Літературна критика і київська філія

 
Михайло НАЄНКО
Цей вид творчості ніколи не був в особливій пошані. Аж до того, що лунали голоси про її непотрібність. Мовляв, читач здатен і сам розібратися в вартості прочитаного художнього тексту; то навіщо йому ще й підказки якогось там критика?
Лише великі письменники завжди наголошували: критика потрібна для того, аби виявити (розтлумачити) естетичний, інтелектуальний потенціал літератури. Навіть Шевченко чекав про себе критичного голосу і міг кинути в його бік невдоволений камінець:
 
Уже, либонь, десяте літо,
Як людям дав я «Кобзаря»,
А їм неначе рот зашито…
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене.
 
Третю думку про критику сформулювали (можна сказати) письменницькі з’їзди. На них (здебільшого) про всі літературні жанри говорилося якось поблажливо, а про критику майже категорично: вона або нікудишня, або майже її нема. Пригадую, що таку думку довелося чути на одному з письменницьких з’їздів з уст тодішнього голови Київської організації НСПУ (2011). Відтоді критичний цех у Київській організації ніби й працював, але фізично став занепадати. Певна частина критиків перейшла або в «чисте» літературознавство, або зайнялася суто викладацькою роботою в вишах. Уже буквально на наших очах цілком віддалися освітній справі дуже серйозні критики В’ячеслав Брюховецький, Сергій Квіт і Володимир Моренець, а такі, як Микола Жулинський чи Михайло Слабошпицький частково поміняли навіть жанр своїх літературних зацікавлень: стали писати повісті й романи, а критичні студії відсунули десь на дуже далекий план. У передз’їздівському інвентарному переліку виданих книг за останні чотири роки, щоб трохи зміцнити критичну позицію Спілки, (перед 10-м з’їздом НСПУ) до жанру критики зараховано навіть публіцистичну есеїстику В. Дончика («Любіть Україну»), суто літературознавчу роботу С. Гальченка («Історія тексту») чи й деяку мемуарну пургу, яка до літератури (як критичного чи художнього тексту) ніякого стосунку не має. Шекспір колись вигукнув, що втрачено зв’язок часів, а Довженко – що порушено гармонію буття: людські двори, мовляв, розгороджені, у людей чортма достатку, комунізм змушують витягувати по шнуру, всілякі горобці засуджують орла, що він кепсько літає в коноплях і т. д. Так само сьогодні, виявляється, втрачено відчуття, що таке література й критика, зрозуміння того, чому з 2000 членів СПУ лише одного можна висунути на здобуття Нобелівської премії, а серед двохсот спілчанських членів-критиків немає майже жодного, хто б міг хоча б сформулювати, за що саме українському письменнику «Ікс» чи «Ігрек» слід ту премію присудити. За останні двадцять років я тричі пропонував таке формулювання і лише один раз одержав від Нобелівського комітету подяку за участь у номінації. У двох інших випадках процес номінації припинявся, бо номіновані письменники відійшли за обрій саме в рік їхньої номінації.
Тим часом, в останні роки з’явилися знакові художні твори, що варті таки висунення на Нобеля, а тільки в Києві опубліковано немало критичних робіт, які заслуговують на дуже пильну увагу. Видано, зокрема, давно очікувану (в 3-х томах!) підсумкову працю «Українська літературна критика ХХ століття» (з передмовою наукового редактора видання В. Дончика, 2015).
Вийшли книги критичного спрямування Івана Дзюби («На трьох континентах», «У літературі й навколо»), Михайла Гориня («Святослав Гординський на тлі доби», в 2-х томах), трохи раніше – Володимира Даниленка («Лісоруб у пустелі»), Миколи Славинського («Колеги: шляхи і роздоріжжя»), автора цих рядків («Вітер. Літературна критика і рух художнього слова») та ін. У критичному річищі тримають себе Олександр Астаф’єв, Юрій Ковалів, Володимир Панченко, Людмила Тарнашинська, Анатолій Ткаченко, Григорій Штонь та ін. Щодо двотомної праці Михайла Гориня, то це не «чисте» літературознавство чи мистецтвознавство, а саме критичне наближення до творчості неординарного автора з когорти мало знаних у нас Гординських. Є ще, як відомо, й Гординський-батько, книжка якого «Літературна критика підсовєтської України» (1939) потребує як мінімум сучасного перевидання і уважнішого до себе ставлення. На жаль, її обійдено й у згадуваному тритомнику «Українська літературна критика ХХ століття».
Критично настроєним останнім часом було творче об’єднання літературних критиків Київської організації НСПУ. Воно не тільки працювало, а й висвітлювало свою роботу в літературній періодиці. Трохи давніше (як за останні чотири роки) на його засіданнях проаналізовано розвиток практично всіх літературних жанрів. Назву лише окремі публікації про це: «Сучасна поезія і “гряpнєйшие малороссийские вирши”», «Отже, роман чи антироман?», «Драма театру», «Мемуари як історія сучасника», «Критики і поети про сучасну поезію» (про рецензію як вимираючий жанр), «Куди рухається критика як рухома естетика», «Літературна періодика і заник літературного процесу», «Самотність долається словом молодих» та ін. Усе це, нагадаю, не теми засідань творчого об’єднання, а назви публікацій про ті засідання у літературно-мистецькій періодиці. Окремі публікації критичного характеру з’являлися і в «нелітературній» пресі: в газетах «День», «Культура і життя», «Український театр», «Голос України» та ін. Усе це дуже важливо, бо одна річ провести календарне засідання певного творчого об’єднання, а інша – провести його так, аби було що написати в пресі про це.
Починаючи з 2014 року, послідовний секретар творчого об’єднання критиків Тетяна Конончук опублікувала більше десятка помітних матеріалів про його роботу. Щоб не бути голослівним, назву лише деякі: «В очікуванні на Нобелівських лауреатів» (Літературна Україна, 2014, 2-9 січня), «Обговорюємо перший том нової «Історії української літератури» (УЛГ, 2014, 20 червня), «Новий ужинок-обжинок» (УЛГ, 2014, 7 листопада), «З Іваном Дзюбою до Шевченкового джерела» (УЛГ, 2015, 13 березня), «Масова література і творчість класиків» (ЛУ, 2015, 30 квітня), «Переклад: спеціальність чи маргінальна література?» (ЛУ, 2015, 28 травня), «Уманські та гуляйпільські презентації» («Слово просвіти», 2016, 14 липня), «Чи був Тарас телеведучим? («ЛУ», 2017, 6 лютого) і т. ін. Додам, що в останній публікації йшлося про твори, номіновані на Шевченківську премію 2017 року і що подібні питання обговорюються на творчому об’єднанні критиків кожного року. Шевченківський комітет інколи до того обговорення дослуховується, а здебільшого – ні. Досвід показує, що в нього (Комітету) трохи інші критерії тлумачення літератури, ніж у літературних критиків. Дехто натякає, що на його рішення впливає т. зв. «третя сторона», як, скажімо, в минулорічному випадку, коли Шевченківськими преміями відзначені не зовсім ті твори, що справді належать до художньої літератури чи навіть публіцистики. Чи так це, чи це лише чутки, покаже в майбутньому час, який завжди був найсправедливішим суддею в різних сферах людської діяльності, зокрема – і в художньо-критичній. Творчому об’єднанню критиків він нещодавно підказав, що засідання його можна (й варто, думаю!) проводити в поєднанні з іншими творчими об’єднаннями та з пильнішою увагою до наймолодших літераторів. Це сприяло, наприклад, тому, що таке поєднання свого часу стимулювало звернення до критики таких молодих поетів, як Олександр Стусенко чи В’ячеслав Левицький. Вони виступили в літературній пресі з кількома аналітичними рецензіями та тематичними оглядами, їх було помічено в літературному середовищі, але згодом вони, на жаль, майже цілком відійшли від цієї форми своєї діяльності. Продуктивними видаються також засідання об’єднання критиків разом із літературною студією імені Максима Рильського Київського університету та студією Університету імені Бориса Грінченка. На таких спільних засіданнях побували вже з майстер-класами відомі письменники, а також представники суміжних мистецтв: Тарас Компаніченко з «Хореї козацької», кінорежисер Тарас Томенко, кінознавець Сергій Тримбач, вокаліст Олесь Харченко, скрипаль Кирило Стеценко (внук відомого композитора), Максим Рильський (внук не менш відомого поета), а також головний редактор «Літературної України» Сергій Куліда, поети Віктор Женченко, Світлана Йовенко, Михайло Шевченко, Борис Пономаренко та ін. Змістовно, зокрема, пройшли засідання про 80-річні ювілеї шістдесятників Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Петра Засенка, а день народження Івана Драча в 2018 р. відзначено невдовзі після його відходу в кращі світи. На цьому останньому заході виступили зі спогадами Іван Малкович, Микола Славинський, Віталій Абліцов, Анатолій Ткаченко та ін. Інформацію про все це вміщує сайт Інституту філології Київського університету, а також альманах студентської творчості «Сві-й-танок» і буклет «Центр літературної творчості», який щорічно видається університетським підрозділом з такою ж назвою (тексти переважно студентки Юлії Кузьменко, світлини професійного фотографа Валерія Попова).
В усіх випадках учасники таких об’єднаних засідань роблять акцент насамперед на художності як феномені творчості. Це хоча й письменницька азбука, але вона – як і молитва – від повторення не старіє.
В народі кажуть: «Голова – не коліно; вона мусить мати форму». Художність – це і є та голова-форма, яку повинна мати література. В останні роки переважно молодша генерація її (зокрема, поети) демонструють форму, котра, м’яко кажучи, насторожує: цілковите ігнорування віршознавчої теорії (ритми, розміри, уникання строфічності, розділових знаків і навіть заголовних літер) і демонстрація письма, яке часом нагадує дуже давню бароково-примхливу традицію (ХVII-XVIII ст.). Її, як знаємо, понад століття по тому не визнавали навіть літературні класики, аж поки в ХХ столітті науковці (зокрема – Д. Чижевський) не розтлумачили, що це – «також» література і в ній є сенс. Може, й сучасні безримні, безрозділові (потокові) вірші будуть зрозумілими через яке-небудь століття (рима віршеві потрібна насамперед тому, щоб чулося в ньому небесне відлуння), але насторожує в них ще й те, що пишуться вони переважно «розмовною» мовою. А така мова, як відомо, годиться лиш для газетної інформації та комерційно-тротуарного чтива. За нього нині тримаються всілякі «пень-клуби» (вираз Петра Осадчука) і не дуже вибагливі щодо мистецтва комерсанти. Зокрема й закордонні. Суто художню ж літературу перекласти іншими мовами, як знаємо, важко, а часом (зокрема – поезію) і не можливо. Через те «пень-клуби» хапаються саме за розмовне чтиво, перекладають та видають його в зарубіжних країнах і мають із цього, як виявляється, ще й неабиякий зиск. Бо не тільки в нас, а й там – «за бугром» – процвітає, бува, масовізм, базований саме на білялітературних «колінах». Свого часу в нас з’явилася, було, навіть така гуморна частівка:
 
Приїхала з Криму –
В клуб пішла Горпина:
Підведені брови
Ще й видно коліна.
 
А коліна ж, як відомо, бувають різними, зокрема й кривими. У лісі, на жаль, кривих дерев буває теж більше, ніж рівних. Позбуваються їх, як правило, з допомогою сокири, а в літературі від них елементарно слід відмежовуватись, бо одна погана вівця, як знаємо, може зіпсувати все стадо.
Інколи «колінна» псевдолітература намагається проникнути і в ідеологічні мотиви творчості. Наведу дві цитати. 1. «Перше українське похоронне зведення Михайла Ф. Насевича на Філадельфію й околицю. Бідним родинам обслуга не відмовляється». 2. «Кембріджські приятелі лягали зо сміху, коли ти переклала їм початок національного гімну “Україна ще не вмерла”, – “Це що за гімн такий”» – а й справді, ні фіга собі заспів – якраз із таким “турка воювати”, коб не часом». У першій цитаті йдеться про те, що українцям в Америці, мовляв, навіть із похоронною процедурою дуже сутужно, а в другій, що українці в материковій Україні створили для себе нібито патологічний гімн, від якого американці «лягали зо сміху». Першу взято з роману «Лице ненависті» (1984), а другу з роману «Польові дослідження з українського сексу» (1996). Автори цих романів, як знаємо, належать до різних літературних уподобань, але коли доходить справа до ідеології, то, як писав І. Франко, «екстреми ся стрічають». Тобто, і «пан» і «пропав» опиняються на одній полиці.
Здавалося б: після остаточного розвінчання ідеологічного соцреалізму в літературі ніяка патологічна ідеологія їй уже не загрожує. Але одна з них усе-таки досі, як виявляється, процвітає: просвітянство (не плутати з громадською організацією «Просвіта», яка не є художнім локусом). Те саме просвітянство, яке свого часу маскувалося під літературу і з яким воював М. Хвильовий («Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», 1925), яке намагався розвінчати М. Зеров («Європа – Просвіта – Освіта – Лікнеп», 1926). Мабуть, ніколи не думали жертви «розстріляного відродження» Хвильовий і Зеров, що просвітянство ще довго здатне буде не тільки понижувати літературу як художній феномен, а заганятиме її в кут бізнесової спекуляції і графоманства. В часи Хвильового і Зерова просвітянське пониження літератури відбувалося нерідко внаслідок малограмотності самих авторів («У літературу рушив малописьменний письменник», – казав Петро Панч), а нині недохудожнє просвітянство постає (в окремих випадках, звичайно) як «любов» до України і римоване ганьблення всіх її ворогів-агресорів. Зароблені на цьому дивіденди навряд чи забезпечать славу таким з дозволу сказати «творцям», але те, що вони наводнюють літературний процес ущербною літературою (майже в дусі Дем’яна Бєдного) – факт незаперечний. Треба бодай пам’ятати, що тему любові до України і її підневільного животіння Тарас Григорович міг вичерпати в одному катрені:
 
Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить,
А на апостольськім престолі
Чернець годований сидить.
 
Тут під кожне слово-символ можна підставляти реалії сучасності; отже, коли берешся за таку тему сьогодні, то спробуй сказати глибше й художніше, а не демонструй набір вичахлих слів і колекцію давно затуплених сокир. Це добре розуміє «Хорея козацька», яка працює «на межі» літератури і музики: віднаходить призабуті літературні джерела, реставровує музичне звучання їх і відтак показує, що до свободи художнє слово України йшло далеко не просвітянським шляхом.
Творче об’єднання літературних критиків КО НСПУ проти всього зужитого в літературі виступало і буде виступати в майбутньому. Не залежно від того, хто його очолюватиме і чи воно існуватиме загалом. Як мені здається, лави критиків і далі будуть звужуватися, аж поки неувага до неї самих письменників і безгонорарна політика літературних видань не віднадять їх від цієї діяльності остаточно. Залишаться тільки покликані для такої роботи і небом, і самою літературою. Або у вигляді всієї творчості (як автор «Слова…», Іван Петрович чи Тарас Григорович), або одного твору (як Петренко зі своїм «Небом», Мирний з «Волами», Коцюбинський з «Інтермеццо», Гончар з «Собором», Мушкетик з «Братами», Чорногуз з «Аристократом», Драч із «Соняшником», Ліна Костенко з «Марусею», Стус із «Палімпсестами», Голобородько з «Віконцем», Марина Павленко з «Райдугою в решеті») або навіть одного словосполучення («З журбою радість обнялась» Олександра Олеся, «Сонячні кларнети» і «Похорон друга» Павла Тичини, «Земне тяжіння» Василя Симоненка, «Вірші з війни» Бориса Гуменюка) чи й одного образу («De libertate», «Гандзя», «Гімн», «Вершники», «Земля», «Палімпсести», «Залишенець»).
До названих, безперечно, підтягуються «Рекреації» Ю. Андруховича і «Щоденний жезл» Є. Пашковського, «Реквієм для Рози» Р. Плотникової, книжка поезій «Жити» В. Терена, деякі тексти ще молодших (С. Жадана, Л. Мамчич, Л. Мудрак, Л. Дядченко й ін.), перші книжечки-метелики Ігоря Астапенка, Дмитра Луняки, Лелі Покотиполе, Богдана Братуся й ін. Приналежність їхніх творів до сфери художності визначається насамперед тим, що в їхньому підтексті – узагальнюючий символ (знову азбука!). Де він береться? Душу в музиці чи живопису, як знаємо, творять не звуки і кольори, а їх поєднання; так само художній символ у літературі виникає не зі слів, а з поєднання їх, зі стосунків між персонажами твору і навіть з домислу читача, який є обов’язковим учасником літературного творення. Чому, наприклад, зачаровує образ «Таємниця твого обличчя»? Бо читач прочитує в ньому не тільки «обличчя». Там є символ усієї кращої половини людства. Таке ж узагальнення містить у собі символ людського єднання («Слово…»), прагнення свободи без кайданів («De libertate», «Заповіт»), збереження соборів людських душ («Собор») і т. ін. Критика такі твори обов’язково помічала й помічатиме, а за ваговитістю в літературному процесі вона буде завжди такою ж, як і сама художня література. Бо вона – похідна від неї і тому горітиме завжди тим самим вогнем, що й вона. Недавня книжка літературної критики Тараса Салиги так і називається: «Вогонь, що не згас0а» (2017).