Літературна мандрівка Ірини Вишневської-Черкас

Свого часу вона почалася із земної мандрівки родини Вишневських з наддніпрянського Кременчука до столиці.

Любов до художнього слова, що культивувалася в їхній родині, досить вагомо вплинула на формування тоді ще зовсім юної дівчинки. Спочатку вона починає писати вірші, декламує їх, а потім перемагає в міському конкурсі юних поетів та Всеукраїнському – юних декламаторів.

І ось вже тепер Ірина Вишневська-Черкас – дипломат, кандидат наук, громадський діяч, прозаїк, чиї твори друкувалися в літературно-художніх журналах «Дніпро», «Вітчизна», «Нева», «Всесвіт», «Дзвін» та інших виданнях.

Треба сказати, що «сім’я літераторів» завжди була прихильною до Ірини Григорівни. Твори юного прозаїка сподобалися Миколі Луківу, головному редактору літературно-художнього та суспільно-політичного журналу «Дніпро», українському поету, заслуженому діячу мистецтв України, а також Михайлу Сіренку, українському кінокритику, кінорежисеру, письменнику, який тоді працював у редакції. Отож Ірину друкують у журналі «Дніпро».Ірина Григорівна і досі дякує Долі, яка зводила її з добрими та щирими людьми. Серед перших наставників був Юрій Мушкетик, який високо оцінив її прозу: «Після Григора Тютюнника я не читав подібного».

Зустрічі з відомими українськими майстрами слова і митцями, які по своїй душевній доброті підтримували талановиту дівчинку з провінції, траплялися частенько. Із теплотою розповідає Ірина Вишневська-Черкас про відомого українського мовознавця Олександра Пономаріва, котрий зацікавився науковим пошуком школярки в царині фразеологізмів і навіть став науковим керівником її праці для МАН, а потім запрошував йти навчатися до себе на кафедру журналістики. Та дівчинка марила дипломатією, не забуваючи про літературне покликання.

Навчання в Інституті міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка, який Ірина Вишневська-Черкас закінчила з відзнакою, та захист кандидатської дисертації внесли свої корективи: Ірина Григорівна починає писати наукові праці.

У 2008 році журнал «Всесвіт» надрукував есе Ірини Вишневської-Черкас «Війна-Янус, або роздуми про причини виникнення війни», яке починається зі вступу-роздуму: «Що наше життя? Гра? Театр?…»

Майстерно володіючи літературним пером, молода літераторка в оригінальній авторській манері не лише характеризує дослідження класиків (Аристотеля, Платона, Руссо, Джозефа Ная, Фукідіда, Е. Еріксона, К.Клаузевіца, П.Діля, Р.Гоєрца, О.Неклесса, Зінгер, Гіллера та інш.), але й ділиться власним баченням цієї проблеми – вона вже у 2008 році характеризує одну з причин саме таких воєн, з якою Україна зіткнулася нині: «Сучасна психологічна школа пояснює причину війни наявністю психічних розладів у окремих індивідів. Наполеона, Гітлера, Муссоліні переслідувала недуга – манія війни». Авторка вказує на необхідність ефективної системи цивільного контролю, що закривав би доступ до влади людям з такою вадою.

Показово, що Ірина Вишневська-Черкас ніколи не намагається когось копіювати. Її дослідження – новаторські. Вона чи не єдина в Україні, хто почав досліджувати «дикі карти», які дозволяють на науковому рівні прогнозувати майбутнє. Не дивно, що ще студенткою Ірина спрогнозувала нинішній сумний сценарій для України, що згодом спонукало авторку якомога швидше написати наукову працю з підтекстом. «Неканонічна стратегія» була надрукована у журналі «Зовнішні справи», коли тільки починалися людські зібрання, а про підступні плани ворога щодо використання «Революції гідності» для реалізації імперських амбіцій майже ніхто не здогадувався. Та це – «неканонічна стратегія», про яку попереджала Ірина Григорівна.

У 2016 році Дипломатична академія України випускає книгу Ірини Вишневської-Черкас «США-КНР: стратегія конгейджменту», яка була удостоєна Грамоти Президії Національної академії наук України. Загалом Ірина Григорівна написала близько ста наукових праць.

Та оскільки наразі нас цікавлять літературні доробки Ірини Григорівни, то варто згадати повість «Безрідний». Події твору розвиваються під час Помаранчевої революції. З великою прискіпливістю авторка досліджує і той період, і несподівану людську реакцію, і психотипи головних героїв. Кожен персонаж – це індивідуальність. Навіть в іменах чи кличках можна відчути характер дійової особи: Пуша – м’який, Рашпиль – гострий, колючий, твердий.

Головні герої постають перед читачем ніби живі, кожен зі своїми пристрастями, темпераментом і навіть характерною тільки для когось одного мовою та звичками: дід Гриша постійно повторює слово-паразит «теєчки», Пуша – потріскує пальцями рук, а флегматичний онук Юрій – майже завжди діє неспішно.

Авторці вдається розкрити психологізм вчинків головних героїв, драматизм та трагізм їхнього життя. Дід Гриша – нещасний, одинокий і напівголодний, оскільки віддає свою пенсію своїм дружкам-алкоголікам, щоб ті іноді заходили до нього, бо ж бути на самоті – нестерпно боляче. Та коли Безрідний несподівано дізнається, що у нього є родина і що можна жити з донькою та онуком безбідним життям, покинути рідний край так і не наважується.

А ось у її новелі «Ахілесова п’ята» піднімається проблема марно прожитого життя, проблема духовності, людяності та скнарості. Головний герой – патологічний скупердяй. Будучи заможним чоловіком, він риється в смітнику, намагаючись там знайти щось їстівне: «Дід Суматренко побачив у тому смердючому місиві кілька більш-менш нормальних голівок капусти і обурено накинувся на них: мов ті хробаки заворушилися коротесенькі обрюзглі пальці, відкидаючи ошмаття глизявого листя».

Однак головний герой не завжди був таким. Колись в юності Павло мріяв стати льотчиком-випробувачем, і навіть смерть його не лякала. А потім проміняв свою мрію на одруження з донькою заможного голови колгоспу. Та тесть невдовзі помер, отож Суматренко прогадав зі своїм вибором.

Втім, дружина Дарина все життя турбувалася про Павла, забуваючи про себе. Покірна, з ніжною душею, вона змирилася навіть із забороною вишивати рушники, бо, як чоловік вважав, від них нема ніякої фінансової користі.

Апогеєм дідової скнарості стало рішення зрубати вишню, щоб подорожні не зривали плоди: «Покотилася донизу помаранчева голова днини, кривавими потьоками забруднила поділ неба. Ажурна вуаль сутінків захиталася довгими тінями, викладаючи бруківку надвечір’я. Блідої зірки прозріння – прозріння в свідомості Павла. Зблиснула сокира…»

Жадібність перемагає і врешті-решт саме через неї він і помирає.

У 2018 році в журналі «Березіль» був надрукований прозовий твір Ірини Григорівни «Цвіт безсмертника», який заслуговує на особливу увагу. Події розгортаються в лихі часи Голодомору 32-33 років у рідній Україні. Цей твір написаний з таким емоційним надривом, що біль глибоко пронизує душу читача, змушуючи повірити написаному. І це не дивно. В основу «Цвіту безсмертника» були покладені реальні події, що трапилися в родині самої авторки, яка народилася на Полтавщині.

Чому безсмертник символічно ліг в основу назви оповіді? Можливо, тому, що цвіт української нації – безсмертний, незважаючи на те, що тоталітарна система намагалася знищити його голодом? А можливо, тому, що людська пам’ять про ті страшні голодні роки 32-33 років на Україні – не зав’яне, оскільки безсмертна? А може, все тривіальніше: квітами безсмертника була уквітчана ікона Ісуса Христа, яка навічно залишилася свідком страшного пришестя?.. Тому невипадково оповідь починається з сакрально-різдвяного періоду, коли традиційно українці святкують народження Ісуса Христа з щедро накритими столами, щирим сміхом та колядками. Але в той Святий вечір у родини Олійників «червоні запроданці» забирають останнє – вузлик з пшоном, який бідолашна мати сховала в колисці немовляти. У розповіді Вишневської-Черкас імпліцитно проглядається біблійний переказ про царя Ірода, який, почувши звістку про народження нового царя, велів вбити всіх дітей у віці до 2 років. Радянська влада знайшла більш жорстокіший метод знищення української нації – у Святвечір відібрала останні харчі і лишила всю родину помирати повільною голодною смертю. Демонічний образ тоталітарної влади перегукується також з гоголівським чортом, котрий намагається на сакральне свято відібрати у людей місяць, щоб наступила темінь. Та якщо в Миколи Гоголя нічне світило повертається на своє одвічне місце, то в оповіді Ірини Вишневської-Черкас головні герої не можуть звільнитися від кайданів демонічної влади. Червоноармійці конвоюють Остапа лише за те, що запропонував повісити портрет Сталіна і, таким чином, отримати для нещасних охлялих діточок хоч окраєць хліба… та в пориві емоцій випалив коротке: «Дозволь мені повісити Сталіна»…

На тлі душевної ущербності зомбованих державною тоталітарною машиною людей, які з байдужістю закопують іще живих односельців, образ чистої материнської душі з вражаючою силою загострює емоційно-експресивну напругу читача. Усвідомлюючи, що її закопують в ямі з небіжчиками, але не маючи змоги протистояти цьому, бо від голоду та горя втрат рідних зовсім обезсилилась, Парася все-таки не здається. Вона проривається крізь задубілі лещата тіл небіжчиків, продирається крізь товщу землі і мов птаха Фенікс відроджується із власного попелу.

Поява жайворонка – українського аналога міфічного птаха – не випадкова. Жайворон справді каменем падає вниз, потiм завмирає, щоб знову злетiти вгору. Пiдiбрана прозаїком паралель мiж головною героїнею та птахою – вражає. Влучивши в епіцентр вібруючих аналогій, авторка передає читачу чуттєву мелодію символів. Твiр викликає надзвичайно великі емоцiї, якi увесь час пiдсилюються, а в кульмiнацiї досягають найвищої больової точки. Для такого ефекту авторка використовує різні прийоми. Наприклад, навколишній світ ніби сугерує зі станом душі героїв: «…товстелезна стара верба поxмуро опустила вузлувате віття, оголивши чорні провалля дупел». Пейзажі оживають, стають реальними, дотичними за допомогою вдало підібраниx авторськиx метафор: «під засніженими солом’яними стріxами понадималися xати, мов горобці від xолоду».

Мова «Цвіту безсмертника», як і сам твір, становить надзвичайно багатий матеріал для мовознавчих студій. Авторка пропонує читачеві розмаїття фразеологізмів, приказок, прислів’їв: дірка від бублика; у свята одні їдять і п’ють, а другії з голоду мруть; xто мусить, той і каменя вкусить; голодний горобець залізе і в горнець тощо. Все це робить твір не лише колоритним та емоційним, але й підкреслює індивідуальний стиль автора та його зрілість.

Отже, літературна мандрівка Ірини Вишневської-Черкас триває.

 

Федір ЧУЖА, голова Спілки літераторів «Славутич» м. Кременчука

«Українська літературна газета» №17 (257) 30 серпня 2019

Залишити коментар