Дуже суттєвою складовою літературного процесу могла б бути робота творчих об’єднань, які існують у кожній обласній чи міській письменницькій організаціях.
Закінчення. Початок в ч.ч. 8,9.
Дуже суттєвою складовою літературного процесу могла б бути
робота творчих об’єднань, які існують у кожній обласній чи міській
письменницькій організаціях. Та робота ніби відбувається, але в пресі – ні
гу-гу. Якщо й хтось зважиться щось проказати, то, бува, по півроку його гу-гу
відлежується в редакційних шухлядах. Рекорд тут встановлено з неможливістю
опублікувати матеріали на теоретико-літературні теми чи розвиток, зокрема,
драматургічного та мемуарного жанрів: у
першому випадку – півтора року, у другому – дев’ять місяців. Кожна жінка, як
знаємо, за дев’ять місяців здатна щось народити, але, виявляється, така
практика на літературну жінку (періодику, тобто) не поширюється…
Колись П. Загребельний зробив доповідь про сучасний
літературний процес, у якій рефреном прозвучали рядки Т. Шевченка: «І тут, і
всюди – скрізь погано». Може, не зайвим
було б ще раз нагадати ці рядки? Недавні збори київських письменників мали на
меті обговорити здобутки літератури за минулий, 2012 рік. Ніби й доповіді та
співдоповіді на зборах були настроєні на те. Але обговорення їх майже цілком
потонуло в майнових та зарплатних інтригах спілчанського апарату. Ніхто й
словом не обмовився, що ж є характерним для естетики сучасного літературного
процесу. Марія Матіос у недавньому інтерв’ю з приводу перекладу її «Солодкої
Дарусі» німецькою мовою сказала, що писала й писатиме в
«романтично-консервативно-реалістичному» дусі. Сказано приблизно, але сказано.
А інші письменники чи здатні щось подібне сформулювати про свою творчість?..
Літературний процес має властивість показуватися на світ
Божий у кількох іпостасях: зародження, формування, розвиток, стагнація,
занепад, а потім знову відродження. В українській літературі відомий ще й такий
етап, як зникнення. Зник український літпроцес після розправи над учасниками
Україно-слов’янського братства святих
Кирила й Мефодія (така повна назва організації фігурує в слідчих матеріалах про
братство та в вироку їм самого царя, але в радянські часи першу половину назви
– бо ж українським націоналізмом попахує – відсікли). Тоді, як стверджують
історики літератури, настала в літературному процесі пора «мертвого
десятиліття» (1847-1857). Аж до повернення з заслань Т. Шевченка, П. Куліша й
інших «братчиків», приходу в літературу Марка Вовчка, А. Свидницького й ін.
Зник був літпроцес (внаслідок репресій та інших екстремаційних заходів) у кінці
радянських 30-х років; ще раз – у радянських 50-х роках, аж поки не з’явилися
шістдесятники. Нині спостерігається в літературному процесі якщо не зникнення
його (як на мій погляд), то точно заник
(у перекладі з давньоболгарської – занепад).
Це щось схоже з наслідком
інтенсивної дії гальмівних пристроїв. Гальмується не кількісний показник, звичайно,
а насамперед якісний, що, на мій погляд, найтісніше пов’язане з фактом
історичної недостатності естетичного середовища та низькою температурою
художньої аури в суспільстві. Перше
зумовлене значною мірою зупиненим процесом перевидання літературної
класики. Останні багатотомники її (крім обмеженого накладу шести томів спадщини
Т. Шевченка) перестали виходити ще з
початку 90-х років ХХ ст. Тоді ж зупинився й проект БУЛу – Бібліотеки Української Літератури. За останні
20 років різко впали тиражі української книжки,
майже наполовину скоротилася кількість книжкових магазинів, в 15-ти чи й
більше тисяч сіл ними й не пахне, а 40 тисяч бібліотек стали вкрай обмеженими в
можливостях регулярно поповнювати свої фонди. Друге (низька температура
художньої аури) потрапило в пастку графоманії, розквіт якої безпосередньо
стимулюється «свободою» друкувати книжки за власний кошт чи спонсорів, яких
цікавить не художність, а зиск від проданої продукції. У наслідку на ринок
потрапляє книжка, розрахована на невибагливі (щоб не сказати – нульові) художні
смаки. Немає впину поширенню витворів із ненормативом у лексиці, з відвертою
порнографією в мотивах, бо ж, на думку згаданих спонсорів, з ними книга швидше
продається і дає прибуток. Всім відомий, мабуть, вислів про Соломію
Крушельницьку: де вона проходила – там розквітали троянди. Подібне можна
сказати про авторку «Блакитної троянди». А ось там, де з’являється твір деяких
сучасних авторок – цвіркає фекаліями.
Прізвищ не називаю, а кілька прикладів наведу… (тут і далі пропущено з
етичних міркувань – Ред.). Молодша за неї сучасниця намагається не відстати:
(…) і т. ін. До подібного словоблудства
слабкої статі приєднуються й молодцюваті та ветерануваті представники сильної
половини людства; після читання вже
перших трьох сторінок одного романного продовження одного ветерана хочеться
схаменутися й помити руки. Читаємо: (…). Цікаво, що згадуваний Леонід Плющ,
який так ревно бореться з плагіаторами, ненормативу в сучасних авторів
(авторок) не помічає. Дочитавши до кінця один роман з цитованими ненормативами,
він (на останній сторінці обкладинки) бачить «стержневу» (треба – «стрижневу») ниточку в загалом
очевидному пафосі його: «як не зрадити себе». А що оте «себе» таке «закаляне» –
хоча б слово зронив. І про те, наприклад, що для передачі ненормативу в
літератури є ж безмежні резерви. А. Дімаров блискуче скористався ними в такий спосіб: «…На
візкові… сиділи два мужики, як чорти, зарослі густющими бородами, і ще до нас
не під’їхавши (дія відбувається в російській тайзі. – М. Н.), не привітавшися
навіть, заходилися нас матюкати. Це були не просто матюшники, а
матюшники-віртуози, матюшники – народні артисти. Спершу матюкалися соло: один
гнув матюки, аж довкола темнішало, другий слухав його з явною насолодою та
певною долею заздрощів. А коли перший втомлювався, починав сольну партію
другий. Потім вони стали нас матюкати дуетом. Скільки живу, а таких віртуозних
матюків чувать не доводилось. Навіть на фронті. “Истинно русский мат” злітав аж
під небо, гнув сосни донизу». Йдеться ж, як бачимо, про ненорматив, але не
вжито жодного слова з його запасів…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чи не час знайти форму зупинення будь-якого (кажучи словом
Івана Вишенського) «блядословія» в літературі? Хоча така форма, звичайно ж (як
нібито – силова), приречена на неабиякий
спротив. Та й не тільки така. Знайдуться моралісти, які скажуть, що й
«літературний процес» в естетичному розумінні слова сьогодні навряд чи когось
цікавить. Надворі он скільки всіляких матеріальних проблем, у країні панує
«кримінальна окупація», а когось там, бачиш, тягне на розмову про естетику
літпроцесу. З розумінням сприймаю такі нарікання, але й пам’ятаю: найтемніші
епохи в історії суспільній народжували і найхудожніші мистецькі утвори в
естетичній сфері. Що, в часи з’яви «Божественної комедії» Данте, полтавської
«Енеїди» чи Шевченкового «Кобзаря» надворі було світліше?
***
Наголошу: названі та неназвані твори, що з’являлися в епоху
їхніх авторів, творилися в дусі певних стилів. Науковці, зокрема згадуваний Д.
Чижевський, характеризували їх відповідно до запропонованої ними «теорії
хвиль». Остання «хвиля» в тій теорії іменувалася символістськими стилями, які
пізніше були «об’єднані» науковцями в модерністський напрям. Вважається, що він
вичерпав себе після останньої світової війни, коли не стало головних «модерністів»
у політиці – Гітлера і Сталіна. Після того, а власне – у другій половині ХХ
ст., почалася епоха постмодернізму, яка, на думку деяких теоретиків літератури,
остаточно згасла вже на початку ХХІ-го. А що ж прийшло йому на зміну? Кажуть –
«новий історизм». Обличчя цього напряму
(New Historicism) сформувалося в основному в американській теорії літератури
протягом останньої чверті ХХ ст. і є
інтердисциплінарним феноменом, який перебуває в опозиції щодо аісторичної
постструктуралістської (постмодерної, тобто) реконструкції. Це в основному
узгоджується з «теорією хвиль» Д. Чижевського, за якою в мистецькій творчості
відбувається послідовне чергування тільки двох – почуттєвого і раціонального
начал у художньому мисленні. Якщо постмодерні стилі трималися на цілком
раціональних реконструкціях (аж до нав’язливого використання прямих цитат і
мотивів із творчості своїх попередників і навіть сучасників), то New
Historicism відкриває широкі можливості
до почуттєвих форм сприйняття й відтворення дійсності. Історична школа
літературознавства, як відомо, сформувалася на романтичній (почуттєвій!) основі
художнього мислення.
«Чисті» письменники над такими питаннями, звичайно, не дуже
замислюються; це, мовляв, заняття для критиків і теоретиків літератури. Але без
винятків не буває. Наведене однією з вище згаданих письменниць означення свого
стилю як «романтично-консервативно-реаліс¬тич¬ного» якраз і є таким
винятком. У ньому (хай і в не дуже
прозорій обгортці) зроблено натяк, що її стиль є чимось зовсім іншим, ніж постмодернізм
із його негацією щодо будь-якого історизму. У ширшому розумінні – йдеться про
те, що раціоналістичному постмодернізму протиставляється символістське
поєднання романтизму з реалізмом. Подібну форму художнього мислення нині можна
спостерегти у таких творах, як «Записки українського самашедчого» Ліни
Костенко, ще більше – в «Чорному Вороні» В. Шкляра, почасти в романі Ю.
Мушкетика «Останній Гетьман», повісті А. Дімарова «Оксана з роду Яновських» і
навіть у трохи раніших за часом написання романах В. Міняйла «Вічний Іван» чи
П. Загребельного «Тисячолітній Миколай». Отже, риси наявності літературного
процесу намічаються; означення «заник» можна (з певною обережністю, звичайно) потроху змінювати на
«відродження», хоча дуже проблематичним залишається включеність у цей напрям
таких романів, як «Щоденний жезл» Є. Пашковського, «Музей покинутих секретів»
О. Забужко чи зовсім «зелених» публікацій Ю. Андруховича, С. Жадана й ін. Надто
багато в них «постмодерної гри» (у декого – не дуже вмілої) та «закаляної»
лексики, що свідчить усе-таки про не дуже інтенсивний вихід літератури з
серйозної стильової недуги. Якщо подивитися під цим кутом зору ще й на сучасну
поезію та драму, то виявиться, що підстав для нешвидкого подолання такої недуги
буде ще більше. Насторожує відчутне зниження романтичного настрою поетів та
драматургів (порівняно, скажімо, з таким настроєм у їхніх колег з покоління
шістдесятників). А без романтизму будь-який стильовий напрям страждатиме на
сухоребрість. Борис Олійник недавно
зауважив: «Зараз працювати в поезії, якщо вона справжня, дуже важко. З одного
боку, рівень грамотності суспільства дещо пригальмував, з другого — народ не
«об’єгориш» сурогатами. Він відразу відчуває, де природний талант, а де
ремесло» («Голос України», 2012, № 61). Є сподіванка, що письменники всіх
літературних жанрів зрештою таки усвідомлять мудрість давнього прислів’я:
порятунок потопельника – в руках самого потопельника. Тільки «потопельники»
здатні перебороти згадувані недуги літпроцесу та настроїти на це всю рецептивну
спроможність його інтерпретатора:
літературну періодику й літературну критику загалом. Хоча я й можу в чомусь
помилятися…
Від редакції: Безперечно, шановний автор може в чомусь помилятися.
Зокрема, коли пише про «відродження» літпроцесу на прикладі деяких романів,
суспільний резонанс (скандали) довкола яких навряд чи корелюються з їхніми
художніми вартостями.