Літературне божевілля Євгена Барана

148

Щоби навикнути
говорити, треба небагато років. Аби навчитися мовчати – чималенько (на цю тему
є анекдот). Після того можна навчатися слухати, а далі – мовчати промовисто.
Ось так, півголосом, веду до нової книжки Євгена Барана «Тиша запитань».

Здається, він зараз на тому етапі, що вслухається.
Чоловікові виповнилося п’ятдесят років і до ювілею видав 530-сторінковий томик
літературно-критичних статей, рецензій, есеїв та інтерв’ю, написаних впродовж
п’яти останніх років. Солідне видання, яке пасує солідному літературному
критикові. І тут жодної іронії.

Книжка складається з трьох частин: «Люди», «Книги», «Життя».
Почну з останньої, бо вона найменша за обсягом (всього півтори сторінки), а
окрім того, знайомить із автором тих, хто його не знає, бо це спроба автобіографії.
Звідси дізнаємося, що Євген Баран автобіографій не любить (мабуть, тому вона
така мала), й іноді вірить, що таки народився, про що свідчить запис у метриці.
Це сталося 23 травня 1961 року у селі Джурин Чортківського району на
Тернопільщині. Далі, протягом двадцяти одного року, вчився у різних закладах,
після чого зрозумів декілька істин, зокрема: «Скільки би не вчився, все одно
дурнем умреш».  Ще у пана Євгена є гоббі
– читати книги й інколи писати свої міркування про них.

Ось так ненав’язливо переходимо до другої частини книжки,
яка так і називається «Книги», і одразу ж знаходимо «міркування про них». Це є
рецензії, які автор раніше публікував у різних періодичних друкованих та
електронних виданнях, а нині сформував їх у карту літературного простору за
Євгеном Бараном. І мушу сказати, що це дуже добра карта, яка може стати гарним
орієнтиром для відчайдухів, які наважуються рушити у мандри літературним
світом. Звісно, ця карта є дещо осібною, але що говорити про збірку статей
одного автора, коли суб’єктивізмом переповнені цільові підручники. А Євген
Баран здебільшого говорить про вартісні речі, і робить це, як сам каже, «з любови
і покликання».

Окремо подано три інтерв’ю Євгена Барана, які у нього брали,
знову ж, Василь Слапчук, Надія Степула та Наталя Пасічник. Тут пан Євген
говорить вже не про конкретні книги, а про загальну літературну ситуацію і своє
особисте ставлення до неї: «Література для мене є одним зі шляхів розширення
внутрішнього особистого горизонту». Цікава ще й теза Євгена Барана про власне
критичне письмо: «…мої матеріали завжди несли в собі елемент літературного
“божевілля”». Правду кажучи, дуже влучне самокритичне зауваження, позаяк його
рецензії за жанром зовсім не літературознавчі, а доволі суб’єктивні рефлексії
окремої людини, яка, проте, знається на літературі, відає їй ціну і вміє давати
фахову оцінку. А стиль літературно-критичного есею лише наближує цей жанр до
«звичайного» читача і дозволяє йому зрозуміти твір. Водночас, Євген Баран
визнає такий свій недолік: «Я швидко реагую, але не завжди стилістично
правильно формулюю». Зрештою, з ким не буває? Хоча вилетіти може слово мовлене,
а коли ти настукуєш кожну літеру, то вже знаєш, що хочеш сказати. У цьому
контексті варто процитувати Святослава Кута, який у післяслові зауважує, що пан
Євген як критик бере до уваги меншою мірою естетичні принципи (він розглядає
твори навіть мізерні з художнього погляду), а наголошує на тому, що
література  є.

Напрочуд тепла і зворушлива перша частина книги, яка має
по-людськи теплу назву «Люди». Це здебільшого есеї про/для письменників-друзів
Євгена Барана. У першому підрозділі («Характерники») матеріали про Дмитра
Арсенича (екстраординарного гуцульського поета-самітника), Василя Бабія
(невтомного літератора-краєзнавця), поета Володимира Базилевського, Павла
Добрянського (унікального гумориста), письменників Володимира Качкана, Степана
Процюка, Ольгу Слоньовську, Галину Турелик, критика Дмитра Юсипа, Ярослава
Ясінського (ще одного поетичного самородка, який починає входити у літературу
щойно у сімдесят, але із завзяттям сімнадцятирічного). У другому підрозділі
(«Незабутні») матеріали про літераторів, що уже відійшли – Теофіла Виноградника,
Павла Загребельного, Івана Іова, Антона Морговського, Олеся Ульяненка. Також є
два матеріали пам’яті львівського професора Івана Денисюка.

Ось так виглядає «Тиша запитань» Євгена Барана. І,
підсумовуючи, мушу сказати, що видання такого збірника літературно-критичних
статей та інших матеріалів, про які говорилося, на сучасному етапі розвитку
«красного письменства» є потрібним і важливим кроком. Так уважаю тому, що
зовсім небагато в Україні авторів, котрі працюють у цьому жанрі і систематично
не лише відслідковують, а й реагують на літературні новинки. Окрім того, пан
Євген не описує художній твір, як заведено у літературній журналістиці, а якраз
аналізує його, що є завданням літературного критика як такого.

м. Івано-Франківськ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!