Література і смерть

152

Зацікавлення феноменом смерті завжди виказували
філософи-радикали усіх часів і народів, подарувавши нам цілий сонм «спочилих
ідолів». Так, слідом за «смертю Бога» (Ф. Ніцше) настала «смерть Культури» (О.
Шпенглер), «смерть Людини» (М. Фуко) і «смерть Автора» (Р. Барт), а коли
європейська гуманітарна думка ХХ століття визначалась «у веселому ствердженні
смерті» (Ж. Батай), то смерть була індикатором «живого» існування, оскільки
«темрява життя розсіюється при світлі смерті» (М. Фуко).

І лише у пострадянському просторі Смерть досі виноситься
за дужки соціального простору, тож говорити про неї якщо не заборонено, то
принаймні непристойно, і, замість розвитку культури смерті, нам залишається
«порнографія нашого часу» (Г. Горер). Тож чому не спробувати  поговорити на цю «траурну» тему з
історико-літературною розкутістю, розглянувши онтологічні питання на кшталт
«який сенс моєї смерті?» (Л. Толстой), або «як я можу померти?» (Ж. Дерида) в
інших культурологічних координатах? При цьому виникають інші, більш слушні
запитання щодо сенсу таких дрібниць, як останні слова і вчинки видатних осіб,
їхні передсмертні бажання, заповіти і записки, з яких складається феномен
смерті.

 

СМЕРТЬ БОГЕМИ: ВІД ГЕНЕТИКИ ДО МОДИ

 

Епоха «смерті богів» з історико-літературного
пантеону визначає нескладну метафору, яка дозволяє розглянути таємні механізми
руху європейської культури від образу смертної людини в християнській релігії
до образу індустріальної і постіндустріальної «надлюдини».  Адже гасло «Бог помер» – це не просто
атеїстична теза Ф.Ніцше, а й ознака глибинного досвіду західної історії.
Натомість в Російській імперії кінця ХІХ століття це гасло сприймалося за
символ остаточного занепаду усього «святого» і «духовного», а не за імпульс до
подальшого розвитку гуманітарної думки в умовах підступаючого прогресу.

Чесно кажучи, в Росії
завжди любили дві речі: смачно поїсти і гарно померти, тож не дивно, що давня
приказка «на миру і смерть красна» сьогодні лише трохи підправлена у
радикально-постмодерний спосіб в рубриці «Смачно помер!» у сучасній російській
газетці «Лимонка». Так само, як нецензурна лексика чи порнографія, «авангардною
темою» смерть була лише для офіційної науки, а в «живій» літературі вона
почувалась цілком буденно. Досить згадати «Смерть Івана Ілліча» Л.Толстого, або
«Смерть ланкової» Л.Кисельова, не кажучи про суцільну романтизацію смерті в
творчості поетів-романтиків ХVIII століття і поетів-символістів ХІХ – ХХ
століть.

Тема смерті, як «генетична»
особливість світогляду російської інтелігенції, актуалізується в епоху «хворого
покоління» 1880-х років. Як знати, «хворіло» тамтешнє інтелектуальне панство на
маніакально-депресивний психоз, до якого спричинив крах молодіжного руху 1860-х
років, а також реакція в Російській імперії, що розпочалася після вбивства
Олександра ІІ, який збирався дарувати країні конституцію, та жорстоких репресій
Олександра ІІІ. Ключові фігури з літератури цього часу втілювали у своїй
поведінці психопатичні сценарії, характерні для масової патології «хворого
покоління», а також визначали його генетичні риси. Так, культовий письменник
цього покоління В. Гаршин двічі (у 1872 і 1880 роках) потрапляв до божевільні,
скінчивши життя самогубством 1888 року. Також після смерті Пушкіна і Некрасова
«смертельна» тема займає визначне місце у творчості поета Семена Надсона (1862
– 1887),  чий трагічний відхід витворив
зразкову культурно-риторичну модель «загибелі поета», що склалась в результаті
міфологізації смерті Пушкіна.

До речі, зловісної
символіки зв’язку з іменем Пушкіна самому Надсону не бракувало як за життя, так
і по смерті: і Пушкінську премію Академії він отримав, і помер майже в
п’ятдесяту річницю гибелі Пушкіна, і з Ялти до Одеси тіло поета перевозили на
пароплаві «Пушкін». Далі зловісна «пушкінська» символіка у випадку Надсона
спершу перекидається на долю його біографів (М.Ватсон збожеволіла, а М.Панов
помер від сухот), а потім поступається місцем родинній генетиці: батько Надсона
помер у божевільні, вітчим покінчив життя самогубством, а мати сконала від
сухот. Сам 24-річний поет, померши від сухотного менінгіту, виявився
«співзвучний» у своїй творчості цілому «хворому поколінню» 1880-х років, чию
«зразкову» різночинну долю віддавна описав Н.Некрасов у поемі «Кому на Руси
жить хорошо»:  «Ему судьба готовила /
Путь славный, имя громкое / Народного заступника, / Чахотку и Сибирь».

Згодом феномен «хворого
покоління» кінця ХІХ століття перекинувся на не менш хворобливий декаданс
модерністського десятиліття 1910-х рр., а ментально-родову «генетику смерті» в
імперській культурі заступила звичайнісінька «мода на смерть» і зокрема на
самогубства. Справді, стрибок у нірвану попідруки з кимось із партнерів на
початку ХХ століття, було доволі розповсюдженим явищем. Варто згадати подвійне
самогубство актора М. Ліндера і його дружини, або таку ж акцію молодого
письменника В. Дмитрієва і його подруги, літераторки О.Ляшко, що трапилась
після смерті В.Маяковського, наробивши чимало галасу.

 

 

СМЕРТЬ КЛАСИКИ В ДЗЕРКАЛІ РЕВОЛЮЦІЇ

 

…Посмертну маску з Надсона
не знімали, тож скульптору, якому замовили мармуровий бюст поета, довелося
працювати з фотографіями. Між тим, світлини із зображенням мертвого Надсона
зазвичай продавалися на пам’ятних заходах в честь поета, і зокрема на
«Надсонівському вечорі» в травні 1888 року, організованому як доповнення до
«Гаршинського ранку» – меморіальному дійству, присвяченому пам’яті В. Гаршина.

Загалом ставлення класиків
до культу смерті було неоднозначним. Наприклад, І.Бунін наказав, щоби одразу
після смерті його лице закрили, заборонивши фотографувати його і знімати
будь-які маски. «Ніхто не повинен бачити моєї смертної потворності», –  попереджав автор «Життя Арсеньєва»,
наказуючи, щоби його поклали в цинкову труну й поставили в склеп. Натомість
життєлюб Л. Толстой, будучи автором таких «смертельних» творів, як «Смерть
Івана Ілліча», «Крейцерова соната» і «Хазяїн і робітник», інакше ставився до
проблеми поховання. Смерть його цікавила не як метафізичний кінець, а як
заперечення самого життя і найбільша його загадка. Тому й поховальна справа
Толстого була більш ніж тривіальною. По-перше, посмертну маску з класика таки
зняли, але метафізичного захвату перед знаковою смертю ані поети, ані грабарі
на початку ХХ століття вже не відчували. «Кажуть, Ви знімали маску після смерті
Льва Толстого, – побожно питалися у майстра-фахівця. – Що можете сказати з
цього приводу?» «Що дуже прилипла борода», – коротко відповів той.

Миколі Гоголю, з якого по
смерті теж дещо зняли, пощастило менше, адже до рук його іменитих нащадків
«прилипло» набагато більше поховального краму, коли навесні 1931-го року прах
письменника переносили з кладовища при Даниловому монастирі до Новодівочого
цвинтаря у Москві. В. Лідін поцупив шматок жилету, Л. Нікулін відірвав стрічку
з позументу на труні, а його колега А. Малишкін відкраяв клапоть від Гоголевого
сюртука. Загалом з домовини Гоголя, крім фрагментів одягу й погребальних
аксесуарів, було поцуплено ребро письменника, стегнову кістку, а також чоботи,
які стягнув з мерця директор цвинтаря, колишній комсомольський вожак на
прізвище Аракчеєв. Поцупив, щоби було в чому на роботу ходити під час
промтоварної кризи.

 Мали обидві історії поховання – Толстого і
Гоголя – побутове і метафізичне продовження. Лев Толстой, як знати, був
відлучений від церкви, тому панахиду по ньому після смерті не служили. Утім, 12
грудня 1912 року на могилі класика з дозволу його дружини і в присутності
секретарів Толстого відбулось таємне відспівування опального письменника.
«Тепер Лев Миколайович не єретик, я відпустив йому гріхи», – заявив
священик-самозванець, про якого газети писали, що це був «переодягнений лакей
або перукар». Що ж до перепоховання Гоголя, то «метафізика смерті» не
забарилась. Так, вищезгаданий директор цвинтаря через три дні зателефонував до
Лідіна, скаржачись, що Гоголь з’являється до нього уві сні, кажучи: «Давай
назад ребро!» Лідін зателефонував до свого колеги Малишкіна, і тієї ж ночі
викрадачі пробралися на Новодівочий цвинтар до сплюндрованої могили класика,
вирили поблизу неї невеличку ямку, куди й захоронили чоботи з кісткою.

Смерть Антона Чехова мала
не менш банальний характер міщанського кшталту. За життя цей женолюб любив
парфуми і роздавав своїм численним поклонницям, яких називав «антонівками»,
листівки з власним портретом і автографом, хоч любив нібито лише свою дружину
Ольгу Кніппер.  «Душа моя від світу й від
людей закрита двома стулками», – значив про себе, ось й відплатила йому
метафізична пошлість, проти якої боровся все життя: перевозили тіло письменника
у вагоні з написом «Устриці». Достойний фінал, якщо згадати, що устриці в
однойменному оповіданні Чехова – це символ страху, хвороби, смерті.

 

СМЕРТЬ В СРСР

Якщо загибель зацькованого
цензурою сухотного Надсона, а чи самогубство збанкрутілого Алчевського, який
кинувся під потяг через те, що міністр Вітте не дав кредит на «просвітительські»
примхи його дружини, – ще вечірній відгомін «хворого покоління» 1880-х, то
загибель Міхновського, повішеного чекістами в садку 1924 року,  – вже світанок «політичних» смертей  ХХ століття. Серед яких, зауважимо, як
«міжнародні» убивства Троцького, Петлюри і Бандери, так і «всесоюзні» убивства
Кірова, Фрунзе і Щорса. І все це, слід зазначити, оспівано в літературі. Але
якщо про зарізаного на хірургічному столі Фрунзе ще можна прочитати у донедавна
забороненій «Повести непогашенной луны» Б.Пільняка, то про командарма Щорса
залишилися лише рядки з «дозволеної» радянської пісні «голова обв’язана, кров
на рукаві»…

До речі, вищезгаданого
командарма, який нібито загинув у бою з петлюрівцями під Коростенем 1919 року,
вбили таки свої. Після ексгумації трупа 1949 року з’ясувалося, що застрелили
Щорса з револьвера, і то в потилицю, а не в лоба, себто з відстані 5-10 кроків,
а не з далекого ворожого кулемета, як вважалося донедавна. 

Отже, за всі часи герої –
чи то Громадянської війни, а чи всесвітньої літератури – помирали по-різному.
Героїчно, як Грибоєдов, розірваний релігійними фанатиками на Кавказі, а чи
буденно, як поет Георгій Іванов, який сконав після третього інфаркту в Парижі,
сидячи перед телевізором. Натомість в СРСР смерть була непомітна. Це на початку
вона видавалася романтичною, стихійною, не керованою партією. «Революция!
–  гукає червоноармієць в оповіданні
Бабеля. – и кончил». Загалом ставлення до смерті в 1920-х у СРСР було більш
легке і навіть зацікавлене – зокрема новими видами її оформлення. «Пора,
батюшка, пора в крематорий! В наш советский колумбарий», – погоджується
персонаж «Золотого теляти» Ільфа й Петрова. Смерть перестала жахати, а власний
кінець перетворився на суто технічну перешкоду, з якою кинулась боротися наука,
заморожуючи і бальзамуючи людей, або на прикре непорозуміння з природою, яке
тлумачив народний фольклор. «Проклятый гололед!» – вигукує в анекдоті герой ВОВ
Олександр Матросов, послизнувшись біля ворожого кулеметного доту, а не героїчно
кидаючись на амбразуру.

Що ж до суто безбожного
сьогодення, то смерть наших сучасників не лякає з тих самих «цивілізаційних», а
не «культурних» (чи пак, безкультурних) причин. «Пока я жил на этом свете, / за
двадцать лет / я только то узнал о смерти, / что смерти нет», – визначається
російський поет Віталій Пуханов. «Нет никакой смерти, я ее не знаю. Есть
любовь, земля, воздух, весна. Вот этого вокруг – полно. А смерти нет. Что с ней
бороться?» – так само озивається тамтешній прозаїк Захар Прилєпін.

 

ОСТАННІ СЛОВА

…У розгляді таємниці
«останніх слів» зарадять далеко не всі герої з історико-літературної епопеї
смерті. Так, Єсенін блефував, написавши нібито кров’ю передсмертного вірша «До
свиданья, друг мой, до свиданья», переінакшеного з відомої пісні масонів.
Маяковський так само сфальшивив, звертаючись до «товарища правительства» і
бідкаючись у передсмертному посланні з того, що «не успел доругаться» з
критиком Єрміловим. З ким «ругаться» після смерті? Хвильовий – перед тим, як
застрелитись по-п’яні в кабінеті – сказав підпилій компанії: «Зараз я вам
покажу, як романи писати!», а коли вбігли в кабінет, він ще тріпав головою,
немовби хотів витрясти той шматок свинцю, що застряг у скроні. Одне слово,
ніхто з самогубців не добіг до кінця природної зустрічі зі Смертю, силоміць
увірвавшись до смертельного Задзеркалля.

Натомість ті з письмаків (і
не лише), хто гідно зустрів власну смерть хоч би й на родинному одрі, видаються
у даному випадку більш цікавими. Наприклад, Чехов перед смертю випив келих
шампанського, мовив «я помираю», відвернувся до стінки й помер. «Как он мог!» –
вигукував Бунін на смертному одрі, якому трапився  перед кінцем роман «Воскресіння» Л. Толстого
з відновленими еротичними главами, забороненими свого часу цензурою. Але чому б
Толстому не любити еротику, адже був справжнім чоловіком, ось і перед смертю
сказав: «Пропасть народу, кроме Льва Толстого, а вы смотрите на одного Льва…
Мужики так не умирают…» До речі, так само «літературно», як Бунін, помер дядя
Пушкіна, мовивши перед смертю про те, «какие скучные, однако, статьи у этого критика».
Також Надсон, помираючи, невпинно повторював ім’я свого критика Буреніна, який
цькував його в пресі, а Радіщев, якому смертна кара за роман «Путешествие из
Петербурга в Москву» була замінена Катериною ІІ на заслання, скінчив життя
самогубством, лишивши записку: «Потомство за меня отомстит». Нащадки не були
такі мстиві, як того хотіли їхні вчителі. «Здравствуйте!» – сказав перед смертю
Пастернак, певно побачивши у потойбіччі колишніх номенклатурних колег, а
Хвильовий взагалі написав у передсмертній записці «Хай живе комуністична
партія!» Ну а командарм Фрунзе перед загибеллю ще й похвалив своїх ворогів.
«Ваня, смотри, как этот галицкий пулеметчик хорошо стреляет», – звернувся він
до свого заступника Івана Дубового за хвилину до смерті…

 

м. Харків

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!