Літературна тусівка: від букви до цифри

162

Попри майже задекларовану самотність і умовну
публічність/непублічність свого фаху, літератор має потребу бути хоч трохи
причетним до якогось цеху. Наприклад, до цеху поетів, або прозаїків. І справа
не лише в стадному інстинкті, духові змагання чи елементарній почутості. Інколи
немає нічого ціннішого, ніж помовчати вдвох з другом по нещастю, розпиваючи
свої традиційні «п’ятдесят» за пластмасовим столиком провінційної кав’яреньки.

Рідко який письменник є членом виключно літературної
тусівки. Все залежить або від різноманітності інтересів (легко уявляю поета
Анатолія Кичинського в колі колег-художників), або від місця праці (хтозна, чи
не доводилося спортивному коментатору Дмитру Лазуткіну читати вірші перед боксерами).
Пріоритети, звісно, кожен обирає для себе сам, проте невідомо, що насправді
краще. Так, для мене всякий рядовий графоман зі своїми стражданнями чомусь
зрозуміліший і ближчий, ніж, наприклад, представник академічного світу.

Літтусівка,
як кожне соціальне явище, еволюціонує та деградує у свій спосіб. Прозаїк
Анатолій Дністровий ці процеси характеризує так: «У час відсутності видавництв
і блогів зв’язок між митцями був значно тіснішим завдяки читанню текстів за
пляшкою. Тепер цього нема, бо літтусівка перемістилася в мережу, у видавничі
гостьові кімнати. Треба сказати, що Інтернет менше шкодить здоров’ю, ніж
спілкування двох митців, скажімо, у 80-х чи 90-х, яке завжди несло загрозу
запою. Тобто «доелектронна» богема була дуже алкогольно-заангажованою…».

Фейсбуччина
не тільки дала прихисток літературним переселенцям, а й стала для них
своєрідною трибуною. Поділитися щойно написаним, пожалітися на нелегке
письменницьке життя, поскандалити, нагадати про себе врешті-решт – все це не
важко зробити, не покидаючи нагрітого письменницькими мріями та амбіціями
крісла. З одного боку, оцифрування літтусівки зменшило її фізичну мобільність,
а з іншого – збільшило мобільність творчу. Сьогодні кожен має змогу засвідчити
схвальним коментарем появу шедевру, що його літератор легкою рукою опублікував
на своїй Інтернет-сторінці. 

Можна довго сперечатися про спілкування/співжиття
письменників онлайн, зважувати на шальках терезів, що краще – поцілунок чи
лайк, синяк під оком чи розфренд, відмовлятися від чогось одного на користь
іншого… Проте, як свідчить мій приватний досвід, після багатолітнього
перебування у віртуальному письменницькому середовищі, дуже важко гримнути
дверима якоїсь соціальної мережі. Особливо, якщо піти нікуди.

Кожного
року я спостерігаю, як різні літтусівки з’являються, зникають, перероджуються,
подекуди змінюючи іменний склад. Очевидно, не за горами той день, коли «своїх»
серед цих облич вже не знайти. Не знайти – і не потрібно, адже цитуючи поета
Тараса Федюка:

 

…що мені врешті треба

я уже був удвох

я уже був у зграї

тих хто за чорним гаєм…

тихо собі ступаю –

кроки рахує Бог

пальці свої замерзлі

вслід мені загинає.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!