На смерть Олександра Білецького Павло Тичина написав поему
«Срібної ночі».
– Людинолюбний… – повторив я.
Бо скільки в ньому серця, сонця
І повнокров’я!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Світила гронами черкались
Одне об друге й, роздробившись,
Вмить розпадались
На суцвіття…
І гасли в тьмі. Лиш неба річка
Заледве тліла в вишині…
Срібний колір у назві провокує до кількох міркувань. Срібна
доба – період найвищого культурного злету в російській літературі. Зрештою,
символізм став тією художньо-філософською магмою початку ХХ століття, з якої вийшов і сам
Павло Тичина. Срібний – колір місяця, а отже, і символічне позначення нічного
часу. Сонце спалює все живе, сонце – джерело агресії, жертвопринесення,
ненаситності в символізмі, а місяць – ось справжнє божество, яке, проте, не
кожний має здатність побачити. Місяць – справжній Бог, справжня вища
онтологічна сутність. Усе це сходить корінням до міфу про помилку Софії, з
якого виростає символізм як філософія, як світогляд. Олександр Білецький –
майстер місячного ґатунку, а отже, Майстер справжніх істин, який має унікальний
«стереоскопічний зір».
30 вересня 1944 року, 66 років тому, Олександр Білецький
виступив на урочистій академічній сесії з доповіддю, що мала назву «25 років
українського радянського літературознавства». Звичайно, тема мала відбивати
ідеологічні настанови того часу. Але науковець писав, що одним із
найвизначніших успіхів тогочасного літературознавства було подолання
«еклектизму». Мені здається, ця теза досить важлива для розуміння сьогоднішньої
соціокультурної ситуації, яка виростає з принципового еклектизму, що став
висновком постмодерного мислення. Для Білецького еклектизм – це розірваність
замкненого, недописаність цілісного, недомовленість того, що має бути чітко
пояснено. В наш час ми вже не дошукуємося істини, бо істини не існує. Сьогодні
аксіологія видається атавізмом, натомість ми знову повертаємося до «емпіризму»
і своєрідного соціологізму, проти яких виступав Білецький: літературним твором
можуть зацікавитися, якщо він, наприклад,
потрапить у медіапростір, якщо навколо автора буде створено
інформаційний культ. Тоді натовп бездумно, з обожінням сприйматиме все, що
запропонує кумир, навіть зубожіле. В нас час медіа створюють кумирів, а
будь-яка творчість кумирів не піддається критичній рецепції.
Для європейської культури критика – питома й посутня
складова мислення. Рецепція завжди є критичною, проте ця критика базується не
на власному «Еґо», а виростає з культурницької традиції. Критика – це здатність
до постійного оновлення. Це спосіб створити потенційно модерний
художньо-естетичний простір, бо, на відміну від нашого світу, на Заході поняття
«сучасності» обґрунтоване й осмислене, починаючи від Канта, Фіхте й Шеллінга. В
нас сучасності не існує: і, що головне, не існує на різних рівнях. У політиці,
скажімо, можливе повернення радянських методів управління й форм політичного
мислення в ХХІ столітті. Новостворена концепція літературної освіти в Україні
ХХІ століття також може розпочинатися з дивовижних цитат Максима Горького, бо
ж, як переконує теперішній міністр освіти і науки, жоден український автор не
може дорівнятися до величі Толстого, Достоєвського. Звичайно, сюди можна додати
й Максима Горького. Це тільки в нашій культурі може бути тотальне невизнання
власного коріння, власних здобутків і трагедій. Радянська критика писала, що
Лесь Курбас копіював прийоми Мейєрхольда, й ніде не було згадано про те, що
Курбас навчався у Відні, що його естетика передовсім була близькою до концепції
Едварда Креґа, Пітера Брукса… Боялися говорити про те, що українська культура
може бути цікавішою за російські естетичні пропозиції. Коли вірмени роблять усе
для того, щоб їхній геноцид було визнано у світі злочином проти нації, наш
політичний «бомонд» грається з поняттям геноциду. В нас можливе все: і
заперечення Голодомору як геноциду й форми знищення української нації, й
водночас покладання квітів до пам’ятника жертвам Голодомору. Від такої
подвійності крутиться голова, зрештою, ці занадто часті зміни кон’юнктури
призводять до скручених м’язів на шиї, до відпадання самої голови.
Що ж говорити про літературну критику в нашій ситуації
іманентного СЮРу? Дозволю собі ще кілька слів про особливості національної
літературної ситуації в Україні. 90-і рр. у нас – час не лише гіперінфляції. Це
також час падіння мурів і відкривання шлюзів для проникнення в українську
естетику нових художніх віянь. Але одвічна проблема українства – наявність двох
гетьманів, двох претендентів на одну булаву. Свого часу мовознавець Лариса Масенко сказала: «В
українців є колосальне, гіпертрофоване Еґо, що є причиною самопоїдання,
причиною розпаду держави й нації. Ми не навчені мислити в категоріях своєї
історії, натомість ладні пожерти тих, хто заважає на шляху до утвердження
власного Еґо». Так-от, письменницький гіпертрофований егоїзм у 90-і мав
можливість підживитися з неосяжних просторів світової літератури. Американський
художній досвід важив значно більше, ніж, скажімо, здобутки неокласиків,
української химерної прози… Що ж, молоді, амбітні автори прагнули
самоствердження будь-що. Потрібні нові форми репрезентації. Але значно краще не
просто гучно заявити про себе, а ще й потоптатися на попередниках, скинути
Гончара та інших «неугодних». Тогочасний пароплав сучасності мав бути знову знищений.
Тільки-от форми знищення дуже нагадували форми радянські, коли існувало лише
чорне і біле, свої й чужі, герої та вороги. Молоді письменники зруйнували такі
поняття, як «відповідальність письменника», «смак», «традиція». «Будь-який
справжній авангард ґрунтується на глибокому знанні своєї культури. Інакше
авангард стає цинізмом», – писав Чеслав Мілош. Тож ми мали гіпертрофовані форми
цинізму.
Дмитро Донцов міг критикувати російську літературу, знаючи
її достеменно (дозволю собі розлогу цитату, яку я дуже люблю в Донцова):
«Назагал тип, пануючий в російській літературі, се тип безвольної л ю д и н и,
а має він там невичерпаний запас нюансів. «Російські класики, – пише наш
сучасник, російський професор Ященко, –
по суті, не класики, бо нездатні виховати сильних, енергійних, морально
здорових людей. Що характеризує героїв нашої літератури? Моральна слабкість і
бажання виправдати сю слабкість хибами самого життя… Мрії про будучність і
повна нездібність здійснити сі мрії в теперішності, нездібність до акції, до
творчої борні. Чацкій Ґрібоєдова, що втікає перед огидою життя… Рудін та инші
Гамлети Турґєнєва, Обломов і Райський Ґончарова – безплідні балакуни і нероби,
епілептики Достоєвського, звихнені істоти Чехова, «лішніє люді» – ось типи
російської літератури…
Се людина без власної волі, що без принуки ззовні кроку не
зробить.
«…да как-то устроен русский человек (писав Гоголь в
«Мертвих душах». – Д. Д.), как-то не может без понукателя… <…>
…русский человек – какой-то пропащий человек. <…> Хочешь
все сделать – и ничего не можешь…».
Можливо, Донцов видається занадто категоричним, але його
погляд аж ніяк не можна назвати неаргументованим. Це точка зору, що стримить до
дерзання. Ось що в моєму розумінні є авангардним. Це крок уперед, це ламання
банального, це виламування з традиції провінційності. Але авангард буде цікавим
лише тоді, коли він виростає з традиції, коли він, полемізуючи з традиції,
стоїть на її основі. Ігор Костецький був близьким саме до такого розуміння
авангарду. В його концепції Шекспір – письменник авангардного типу, бо він ішов
супроти традиції, він не боявся дерзань і великих кроків уперед.
Сьогодні авангард має велике значення для нашої культури.
Але не цинізм. Авангард – це дерзання в просторі своєї культури, яку ти відчуваєш.
А в нас сьогодні ще й до влади знову прийшли вчорашні совки, яким також байдужа
українська земля, українська історія та культура. Джеймс Мейс писав, що в
Україні нація поділяється не на українськомовних і російськомовних, а на
українців і совків… І тепер знову совки прийшли до влади. Про яке дерзання може
йтися?
Саме це, здається, і змусило Ліну Костенко сказати:
Які засиджені скрижалі!
Яке злиденство зветься шансом!
На жаль, уже і в цій державі
Стаю потроху дисонансом.
Що робити в нашій соціокультурній ситуації, коли керманичі
освіти запевняють, що жодні здобутки нашої культури не можна поставити поряд зі
здобутками російськими, що не обов’язково читати на уроках світової літератури
іноземні тексти в українських перекладах, бо й російські згодяться? Російська ж
перекладацька традиція значно глибша, вагоміша, як переконує заступниця
міністра освіти й головний спеціаліст відділу середньої освіти, за українську.
Тобто перекладацькі традиції журналу «Всесвіт», який за радянських часів був
барометром якісної світової літератури, відверто заперечується. Подібна
політика – руйнація української культури в її основі. Отже, сучасна
соціокультурна ситуація – це ситуація масового не-читання й неграмотності, це
втрата автором відповідальності за написане, це вияви остракізму щодо всього
українського, це існування влади, яка не дбає за культурно-історичні здобутки
своєї нації.
Що ж робити критику? Якою має бути літературна критика? Мені
здається, що, з одного боку, нам варто орієнтуватися на здобутки іспанської критики,
а з другого, – польської. На початку ХХ ст. в Польщі однією з течій критики
була т.зв. «моралістична критика», в жодному разі не пов’язана з
моралізаторством. У цій критиці була правильно виставлена морально-етична
оптика, не більше. В ній не було фальшування й цинізму, не було неприязні, а
лише спроба окреслити будь-яке літературне явище в системі морально-етичних
цінностей, бо моральність і етичність – онтологічні категорії для людського
«Я». І не йшлося про моралізаторство чи ідеологічний ангажемент. Просто були
люди високого духу, які не опускалися до приземленості. В критиці завжди мають
бути наявні естетичні, морально-етичні й аксіологічні компоненти, хоч ми і
розуміємо, що критика – матерія суб’єктивна. Тільки-от суб’єктивність має бути
способом пізнання прихованих істин. Критик має знайти себе у просторі тексту, з
яким працює. Лише тоді вийде щось цікаве і для інших. Шаблонність або
гіпертрофований нарцисизм – шлях, який відводить нас від істини. Так само
критика не може ґрунтуватися на засадах класичної логіки. В ній має бути щось
більше, щось, що виводить нас поза межі простору і часу.
Для того, щоб вивчити історичне сприйняття якогось образу в
національній літературі, потрібно обов’язково орієнтуватися й на рецепцію
сьогодення. Тому літературна критика, написана чи то академічними науковцями,
чи то журналістами, постає формою першого схоплення нових естетичних тенденцій
у часі, коли історію цієї літератури поки що з об’єктивних причин неможливо
написати (має пройти час, тексти мають пройти процес природного відбору для
потрапляння в канон), проте можливо говорити про компаративістичні дослідження,
які мають охоплювати простір літературної критики.
А поки що маємо працювати і працювати далі… Викриваючи в
сучасних текстах форми нашої соціокультурної ментальності, форми відвертого,
брутального цинізму, обпльовування національних дерзань. Критика – це завжди
дерзання. Шкода тільки, що в нас досить небагато видань, які б дозволяли
друкувати великі, панорамні матеріали, які б показували тенденції в нашому
літературному житті.
«Я боюся пізнавати українську культуру. Моє дитинство
пройшло біля Горлівки на Донеччині. Це залишило колосальний травматичний
досвід», – зізналася в одному з листів до мене Герта Мюллер, лавреат
Нобелівської премії з літератури 2009 року. Страшно, якщо світ боїться
пізнавати твою культуру сьогодні. Критика існує саме для прокладання контактів
і просторів порозуміння. А що робити тоді, коли в середині твоєї нації –
одвічні протистояння в царині мови, культури, літературної освіти, а зовнішній
світ не хоче знатися з мутантом, з нацією без голови?
В 30-і роки ХХ століття радянська система знищила тих, хто
мав відродити Україну; були знищені й митці, і літературознавці. Історія
української літературної критики – трагічна. З одного боку, справжній інтелект
було вирізано, з другого, довгий час у нас було «офіційне» літературознавство –
партійне, заідеологізоване. Писали про образ Леніна в українській та світовій
літературі. Ось це літературознавство, «з Леніним у серці», – показник колосального
занепаду літературної критики. Й сьогодні ми не можемо оговтатися від цього
потрясіння. Ми так мало знаємо про літературну критику початку ХХ століття, як,
зрештою, і про літературу. Нещодавно з’явилася монографія Ігоря Павлюка про
журналістику ХХ ст. на західноукраїнських теренах. Перекладено з англійської
монографію Ірен Макарик про рецепцію В. Шекспіра в театрі Леся Курбаса. Ці
праці відкривають незнану досі Україну. Ось що вкрай важливо робити –
повертатися до себе через культуру. Або ж, як писав М.Жулинський: «Заявити про
себе культурою».
Інакше ми будемо нацією викинутих у вакуум. А природа не
любить вакууму. Тож одразу станемо нацією-жертвою. Ми сьогодні – жертви
минулого, яке обертається в пострадянських кодах чуми, оточені прокремлівськими
інформаційними ресурсами, орієнтованими на плекання старих міфів.
Дивлюся ввечері і вранці,
Милуюсь депутатським гроном.
Яка гармонія, і танці,
І єдність змій з Лаокооном!
Так написала Ліна Костенко. Коли змії єднаються з Лаокооном,
тоді міф знищено. Більше немає срібної ночі. Більше немає краси. А критика – це
краса, неподілена в собі. Всі розвідки Олександра Білецького можна назвати
поетичними, вони містять особливу внутрішню поезію у формах наукового дискурсу.
А ми сьогодні не вміємо відчувати цю поезію. Сподіваюся, що мені вдасться бодай
доторкнутися до тієї поезії літературної критики, яку відчував О. Білецький.
м. Київ