Літературні дев’яності та нелітературні докладності

92

Місія здійсненна

…Кажуть, звичайних читачів назагал стає все менше. Тим паче,
коли йдеться про белетристику або ж мудрі есеїстичні тексти. У нас! Бо це аж
ніяк, знаю, не є світовою визначальною тенденцією. У добре розвинутому
заможному суспільстві читають багато не лише рафіновані розумахи, але й інший
різноманітний люд, з дитинства самоприлучений до цієї сфери, як до необхідності,
скажімо, дихати свіжим повітрям. Привчати(сь) слід і нам, як би немало ми у
цьому напрямку не проґавили. Власне, проваджу до того, що книжка Євгена Барана
„Дев’яності навиворіт: есе” (Івано-Франківськ, 2011 рік, 163 с.) – текст, що
написаний захоплююче й просто (не плутати зі спрощеністю), могла б стати й
певним прикладом доступної цікавої живої розповіді про складні естетичні та
суспільні проблеми для якнайширшого загалу. І це – таки крок на шляху
призвичаєння до інтелектуальної, назагал доброзичливої, лектури всеосяжнішого
кола. Напевне, що так. …І в доцільності переконувати дарма. Очевидно.

 

Затаєний ключик

На початку розповідаючи про себе – школяра, автор згадує Галину
Василівну Явтушенко, вчительку української мови та літератури, що мало б дефініціюватись
як лише окремі скупі штрихи до портрета, мабуть, підпорядковуючись ідеї та
окремим завданням книжки назагал і задаючи тон. Цю стильову якість, містку
лапідарність мови наполегливо випрацьовує впродовж усього есею. Добре
витримуючи лінію лаконічності та не дуже звивистого спокійного русла розповіді.
Хоча, не без прихованої сентиментальності… Що є, певен, маленьким коштовним
ключиком із нагрудної кишені ліворуч. Потаємної.

 

Кафедра можливого

…Десь там, на самому початку, була робота вчителя середньої
школи. А згодом якимось чином, „незбагненні метаморфози”, як емоційно зауважує
сам Баран, – асистента кафедри української літератури Сімферопольського
державного університету.

Власне „кафедра” стала і певним драматургічним матеріалом, як у
відомій п’єсі, де конфлікт існував і, можливо, рухав „сценічну дію”, а, радше,
– навпаки… Бо життя таки різниться з мистецтвом. І конфлікти тут можуть
довести до повного заціпеніння. Слава Богу, з героєм (чи автором) цього не
сталося. Він, якось так прицільно (саме так!) бачив свою дорогу й доволі
впевнено (та без легковажних підскоків!) прошкував собі нею. Як би його не
шарпали та не збивали на манівці.

„Перебування в Криму перетворило мене з українофіла в українця.
…На диво, не тільки не здався, але загартувався в оцьому протистоянні”.

Уже на цьому етапі випливають такі знакові, й для мене, імена
професорів Львівського державного університету ім. Франка Івана Денисюка,
Леоніли Міщенко. Перший проходитиме й надалі фігурою першорядних доленосних
впливів. Це не пафос. Життя.

 

Життя прекрасне

Розкуті імпровізаційно-настроєві, стислі характеристики творчості
окремих письменників, дослідників літератури та мови, журналістів майже завжди
з’являються на фоні суворих життєвих історій, неординарних подій, пов’язаних із
цими хлопцями та дівчатами (саме такими вони тоді переважно були); з якимись
особистісними, нерідко суперечливими, розумуваннями та несподівано
експресивними враженнями, що, думаю, додають колориту розповіді (певен,
проявляється тут і гра уяви на добру додачу до „реаліті”, що, як на мене, лише
підігріває інтерес захопистого читальника. Таки сприймальника).

У послідовному ряду впізнаваних імен Юрко Бедрик, Степан Процюк,
Іван Ципердюк, Іван Андрусяк, Петро Мідянка, Юрій Андрухович, Іван Лучук,
Віктор Неборак, Тарас Девдюк, Павло Федюк, Ігор Павлюк, Ярослав Павлюк, Роман
Скиба, Олександр Гордон, Богдан Смоляк, Надія Мориквас…

Причому Баран не боїться, здавалося б, невигідних прив’язок до
звичайного гуртожицького (хоч і аспірантського!) побуту! Навіть у такий лихий
спосіб: „Отоді вже в кімнаті був справжній Содом і Гомора: алкоголь, сигаретний
дим, що його не терпів і не терплю, читання віршів і суперечки, мало що не до
ранку. Інколи рятувався тим, що втікав…” 
Це й подібне, а його чимало, добре читається, беззастережно втягує в
стихію тексту. Залюбки! Довірливо!

…Та й сам автор, захоплений своїм живим текстом, не чимчикує від
події до події, а просто летить, майже спонтанно вигукуючи: „Комусь це може
видатися байкою, але то були фантастичні часи, скажу я вам!”

 

Зізнатися собі…

„Львівський березень 1993 року
– один із найприкріших у моєму житті – ще й досі відлунює перманентними
суїцидними настроями…” Погодьтеся, така відвертість, а заодне й наївна
незахищеність натури дорогого вартує. Розпочинається один із невеличких
розділів книги „Дев’яності навиворіт…” Такі вкраплення надають розповіді
сповідальних якостей; заслоняють від безпристрастної аналітичної стерильності.

І це зовсім не поодиноко. Знаходжу і таке „невигідне” зізнання.
„Можливо, мала рацію одна випадкова знайома, різко відповівши на мій недоречний
жарт: „Це ви у нас спеціаліст з продажности”. Ця злісна і десь заздрісна
реакція також є правдою мого заанганжування в сучасний літпроцес”.

…Аби застерегтися від недолугих стереотипних витлумачень,
витримаю тут паузу. Тримати паузу – це щось такого…

 

Просто цитата

„Тоді не задумувався над тим, що критика – це самотність. Наївно
вірив, що комусь із авторів потрібна моя критична порада чи застереження. Я не
задумувався, що критика – це з кимось проти когось. Мимоволі, сам того не
підозрюючи, був утягнений в естетичні, світоглядні й індивідуальні
протистояння, все частіше „опиняючись у ролі офірного цапа…” Самотність.

 

Акценти часу та простору

„Друг читача”, „Вітчизна”,
„Post-Поступ”, „Кальміус”, „Київ”, „Четвер”, „Сучасність”, „Морена”,
„Літературний Львів”, „Неділя”, „Молода Україна”, „Сова”, „Літературна
Україна”, „Українська літературна газета”, „Прапор”, „Ратуша”, „Дзвін”,
„Березіль”, „Кур’єр Кривбасу”, „Літературний Тернопіль”,  „Форма(р)т”, „Слово і час”, „Дукля”, „Річ”…

Ця, доволі щільна, мережа українських періодичних видань
накладається на події в книзі та створює незмінно стійке інформаційне,
емоційне, естетичне тло для персонажів-реаліті. Увиразнюючи дійсну та уявну
харизму героїв. Може навіть стати, подеколи, інформаційно-драматичним приводом,
відповідно забарвлюючи розповідь.

Зрозуміло, що більш докладні спостереження тут, покищо, мусять
залишитися поза межами цих моїх текстів. Принаймні сьогодні.

 

Кодувати, аби повертатися

За найновіший період такого
роду тексти, що називаються „розповіді про неспокій”, – майже без аналогів у
нашому теперішньому літературному процесі. І це, тим паче, надає їм ваговитості
та деякої харизматичної кодової інтриги. А якщо відверто технологічно, то їх хочеться
читати не відволікаючись і смакуючи окремі епізоди; як – у художній літературі.
Або ж – і зробити закладку, щоб згодом використати в літературній чи мистецькій
аналітиці. Власне, бачу так. Читаймо та продовжуймо у своєму особистісному
освоєнні літературного простору. Для всіх, хто доступиться до книжки. Це –
шанс.

 

Ритми життя

Ритміка розповіді постійно
міняється і тому не заколисує читальника, загострює сприйняття та активізує
розум (зокрема, коли йдеться про статтю Барана „Вінок на могилу Бу-Ба-Бу”,
видрукувану у газеті „Post-Поступ”, чи про обструкцію на одному з форумів
діспорних україністів, влаштовану колись владоможному академіку Леоніду
Новиченку; або коли мова заходить про політику: „Дивно, але політика мене не
зачіпала настільки, аби я встряг у неї”. 
– Також самобутнє ставлення. Приймається, але не абсолютизується!
Натомість: „Я став солдатом української літератури. …І досі про свій вибір не
шкодую” . Це лише окремі приклади).

 

Перспектива нового
прочитання?..

Переглядаю ці тексти і фіксую очевидність:
книга могла бути (і ця можливість залишається, Слава Богу, відкритою ще й досі)
значно осяжнішою і обсяжнішою. Імена і творчі особистості, що в ній лише
побіжно згадуються, мали б збагатити Баранову експресивну хроніку 90-х (і
навиворіт – також!). Тим паче, що підступи й шляхи такої роботи автором
ретельно опановані. Та й спокуса залишилася… Спокуса вічністю.

Отож, книжка має хороший запас
міцності. Що, до слова, підтверджує й надійна, щільно спресована небагатослівна
стилістика есею. Євген Баран не лише вдатний критик, але й творець значно
ширших текстів.

 

P.S.

Не маючи на меті сказати про цю
книжку геть усе, мабуть, залишив поза увагою навіть якісь недругорядні моменти.
Втім, самочинність моїх вражень та імпресійність вихоплених епізодів, сподіваюсь,
також створює картину паралельних невихолоджених світів. Невихолоджених.

 

м. Львів

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!