Нова книга денників Петра Сороки «Натщесерце», окрім власне денників –
повісти про усамітнене чування в покинутій лісничівці в нетрях лісу – «Райдуга
над кронами» та коротких, наче висвітлених блискавкою, портретів людських доль
– «Одробини», містить також його
переклади фраґментів з денникової прози
Михайла Пришвіна «Лісовий капіж» та Кристіяна Бобена «Автопортрет біля
радіятора». В такому товаристві під однією обкладинкою гарно овиднюється
відмінність стилю й тонка матерія світосприймання цих самітників, які воліють
рухатись не «трасою» літератури з її шаленим гоном, а брести собі дещо осторонь
звільна узбіччям. Втім найперше впадає в око те, що їх єднає. Це останнє
хочеться означити як чекання або ж виглядання дива: «… і не втомлююсь
подивуватися найпростішим речам, і собі самому, недовгому гостеві у їх
світі». Це Кристіян Бобен. Але подібні
твердження знайдеш і у Михайла Пришвіна, і в самого Петра Сороки.
Що й казати, нинішній час, як той дракон тисячолапо-дискретний, шарпає й
жбурляє людину в хаос загублености, в
найпотемнішу очуженість. А все ж таки коли людина не розгубила чутливість-совість у собі
первинних речей, вона небезпремінно вловить ті живлющі видива й погуки, що їх,
явно й неявно, повсякчас посилає нам голосами істот, краєвидів, стихій і явищ
Той Хто створив усе видиме й невидиме.
В своїх денниках автор немов стоїть на сторожі власної буттєвої чутности,
але й – голосів таємничого сущого, живої земної краси, – відкриваючись до них з
любов’ю, й тим самим даючи прихисток у просторі власної душі, будуючи в ній
оселю-оберіг від новітніх циклопів-демонів нищення – для всього, що є на світі джерелом світла й гармонії.
В пору сум’яття людського духу така література повертає слову спромогу бути
силою, що оживляє видющість серця. Бо ж автор розгортає перед нами сокровенний
досвід праці власної душі, яка прагне піднестися до нових овидів свідомости,
вирощуючи проникливу уважність до найменших
порухів довколишнього світу. Коли душа проходить науку в усілякого творіння,
питаючи мови істини: у землі, у лісу, у дерев, снігу, дощу, у хмар, що плинуть,
у квітів і птахів… Письменник власне дає нам
змогу пережити з ним ці миті, коли в звичайних речах в розмаїтій
мінливій яві починають озиватись таємничі незнані смисли – і ти раптом чуєш в
них радість і біль буття і мову незбагненного всесвіту – й відчуваєш близькість
Бога та починаєш здогадуватись про занедбаний тобою найдорожчий скарб…
Покинута лісничівка, де автор був усамітнився в хащах на досить тривалий час лише удвох з собакою,
об’явилася врешті йому чимось цілком несподіваним: «Лісничівка – це не просто
місце мого душевного спокою і умиротворення, це – моя земля обітована, мій
едем, де все набирає мудрої доцільности і особливої значущости. Мабуть, таке
місце приготоване для кожної людини, та не кожному на жаль таланить віднайти
його».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Либонь найбільше диво, яке тут сталося – (що сповнило особливим світлом
лісову повість в денниках «Знак серця» 2008 і «Натщесерце», 2009, де світ
споглядається немов із самої істоти лісу), – є в тому, що присвятивши себе,
відкрившись душею «своєму лісові» й усім його мешканцям (що й дозволило почути
найтихіші шепоти і голоси, адже ліс зробився немов часткою єства автора, і сам
автор став часткою істоти лісу) – письменник сягнув відчуття космічности буття
кожного створіння: дерева, птаха, травинки…– та його найвищої самоцінности у
Творця. Тим-то його ліс і все, що в ньому, у космічно-драматичній, а то й
трагічній сув’язі з буттям і долею світу та екзистенцією людської душі, набуло
ознак зокрема й містерійно-мітично-світотворчих, що робить «лісові денники»
твором вельми сутнісним в контексті шукань і втрат сьогодення.
Що є мала людина перед нівеляційною масою цивілізації? Одначе коли та
людина не проминула «свій ліс», наче порожнє місце, і відчуває себе немов відображеною в єдності
сущого – у квітці, щебеті птахів, у зірці… – в присутності Творця, – тоді вона
таки важить супроти роздутої химери злої горгони. Бо вона істинна, як істинні
ліс, річка, сонце, місяць, небо й земля…
Тому слово, здобуте в пильнуванні дива, стає ніби острівцем тверді посеред
розбурханої безвісти й непевности.
Петро Сорока, особливо у двох останніх книгах денників, діткнувся може
найбільш насущної та складної проблеми сучасности: віднайдення зневіреною
людиною шляхів до нового прозріння свого духу, щоб витривати їй з Божою поміччю
в небувалих грозових перемінах і трансформаціях, що ринуть назустріч.
Куди, яким шляхом рухатись людині, аби вирватись з полону підмін, аби
прийти до справжности себе і світу?.. Письменник вирушив у свою робінзонаду,
аби побути з лісом. І ліс йому зрадів і
заговорив. Те живе озивання лісу посеред всесвіту чути у денниках. Воно
жебонить про якусь одвічно просту й водночас незбагненну річ: прокинься – дав Бог
людській душі можливості безмірні; згадай
– перетворювати їх в реальність до снаги лише світлу любови.
м. Київ