Олег ГРИНІВ, професор
Юрій Липа про українську літературу ХІХ століття з проекцією в майбутнє
За різнобічністю своєї обдарованості Юрій Липа нагадує видатних діячів європейської доби Відродження. Медик за фахом, він збагатив нашу духовну скарбницю як поет, прозаїк, літературознавець, ідеолог національного визволення. Син українського Примор’я закінчив земне життя недалеко від королівського міста Львова, загинув як герой з терновим вінком на голові. Львівське видавництво «Каменяр» вже подарувало читачеві кілька томів десятитомового зібрання його творів. Звісно, кожна царина, на якій працював невтомний трудівник, заслуговує окремого дослідження.
Нині найбільше уваги привертає його трилогія «Призначення України», «Розподіл Росії», «Чорноморська доктрина», що цілком зрозуміло. Проте не менше значення має літературознавчий есей «Бій за українську літературу», хоч від його написання минуло вісім десятиліть. Як зазначає літературознавець Михайло Гнатюк, це справді бій, що має на меті подолання комплексу меншовартості як хвороби поневоленої людності. Треба наголосити, що Липа підходить до розвитку нашої літератури в європейському контексті, намагається накреслити її шляхи в майбутнє на концептуальному рівні.
Підходячи до українського літературного процесу міжвоєнного періоду, Ю.Липа намагається «окреслити вражіння від руїн романтизму, як цілости», після Першої світової війни. Нову ситуацію він характеризує доволі песимістично: «По усадках і льотах, по страшних війнах, фанатизмі, голоді – все скаталоговано, все занумеровано, все сплощено доктриною найбільш нівеляційною, яка була в Европі від початку її історії». Попереднє століття, як вважає автор есею, мало за ідеал «золотий сон», з яким пов’язані «марксизм робітників, месіанізм поневолених народів, лібералізм покаліченої урядом інтелігенції».Серед «присиплювачів» есеїст згадує М.Костомарова, М. Драгоманова, М.Грушевського.
Лише один край залишається в минулому столітті, яке Липа називає «століттям найбільшого обману людства». «Це – край, де панує російська інтелігенція, дух Пісарьова і Нечаєва. Совіти, що пробують творити свій щораз безсиліший і понуріший апокаліпс економіки. Тим часом творять найбільший еклектизм минулого століття – потворне, ропуховате, роздуте Бюро Ідеї. Маркс і Ленін – це апостоли Дев’ятнадцятого, з усіма його штучками і векселями».
Дещо незвично оцінене дев’ятнадцяте століття для українців: «Століття майже порожнього для України, століття найбільш невикористаного для українського «я», століття тіста з заглухлими дріжджами». Хто спричинився до такої оцінки? Ю.Липа пише: «Це ж Гоголь надламав саме поняття українців, зробивши з цієї південної раси повільне, обезголовлене опудало. Це ж Драгоманів навчив боятися призначення власної раси. Чи ж мало ще зосталося в нас людей Дев’ятнадцятого, що вчать, як утікати в еротоманію, в бронзівський еклектизм снобів, в хуліганство, в мрію про царство комуністичної Посади?». На щастя, зазначає есеїст, нове століття повертає українство до розуміння свого призначення, бо «нове століття із знаком рунічним, норманським, знаком Київських конунгів-каганів», а дев’ятнадцяте століття було «тільки епізодом у п’ятнадцятивіковій історії української духовости».
У дев’ятнадцятому столітті в письменстві запанувала «релігія без абсолюту», а природничі науки були визнані її «непомильним жерцем». Відголосками Липа вважає «такі спізнілі твори», як «Соняшна машина» В.Винниченка й «Ярина Курнатовська» В.Поліщука. Зрештою, наука розглядає цілий Всесвіт як величезну машину, а «поняття людини обертає в поняття своєрідного механізму». Есеїст наголошує, що «позитивізм не може бути тепер релігією, бо чиста наука, наука сама зреклася абсолютних тверджень». «Завершенням величезного перевороту» він називає релятивістичний ідеалізм. Тепер у центрі всього, як пише Липа, «стала Людина, або життя людське, тканина з побоювань, прагнень і пристрастей».
Упродовж тисячоліть темами літератури є «вісь людських почувань», синтези й концепції «основних елементів почуття», що дає змогу сприймати чужі літератури. Приміром, наша «Наталка Полтавка», вважає один з політичних емігрантів, буде «близька своїми вселюдськими почуваннями і ситуаціями» англійцям. Читачам твору важлива не сама розв’язка, бо вона знана, а «дороги розв’язання». У цьому суть взаємин науки і людини. Липа зазначає: «Надлюдські закони природи, котрі приходили десь від натуралістичних наук, стратили свій абсолютний авторитет. Можемо шукати організації людської істоти тільки в самій людській істоті». Цим зумовлене значення образів рідної літератури, які близькі людині мовою, ритмом і напруженням.
Виступаючи проти «анархії почуття», Липа заперечує роль мрійництва в письменницькій творчості, протиставляє йому уяву, яка синтезує почуття, прагне передати своє схвилювання читачеві, наголошує на «магізмі слів». Він пише: «Слова, що є зв’язками образу, завжди можуть зацвісти життям, як зрошені вологістю сухі єрихонські троянди. Але без живої води творчої дійсности вони не будуть цвісти». Йдеться про те, щоб у світ вдихнути живого духа. Есеїст аналізує підстави людської істоти, насамперед інстинкт будівництва, який «перемагає жах смерти і жах крови». Липа наголошує: «Творча одиниця, повна віри в будівництво, стає в центрі всіх світоглядів нової Європи. Іде боротьба за нову одиницю».
Люди відрізняються своєю освіченістю, критичністю, відвагою. Звідси висновок: «Щоб врятувати людство, треба утвердити примат видатної одиниці над суспільством, громадою». Липа наголошує на конструктивній ролі вищих одиниць, зокрема в забезпеченні національної єдності. Такі одиниці творять сузір’я. Для українців – це насамперед Тарас Шевченко. Автор есею констатує: «В хвилину небезпеки для культури – Европа звертається до відважної думки одиниць й до найглибшого почуття своїх народів». Цього не має права забувати український письменник, бо настає час найбільших велетенських рухів, яких ще не знало людство.
Актуально звучить застереження Липи, який попереджає письменників: «Тільки глибоким переживанням, злютованням із пристрастями, може письменник впроваджувати ідею в твір». Не даремно японці зауважили, що ідеї треба переживати, а не лише знати й висловлювати. Автор згадує мотив тривоги в творчості Євгена Маланюка, а відтак пояснює: «Тривога сучасного українського письменника за відпорність української духової раси, за її живучість і здібність до творчости зрозуміла всім українцям. Напруження тої тривоги виросло зі свідомістю широчини обріїв українського ренесансу». Липа звертає увагу на доконечність «організації українського почуття», бо Україна – це «бойовище», «поле, де ворожі сили (духові чи матеріяльні) випробовують себе взаємно в сутичках і герцях». Писано вісімдесят років тому, але йдеться неначе про наші часи, коли глуха Європа не хоче розуміти, що нині Україна – це оборонний вал західної цивілізації проти московських ординців. Водночас слід зауважити, що наш мисленик трактує расу не з позицій біологічних, а з позицій духових.
Покликання письменника Липа вбачає у тому, щоб «організувати духове життя нації». Як висновок сприймаються такі його слова: «Література без відпорности, без гордости, без віри в вищість своєї раси відчиняє кордони для чужих духових організмів, відчиняє шляхи для хаосу незсинтезованого почуття». Звісно, не забуваймо, що писано в часи, коли московські, польські, мадярські, румунські поневолювачі нав’язували українцям комплекс національної меншовартості. Приклади негативного впливу літератури наш есеїст бачить у тому «великому спустошенні», «духовій деструкції», до чого спричинилися «босяки Горького» і «садисти Арцибашева» в Росії, знищивши «надутих Печоріних» і «слабовитих Рудіних» на тлі «Бєсів», «Юдушок», «Мертвих душ» і «Мєлкіх бєсов» декаденщини. Аналогічні приклади впливу, позитивні й негативні, дають й інші літератури.
В Європі не стихає «духова війна», що не залишає в спокою мистецтва. «Закони цієї духової війни, – пише Липа,– є ще більш жорстокі, підступні й немилосердні для безборонного, як досі були звичаї озброєних армій. Перемога в цій війні є більшою перемогою, як спалення сил і виголоджування населення». У повоєнний час протистоять одна одній дві позиції: письменник «касарняного режиму совітщини» і тип «найнайвільнішого» письменника без жодних обов’язків, з «верхоглядністю газетярства» й «абсолютною безвірністю». Прикладом українського письменника есеїст вважає Івана Франка. Вплив мистецтва зумовлюється тим, що воно переважає «силу абстрактних теорій». Висновок есеїста однозначний: «В серці кожного українця повинна бути його почуттєва Україна, заселена постатями й почуваннями. Письменник може тут багато зробити».
Ю.Липа наголошує, що надрукований твір впливає на читача і спроможний змінити довкілля, бо «в глибині кожного твору є певний догматизм» і сила цього догматизму зацікавлює оточення. В цьому – провідницька місія письменника й водночас його відповідальність за свою творчість, але така відповідальність не нав’язана, а добровільна. Насамперед вона спричинена почуттям патріотизму, яке намагалися викорчувати з української душі московські поневолювачі. Вже за Петра І доходило до заборони книжок київського друку, що відривало українців від латинської культури. Слід зазначити, що латинською мовою користувалася тодішня українська еліта, духовна і політична. Особливої популярності набула «Енеїда» Вергілія, яку наприкінці ХVІІІ ст. перелицював І.Котляревський.
Сатиричний роман Г. Квітки-Основ’яненка «Пан Халявський» – це вже, як пише Липа, «крик загнаного звіра, плач безсилости». Есеїст зазначає, що «постає свідомість козацтва як стану – губиться свідомість єдности нації… Джерело козацького світогляду, культури, що визволювала енергію нації, висихає». Козацькі нащадки стають письмаками в російських канцеляріях. Окрім того, «велетенські здвиги» охопили українське селянство, що було «вибухом колонізаторської енергії» і водночас «боротьбою з офіціальним російським осадництвом». Йдеться про землі, які нині Москва знову починає прозивати «Новоросією».
Від ХVІІІ століття московські поневолювачі нав’язують українцям «чужу культуру, чужу адміністрацію, а вкінці й чужі міста». Проте, як пише Липа, «велика частина козацтва, міщанства і шляхти вернулась до сел, скінчивши на тім гравітування між чужинністю і рідним селом». З такого села вийшов великий поет Тарас Шевченко, до якого селянство ставилося як до провідника, що захищав свій народ перед чужим царем. Він виріс серед селян, які тоді висловлювали своє ставлення до поневолювачів такими словами: «такий тупий ніж, що ним і москаля не заріжеш». Наприкінці життя він мріє про «власну осаду» в українському селі. На противагу письменникам, які «були закохані передусім у власних творах більше, як у власнім життю, свої чинах, характері», наш поет на перше місце ставив життя, «ненавидячи теоретичну естетику». Джерелом його світогляду була Біблія.
Серед західних діячів наш поет особливо шанував Гуса, як «реформатора релігії з його національно-селянськими війнами», і Вашингтона, як «будівничого потужної держави фармерів». Після каторги, зазначає Липа, маємо підстави говорити про зміни в світогляді Шевченка, бо «яскравішає зерно його думок, більше, повніше виступає його думка про «палення» сучасного йому світа». Культ «Кобзаря» набуває особливого значення, адже «в нім є патос нового світу». Саме тому есеїст називає Шевченка королем свого краю. Силу його влади відчувають не лише земляки, а й чужинці висловлюють здивування нею.
Традиції національної гордості українців Липа шукає в княжих часах, згадує проповіді митрополита Іларіона, які через століття відгукнулися в історіософському трактаті «Історії Русів». Далі Липа переходить до характеристики впливу на українство творів Миколи Гоголя, називає його «батьком дефетистів», який «систематично нищив по-мистецьки українську гордість». Чимало уваги есеїст приділяє творчості нашого краянина як російського письменника. Проте наприкінці доходить висновку: «Для українця найважливішим є той етап гоголівського розвою, де він старається нищити рідний край, у методичній ненависти надламує гордість, паплюжить свою расу, щоб збудувати на тому не знати чи фікцію, систему, чи «власне тривале місце» серед чужих авторитетів, чи одно й друге разом».
Як зазначає Липа, «перекинчик» Гоголь «мав блюзнірське бажання створити нову расу, надрасу». Проте незабаром він зрозумів, що Росія – «механізм без коріння в історії, в расі, впроваджений в рух принагідними фантастами, сатрапами», «дивна мішанина німецького автоматизування, татарської резолютности, української відданої тверезости, польської зручности і московського закохання в болю і газарді». Як письменник, Гоголь добився успіху в час, коли в царській Росії, «камінному Петербурзі» була мода на висміювання «чужої» провінції (чухонської, української, кавказької). Есеїст вбачає «безсоромність, огидну безстидність» Гоголя «в тому, що він перед обличчям чужих хоче довести, що раса його уже впала, обезголовлена, знищена після того, як він її зрадив». Оцінюючи Тараса Бульбу, Липа наголошує, що в «цій випадковій постаті методично, бузувірсько подана синтеза цілої історії».
Порівняно з Шевченком, якого росіяни вважали «зовнішнім ворогом», Гоголя вони сприймали як «троянського коня», що сіє в російському середовищі зневіру. В повістях на українську тематику письменник нав’язував своїм краянам «патос самознищення» в добу, яку Драгоманов назвав «пропащим часом».
Поразка національно-визвольних змагань спричинилася до вибуху серед українства гніву, що проявляється навіть у побутовій сфері. Липа характеризує новий ритм мелодій у нашому письменстві: «Вони – неспокійні, а одночасно певні, скромні, а одночасно войовничі, лагідні, а одночасно повні найбільших, майже надлюдських амбіцій нашої крови, повні туги найбільш самотної великої раси в Европі». Змінилося світовідчуття українців, а водночас настали зміни в усіх сферах національного життя. «Сталий неспокій» поєднувався з прагненням до пошуку нових вартостей. На порядок дня вийшли проблеми української літературної мови, а слово, як пише Липа, «звістувало єдність на початку нації».
Як зазначає есеїст, західна історична белетристика «зміцнює сили суспільства в наші переломові часи, помагає орієнтуватись на сучасних роздоріжжях думки». Для українців знання минулого дає змогу відчути національну індивідуальність і протистояти московським «нівеляційним впливам». Окрім цього, треба мати на увазі, що ліві історики також підходять упереджено до минулого, зокрема до подій національно-державного характеру. На жаль, з наших історичних романів нерідко віє «страшенною порожнечею», не «сильним відчуванням історії», якого не можуть дати також «примітивний Аркас чи каталоговий Грушевський». Для великих народів історичні романи – це своєрідна подорож у минуле нації.
Трактуючи письменство як «боротьбу за зорганізування почувань», Липа ще раз наголошує на ролі письменників, свідомих «духових провідників», що вимагає нових творців. Він пише: «Письменницьке покликання – це утвердження особи письменника, утвердження його в душах живих сучасників, міцний зв’язок із минулим і цілою його духовою расою». Український письменник характеризується особливим динамізмом, надто тоді, коли він відірваний від рідної землі. Під більшовицьким поневоленням література орієнтується на виконання партійних директив, що знецінює вартість художніх творів. Навіть на з’їзді совєтських письменників акцентували на «убогості світогляду» і «нужденності засобів і постатей» такої літератури. Перетворені в агітку художні твори стають «сірою» літературою. «Письменники жовтої книжки» орієнтуються на грошову винагороду. Такий підхід, зазначає Липа, може стати «сліпим кутом у піднесенню і розвою української духовости». «На пограниччі белетристики і оповідей щоденности» стоять «червоні книжки», що є «джерелами віри не раз дуже великої, а тим самим і великим джерелом духової сили».
Досліджуючи український роман у руслі європейських літератур, Липа наголошує на різних типах композиції: німецький історичний міщанський роман, «спеціальна розтріпаність» імпресіоністів і футуристів, «розповсюджений роман просвітянський». Водночас есеїст пише про «новий роман українців», у якому проявляється «певний розмах, широкі синтези, потужність пригод». Його персонажі («вже не тільки селяни») «переходять в інший вимір», бо замість скигління, безпорадності, одчаю, виходять «цілина, м’язистість, вольовість», усвідомлення доконечності боротьби й віри в свою силу і перемогу.
Під впливом «вмираючої Росії» виник новий тип не лише роману, а й новели. Липа пише: «В центрі, незалежно від дії, завжди стоїть герой, людина безпосередня, «людина природи»; ціла дія – це більш чи менш примхливо сполучені фізіологічні пригоди героя». В Україні такий роман започаткував Винниченко. У поезії «людину природи», що «досить розперезана», оспівує Валеріян Поліщук. Есеїст зазначає: «Така людина живе моментом, як звірина. Сучасність для неї – це відчування насолоди або болю». Своїм життям вона подібна до звірини, яка «не має почуття відповідальности».
Як наголошує Липа, «війна 1914-1918 змінила таблицю вартостей в Европі», а «на них зісталась печатка смерти», чого не знало попереднє століття. В умовах повсюдної «печаті смерти» особливого значення набуває відвага перед її лицем, «піднесення вартости змісту людського життя». Українці перебувають у становищі, коли до них ставляться як до «убогих кревних з провінції», «борються з найменшим проявом української гордости». Есеїст підкреслює: «Та боротьба з великою українською расою не має собі рівної в Европі. Може, тільки кілька століть тому можна було б порівняти її з боротьбою релігійною».
Перед українцями стоїть мета: «ставати собою, утривалюватися, щоб бути тривалим на цілі століття». Щоб цього досягти, потрібна «кристалізація української духовости», а вона означає, як писала Н.Кобринська, «берегти прикмети нашої питомої вдачі», а не підпорядковувати «нашого духа чужині». У повоєнний час з’явилися тисячі українських ліриків, що організовують власну духовність, використовуючи досягнення чужих культур. Липа називає грецьку й римську поетику, вергарнівський вірш, петербурзький акмеїзм, англійську простоту, французьку легкість і німецьку повагу. Як наслідок починає розкривається «образ ще укритої повноти життя української духової раси».
Праця Ю.Липи «Бій за українську літературу» не втратила своєї актуальності. По-перше, вона обґрунтовує розвиток нашої літератури в європейському контексті, по-друге, наголошує на особливостях української літератури між двома світовими війнами, а по-третє, застерігає від «сліпого» перенесення на наше письменство художніх здобутків чужих літератур.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал