митрополит в Киеве, как и прежде, был
полит. агентом Империи, он стремился влиять в ее интересах на внешнюю и внутр.
политику русских князей».

Це добре розумів Ізяслав. «От оного митрополитов посвящения
(в Константинополі), – говорив він, – чинятся напрасно великие убытки, а паче
всего чрез сию патриархов в Руси власть цари греческие ищут над нами
властвовать и повелевать, что противно НАШЕЙ ЧАСТИ и пользы».

Бажаючи звільнити руську православну церкву од візант.
опіки, Ізяслав самовладно скликав у Києві 1147 р. церковний собор і без згоди
константинопольського патріарха призначив на київську митрополію, замість
грека, місцеву людину. Ним був Климент Смолятич, письменник і оратор, книжник і
філософ, шанувальник Аристотеля і Гомера. «Бе зело книжен и учителен и философ
велий и много писания написав». Зберігся один з його творів, важливий як
документ, «свидетельствующий о зарождении свободомыслия в церковной
письменности». Про обрання київським митрополі(и)том Климента В. Пашуто пише:
«Это был СИЛЬНЫЙ УДАР ПО ПРЕСТИЖУ ВИЗАНТИИ». Ізяслав виявився гідним
продовжувачем політики Ярослава Мудрого, який, як відомо, вперше заявив про
свою незалежність од Візантії в реліг. справах, поставивши на чолі
києво-руської церкви русина Іларіона.

Щоб принизити Ізяслава, Загребельний відносить поставлення
Климента не в актив, а в пасив київського князя, ставить йому на карб і в
догану. «На церковному соборі, де обирали Климента, – читаємо в романі, –
відмовилися бути присутніми єпископи-греки: Нестор Ростовський, Кузьма
Полоцький, Мануїл Смоленський і Ніфонт Новгородський. Не потягнувшись до перших
трьох, князь Ізяслав зате зміг захопити Ніфонта, якого видав йому в Новгороді
син, і посадовити непокірливого єпископа в поруб у Києві. Десь той і досі гнив
у смердючій ямі, а митрополит, у золотих шатах, серед урочистого співу, тим
часом приймав хвалу і славу».

В останніх словах досить ясно відчувається позиція автора:
він співчуває чужинцю Ніфонту і засуджує Климента. Про митрополита-русина
Загребельний каже зневажливо: «перевчений Климент «. він пробує навіть
«теоретизувати» на тему про «переваги» іноземного керівництва ідеологічним
(церковним) життям країни:

«Ізяслав розкричав повсюди, що Довгорукий тягне руку за
ромеїв, що митрополита хоче грека… А що таке митрополит з греків? Чоловік
чужий, стоїть за церкву вселенську, володіє незалежністю, але й не втручаєтся в
наші діла. Коли ж наставляємо свого, то вже він не служить ні церкві, ні
князеві, ні землі, а стає таким самим попихачем боярським, як і князь київський
досі був».

Балачка про мниму безсторонність і невтручання
митрополитів-греків не варта й торби січки. Одним із завдань візант. політики
щодо Русі полягало в тому, щоб «с помощью митрополита более активно вмешиваться
в русскую политику», і по можливості довше «сохранять зависимость русской
церкви от константинопол. патриарха». Ця точка зору стала загальним місцем
сучасної радян. візантіністики. До якої міри доходило озлоблення грецької
партії проти Климента й Ізяслава, свідчить такий факт. Коли по смерті Ізяслава
Юрій сів на київський стіл, він вигнав Климента у Володимир-Волинський, а на
його місце з Константинополя був присланий грек Костянтин. Свою діяльність у
Києві новий митрополит розпочав з того, що усунув усіх священиків, поставлених
Климентом, і піддав анафемі пам’ять покійного князя Ізяслава. Зате Довгорукий,
одружений на гречанці, користувався особливою прихильністю імператора Мануїла.
А коли Юрій помер, його дружина і троє синів, вигнаних їхнім старшим братом і
майбутнім в. кн. Андрієм Боголюбським, знайшли тепло і ласку в Константинополі:
їм Мануїл щедро виділ(и)в в уділ міста на Дунаї. Андрій Боголюбський радив
повалити грека Костянтина і вибрати місцевого. «Зависимость от
константинопольского патриарха, – писав він у Київ, – ТЯЖЕЛА И ВРЕДНА для
Руси». Подібно до Андрія, його брат Всеволод намагався обирати церковних
ієрархів сам «исключительно из русских людей, а не на греков, чем несомненно исполнял
НАРОДНОЕ ЖЕЛАНИЕ».

Те, що було ясно й зрозуміло людям ХІ-ХІІ століть, і досі не
може збагнути наш автор…

Соратником і літописцем Ізяслава був видатний діяч Київської
Русі Петро Бориславич, «канцлер великого князя», як називає його акад. Рибаков.
Подібно до митрополита Смолятича, він був щедро обдарованою й високоосвіченою
людиною свого часу. Б. О. Рибаков характеризує Петра Бориславича так:
«Талантливый летописец, продолжатель Мономаха і ПРЕДШЕСТВЕННИК автора «Слова о
полку Игореве». «Боярин-дипломат и историк, своего рода Андрей Курбский ХІІ
в.». «В своем у м н о м   и   т а л а н т л и в о м произведении он,
современник Кирилла Туровского и Климента Смолятича, отразил интереснейший этап
развития русской общественной мысли накануне появления «Слова о полку Игореве».
Літописцю Петру Рибаков присвятив спеціальну велику наукову працю.

Про цього талановитого письменника ХІІ ст. Загребельний
устами неписьменного пахолка зневажливо каже: «Оце! Шкрябає в пергаменті як
курка в просі». За романом, Петро – «ПЕРЕВЧЕНИЙ, мов високорідний ромей». Його
твори «ВКРАЙ БІДНІ ЗМІСТОМ і майже позбавлені ДУМКИ». Про літописця Петра у
книзі взагалі говориться глухо і мимохідь. Йому автор адресує слова про
«найманих дієписців», незаслужено звинувачуючи в продажності.

Зустрівши Дуліба (придворний лікар Ізяслава), Петро
Бориславович радіє, що «може спіткати в Києві ДЕ ОДНОГО чоловіка, знайомого з
книжною премудрістю».  Вкладуючи ці
безглузді слова в уста літописця, автор тим самим ніби хоче сказати, що в Києві
письменна людина – рідкість. Романіст забув, певне, що мовиться про місто,
звідки впродовж століть на всю Слов’янщину линуло світло розуму і науки, про
місто з його Печерським монастирем, який був своєрідною академією Київської
Русі. Із стін цієї академії вийшла чи не основна маса видатних давньоруських
письменників, літописців, церковних ієрархів. Автор міг не знати, але Петро
Бориславич напевне знав, що за сто років до Долгорукого Іларіон у своєму
знаменитому «Слові» говорив про знаючих людей на Русі, «преизлиха насытившихся
сладости книжной».

Напередодні Другої світової війни Урядова комісія
справедливо критикувала авторів підручника з історії СРСР за те, що вони
«игнорируют роль монастырей в первые века после крещения Руси как рассадников
письменности». У творі Загребельного виведений єдиний представник цієї
освіченої верстви – ігумен Ананій і той не говорить, а «мекає». Луначарський
називав поміщицтво «первым мыслящим классом» нації . З його середовища вийшли
Пушкін, Тургенєв, Герцен, Толстой, Ленін і багато інших видатних діячів рос.
культури і науки. Феодальна знать Київської Русі – бояри, військова дружина,
церковна верхівка – це юнацький вік, це молодість пізнішої дворянської
аристократії. Вона також була першим мислячим класом для своєї доби, доби
раннього середньовіччя.

Знаючи це, не можна прийняти пропонований у романі опис
княжих часів і проблем, які хвилювали епоху. Його зроблено напрочуд збіднено,
викривлено, безвідповідально. Княжий двір, життя і побут київських людей подано
тут в окарикатуреному, спотвореному, принизливому для честі всього слов’янства
вигляді. Ні при великокняжому дворі, ні в окремих вельмож чи де інде не почути
серйозних і вагомих розмов про політику, міжнародні зносини, династичні
зв’язки, релігію, врожаї, торгівлію, напади кочівників, військові походи,
ремесла, книгописання, тобто про все те, що цікавило людей і чим вони тоді
жили. Не бачимо в романі будь-яких культурних розваг – духовне життя столиці
великої імперії зведено до обпивання та обжирання та ще лапання молодиць…

П. Загребельний дивиться на Київ очима плебея з порепаними
п’ятами, який сприймає незрозумілий йому світ аристократів через замочну
шпарину в дверях. Велике місто Кия, за оцінкою іноземців, було гордістю і
окрасою Сходу. Його, за словами К. Маркса, «називали ДРУГИМ КОНСТАНТИНОПОЛЕМ» .
Це – столиця великих князів, перед якими запобігали імператори Візантії. А
романіст малює їх як дикунів, що страву з миски виловлюють руками, а масні
пальці витирають об волосся на голові. Населення міста, найбільшого культурного
центру східної Слов’ян¬щини, автор оголошує запроданцями і безбатченками,
неробами, нездарами, лакизами, лизоблюдами (чого вартий сам набір цих словесних
кізяків). І все це тільки для того, щоб шляхом пониження одних звеличити і
піднести інших.

Гоголівського Андрія Бульбу (»запроданця», за термінологією
П. Загребельного), який заради кохання до польської панянки зрадив своїх
бойових товаришів, батько вбиває власними руками. Але письменник малює Андрія
лицарем виняткової мужності і неземної краси. Про yього він з почуттям щирого
жалю каже: «він і мертвий був прекрасний». Так міг написати тільки справжній
художник, митець, який розуміє всю складність, суперечливість і драматизм
людського життя.

І Гоголю віриш. Олексій Толстой, закоханий у свого Петра
Першого, змушує його стискати рот «у куряче гузно». І цьому віриш. Але ніяк не
можна повірити в ЛАТКИ і ЛЕП на кожусі «зашмарканого» стовпа київської знаті.
Не можна повірити в аристократизм іншого вельможі, якому свиня одгризла вуха.
Не можна повірити і в Ізяслава, який навіть сонця не помічає: «Ізяслав, більше
звиклий до блиску пожеж, чи й за¬уважив те сонце, з а т е Юрій розчулено
наставляв до нього обличчя, грівся в променях небесного світила» (2, 132).

Квач і мазниця – така могутня художня палітра нашого
дієписця.

 

(Закінчення в наступному числі).

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!