Літературна періодика і заник літературного процесу

233

Поняття
літературного процесу – одно з найбільш розпливчастих. Найпростіше означення
його можна вмістити в кількох словах: книжки виходять, про них з’являються
рецензії – отже, літпроцес є. Дехто, щоправда, уточнює (похитуючи головою): не
публікуються в літературній періодиці оглядові статті про рух жанрів (поезія,
проза, драматургія і т. ін.), отже наявність літпроцесу під сумнівом.

А
рейтинги ж (кажу я) то проводяться (на зразок – «книжка року»), літературні
ярмарки у Львові, Києві чи й Лейпцігу відбуваються майже регулярно – хіба це не
свідчення наявності літературного процесу?.. І тут виникає складніше питання:
публікація книжок, рецензії, рейтинги, ярмарки – це зовнішня видимість процесу,
а є ж іще внутрішній зміст його? Як бути з цією проблемою?

З теоретичного погляду, літературний процес це частина
культурного процесу, який характеризується певними естетичними дискурсами. В
історичній ретроспективі такі дискурси бачаться ніби чіткіше: бо ж із відстані
століть чи й тисячоліть можна майже безпомильно визначити, що ж
найхарактернішим  (з художнього боку)
було в ту чи ту епоху, що з написаного «колись» в історії залишилося на довше,
видається непроминальним явищем ще й сьогодні тощо. Світова літературознавча
практика оперує у зв’язку з цим такими фактами, які заперечити практично
неможливо.  Скажімо, Гегель визначив
свого часу панування в різні періоди розвитку художньої цивілізації трьох типів
образного мислення: символічний (міфологічний), класичний (антична й ренесансна
пора) і романтичний (період рубежу ХVIII-ХІХ ст.). Йшлося, отже, про естетичний
критерій розуміння художнього продукування текстів, за якими тільки й можна
означити наявність літературного процесу в ту чи ту пору. А що відбувалося
пізніше, тобто – у ближчі до нас часи? У Гегеля ж не запитаєш, бо він, як
знаємо, давно вже за обрієм…

Трохи більше як півстоліття тому Д. Чижевський
запропонував студію «Культурно-історичні епохи» (1948). У ній, спираючись на
досвід європейських філософів-естетиків, обґрунтовано так звану «теорію
культурних хвиль»; за цією теорією українська література і мистецтво загалом
характеризуються як такі, що мають своє стильове обличчя: в ранньому
середньовіччі – монументалізм, пізньому – орнаменталізм, згодом – ренесансний
стиль (базований на відродженні класичного, античного способу мислення в
ХV-XVII ст.), ще пізніше – бароко, класицизм, романтика, реалізм, неоромантика
(символізм, що пізніше буде названий модернізмом) і т. д. Ці стилі визначали
ядро і єдність літературного процесу, з чим погоджувалися й деякі радянські
літературознавці 70-80-х років минулого вже ХХ ст. Вважаючи, проте, що Д.
Чижевський перебуває за «залізною завісою», з-за якої йому ніколи не добратися
до нас, вони присвоювали собі його «теорію хвиль» і вважали, що роблять в
есесерівському літературознавстві неабиякі відкриття. Дмитро Ліхачов,
наприклад, писав і говорив про наявність монументалізму й орнаменталізму в
давньокиївській літературі, які (ці стилі, тобто) забезпечують у ній таку
єдність, котрою й підтверджується наявність літературного процесу в Київській
Русі. Що ж конкретно було «причиною», джерелом монументалізму й орнаменталізму
– дослідник не говорив. А слід би було хоча б у найзагальніших рисах означити,
що в першому випадку «натхненником» була Біблія, відданість монументальній
(божественній) ідеї якої була беззастережною, а в другому – певне віддалення
від неї і через те з’ява в образній системі письменства певних орнаментів,
художніх прикрас навіть світського характеру.    

Після того, коли Д. Ліхачов розповів про своє «відкриття»
співробітникам Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР  (кінець 80-х років), відомий в Інституті
медієвіст  Василь Микитась пошепки (ідучи
до метро з Інституту)    сказав  мені, що все це вкрадене у діаспорного
«буржуазного націоналіста» Д. Чижевського. Я такій інформації, відверто кажучи,
не надав тоді значення, але згодом переконався в її істинності, коли (а саме –
в 1994 р.) підготував до перевидання книгу Д. Чижевського «Історія української
літератури». Відчув я тоді, що й інші радянські дослідники активно користали з
«теорії хвиль» Д. Чижевського, однак ні разу на нього не посилалися. Сьогодні я
ще не готовий назвати імена тих «інших» літературознавців, бо не знайшов
годящої для цього форми. До них не належить, наприклад, Д. Затонський, який в
історичній ретро- і перспективі бачив чергування лише двох «хвиль», тобто –
культурно-історичних епох: модернізму й постмодернізму («Модернизм и
постмодернизм», 2000).

В історії літератури та науки про неї бувало, що не
тільки літературознавці здатні означати наявність літературного процесу за
стильовою ознакою, а й самі творці його – письменники. Про «истинный романтизм»,
наприклад, говорив О. Пушкін. Наявність «реалізму» як стилю, що йшов на зміну
«романтизму», писав О. де Бальзак ще до з’яви журналу «Реалізм» та збірника
«Реалізм», до яких були причетні в 1856-57 рр. французькі літератори Дюранті та
Шанфлері. Іван Франко явився модерністом ще в окремих віршах 1891 року, які
ввійшли згодом у збірку 1896 р. «Зів’яле листя» (як Леся Українка в «Блакитній
троянді», написаній того ж року, але опублікованій лише 1908 р.), і він же чи
не першим в Україні обґрунтував наявність модерністських стилів у статтях «З
останніх десятиліть…» (1901) та «Старе й нове…» (1904). Наукову полеміку з
приводу з’яви чогось нового в українській літературі (твори О. Кобилянської, Г.
Хоткевича та ін.) 1902 р. розпочав уже не письменник, а «чистий» науковець
Сергій Єфремов у статті «В поисках новой красоты». Пізніше М. Хвильовий, як
знаємо, пропонував характеризувати літературу 20-х років за стилем «романтика
вітаїзму»; утверджувався тоді ж і «футуризм», «неокласицизм», просто
«романтизм» чи «експресіонізм», але офіційно 
нав’язаний письменству «соціалістичний реалізм» (1934)  змив у каналізаційну трубу всі оті міркування
й полеміки про стильові вподобання письменників, і тому проблему наявності
літературного процесу на довгі роки було загнано в кут, у якому можна було (як
казав з іншого приводу І. Франко) хіба що повіситись. А в хаті повішеного, за
словами М. Рильського (коли один підлабузник вирішив «підхвалити» слова його
пісні про Сталіна  «Із-за гір та з-за високих»),
про мотузку вголос не говорять. На цю тему існує навіть вірш Івана Єлагіна:

 

«Песнею о Сталине» он спас

Жизнь свою и спас свою семью.

Как-то чай у Рыльского я пью.

Кто-то «Песню» вскольз упомянул.

Рыльский встал, сдвигая резко стул:

«В доме у повешенного, брат,

О верёвке вслух не говорят».

 

Про наявність сучасного літературного процесу стало
можливим говорити й дискутувати після того, коли з літератури було знято
зашморг соцреалізму і кожен (український, зокрема) письменник здобув можливість
писати в міру розуміння ним свободи творчості, а в літературознавстві стала
розвиватися не лише «наглядова», як у радянський час, а і «вглядова» критика
(терміни ці я позичаю у Ю. Шевельова-Шереха).

Де ж формується і хто формує думку про літературний
процес? На це непросте питання відповідь дуже проста: літературна критика (в
широкому розумінні) і її публікації в літературній періодиці. З історії
літератури відомо, що кожен напрям чи кожне художнє вподобання мали «свій»
літературний орган, «своє» розуміння літератури і «свою», відповідно, автуру. В
українській літературі першим періодичним виданням була «Основа», яка
концептуально зафіксувала наявність романтичного літературного процесу. Але, на
жаль, тільки на останньому етапі його існування – кінець 50-х – початок 60-х
років ХІХ ст. У цьому журналі ще встиг опублікувати кілька своїх поезій Т.
Шевченко, засновні для становлення професійної літературної критики статті П.
Куліш і т. ін. Пізніше, на рубежі ХІХ-ХХ ст., літпроцес формували «Киевская
старина» (в Києві), «Літературно-науковий вісник» і газета «Діло» (у
Львові),  видавництво «Вік» і газета
«Рада» (в Києві початку ХХ ст.), газета «Будучність» і журнал «Світ» (що
підтримували «молодомузівців» у Львові), журнал «Українська хата», який
групував навколо себе київських модерністів та ін. У 20-х роках ХХ ст., як
знаємо, символісти мали свій недовговічний «Музагет», футуристи – «Нову
генерацію» (на заключному етапі свого існування); «селянські» письменники –
«Плуг», «робітничі» – «Гарт», так звані «академіки» видавали двомісячник
«ВАПЛІТЕ» (припинив існування на 6-му номері, в якому було опубліковано
продовження «скандального» роману М. Хвильового «Вальдшнепи») і т. ін. В
радянський час, зокрема після репресій і погромів літератури та її творців у
30-х роках, точніше – в повоєнний час, обличчя соцреалістичної літератури
визначали журнали «Вітчизна», «Дніпро» в Києві, «Жовтень» у Львові, «Прапор» у
Харкові, альманах «Донбас» у Донецьку – та й, здається, все. Українська
діаспора в 30-х роках  прославилася своїм
«Вістником» (Д. Донцов та ін.), після війни – кількома періодичними виданнями
«МУРу» (кінець 40-х років), згодом (на американському континенті) неперіодичним
виданням «Слово» і мюнхенським  (у
Європі) журналом «Сучасність». Останній (тобто – «Сучасність»),  перебазувався в 90-х роках до Києва, де (після
кількарічного, загалом успішного функціонування) нещодавно почив у бозі.
Подібна доля спіткала і флагман радянської літературної журналістики
«Вітчизна»; журнал «Дніпро» став фактично приватним виданням з дуже своєрідною
літературною репутацією. Намагаються тримати літературну марку київський журнал
«Київ» (з різними матеріальними труднощами); також київський «Всесвіт» – журнал
зарубіжної літератури; львівський «Жовтень», що перейменувався (ще під впливом
горбачовської перестройки) на  «Дзвін» (з
такою назвою у Львові за часів молодого І. Франка вийшов літературний збірник
як продовження «Громадського друга», а пізніше – в 1913-14 рр., цю назву
використав  просоціалістичний часопис під
егідою В. Винниченка); харківський «Прапор», що став «Березолем», а крім того,
в роки незалежності України,   з’явилися
кілька «обласних» чи й «районних» журналів: «Кур’єр Кривбасу» (у Кривому Розі),
«Січеслав» (у Дніпропетровську), «Тернопіль» і «Чернігів» (за назвами міст, у
яких виходять); не дуже габаритний, але часом 
змістовний і багатомовний часопис «Ї»; кілька електронних видань на
зразок «Буквоїда», «Друга читача», «ЛітАкценту» та ін. Особливістю цих видань є
те, що жодне з них не дуже артикулює свої естетичні програми, тобто – стильові
вподобання, за якими в минулому тільки й формувалося те, що називається
літературним процесом з великої літери. Про деякі естетичні вподобання можна
лише здогадуватися, читаючи київський тижневик «Літературна Україна» та
двотижневик «Українська літературна газета». Крім того, в Луганську виходить
«Літературна газета», у Львові «Літературний Львів», чимало місця літературі
надає сімферопольська «Кримська світлиця», київське «Слово Просвіти» тощо.  Друкуються в цих газетах найрізноманітніші за
пафосом критичні матеріали і власне літературні твори (поезія, проза, драма),
але не дуже при цьому акцентується на якійсь естетиці, що здатна виразитися в
єдиному – у стилі. Сказати однозначно, що це органи постмодерного спрямування
(розмаїття різних стилів, які, кажуть, уже переживають себе), навряд чи можна.
Кожна з названих газет має майже постійних своїх авторів, що для періодичних
видань загалом властиво, хоча проблематичною видається  ця властивість тоді, коли кількість тих
авторів зводиться (згадаю назву книжки К. Чуковського) «від двох до п’яти».
Рекордистом тут став, мабуть, часопис-газета «Критика», де проблемні
літературно-критичні матеріали публікують усього два-три автори. На цей часопис
була велика сподіванка як на орган, що претендував на альтернативність щодо
пострадянських періодичних видань, але останнім часом така сподіванка,
здається, остаточно згасає. Часопис стає дедалі більше політичним за
спрямуванням, шукаючи суто своє, (не дуже українське) тлумачення радянізму,
сталінізму, сіонізму, голодомору, діяльності УПА й ін., а в поглядах на
літературу й мистецтво дійшов, здається, до цілковитої ручки, аналізуючи
позамистецькі і в принципі антиукраїнські саморобки на зразок витворів Вєрки
Сердючки. Та ще й з акцентом, що Сердючка – це, мовляв, не Поплавський;
споглядаючи Сердюччині кривляння, можна, нібито, «розслабитись і отримати
задоволення». O tempora, o mores! До якої ж параші тут опущено
«задоволення»!  Адже префікс «за-»  тут криком кричить, що  до нього слід обов’язково додати  частку «не-»…

 

Продовження
в наступному числі.

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!