Петро НАДУВАНИЙ
«Красо України, Подолля!». Цей крилатий поетичний вислів, наче ранній птах, злетів над нашим краєм із уст одухотвореної юної Лесі.
А їй же тоді було всього сімнадцять, коли підступна хвороба змусила на початку липня 1888 року залишити свою домівку в с. Колодяжному і разом із засмученим батьком Петром Антоновичем вирушити зі станції Луцьк в довгу дорогу на південь ― до Одеси і Чорного моря.
Прощай, Волинь! Прощай, рідний куточок!
Мене від тебе доленька жене,
Немов од дерева одірваний листочок …
І мчить залізний велетень мене.
Проїхали Рівне, Здолбунів, Острог, Шепетівку, Полонне… А крізь вікно вагона, мов із казки, виринають барвисті краєвиди поліської природи:
Передо мною килими чудові
Натура стеле – темнії луги,
Славути красної бори соснові
І Случі рідної веселі береги.
З очей прощально зникає рідне Полісся, а навкруги простеляється подільська земля з чудовим ландшафтом і вразливим контрастом життя:
Красо України, Подолля!
Розкинулось мило недбало!
Здається, що зроду недоля,
Що горе тебе не знавало!
Перед допитливою юною поетесою мінливо виринають «балочка-весела …»
і «красні села», де «хати садочками вкриті», а коло «сел стоять тополі». Душу «хвилюють лани золотії», вражають «бори величезні».
І знову постає нова картина природи:
Он ярочки зелененькі,
Стежечки по них маленькі,
Перевиті, мов стрічечки,
Збігаються до річечки,
Річка плине, берег рвучи,
Далі, далі попід кручі…
Хіба таке диво природи забудеться? Ніколи!.. І наче пісенним акордом, звучать у душі слова «Красо України, Подолля!»
Ця перша поїздка на лікування до Чорного моря з його одвічної стихією знайшла своє нетлінне поетичне вираження в циклі «Подорож до моря» (1888), присвяченому сім’ї фольклориста й етнографа Михайла Комарова, з якою дружили Косачі.
Після повернення з півдня Леся пише з с. Колодяжного лист до брата Михайла, який перебував у Києві. Зміст листа, на нашу думку, пройнятий цікавими спостереженнями та художньою манерою викладу: «Описувати своє подоріжжя не знаю чи варт, бо, може прийшлось би розвести надовго описання, – нехай колись розкажу, а тепер тільки дещо про турецьку кріпость скажу (Акерман). Ох уже страшна будова, нехай їй цур! Високі мури та товсті, грубі, що аж хати в їх видовбані, мов келійки, башти круглі, тяжкої архітектури, в баштах льохи та темниці з гратами залізними (певно, колись там козаки наші сиділи), тепер там дике зілля та квітки ростуть, мама казала: «Десь ото з наших козаків все повиростало». Ми вирвали дві квітки на спомин та й подались швидше до парохода, геть з тієї кріпості, бо страшно нам там зробилося, пустка така, ще, борони Боже, й головою наложити можна, ніхто й душі не прийме.
…Поїхали ми собі назад у Одесу. Ну та й море ж було у той день! Певно, вже так задля нас вигладилось та причепурилось: синє-синє, з білими гребнями, з рожевими одблисками, з темно-зеленими тінями, з золотими іскрами при заході сонця. Я все стояла з того боку парохода, де не видно берега, не хотілось мені його бачити, хотіла я бачити море в цілім просторі його, у всій красі його…».
Леся Українка не лише проїжджала на південь України через наш подільський край і так велично опоетизувала його, а й сама тут побувала, зокрема в північній частині Хмельниччини.
…Полонне. Вітри епох пронеслись над цим старовинним містом, оповитим серпанком бувальщин і легенд, людської гідності і кривавої січі.
В ХІХ ст. воно належало до Звягельського повіту Волинської губернії.
Тогочасні мешканці знали і поважали мирового посередника Григорія Антоновича Косача.
В нього побувала сім’я старшого брата Петра Антоновича й Олени Пчілки, приїздив і Михайло Драгоманов. Діти, як правило, душею тяглися до лагідного і веселого дяді Гриші, з якими він жартував, показував свій сад і незнайомі місця.
Дослідник-краєзнавець А. Сваричевський у книзі «Буду жити…» (Хмельницький, «Поділля», 1971) наводить цікаві спогади про Косачів, що були записані ним від старожилів у 70-х роках минулого століття.
Вчителька-пенсіонерка Домініка Семенівна Ляховецька, посилаючись на неодноразові розповіді своєї матері, пригадувала:
– Недалеко від нашого дому на тому місці, де зараз збудовано восьмирічну школу №5, був будинок Косача, дядька Лесі Українки. Цей будинок розібрали, залишилось одне з допоміжних приміщень, де була кухня. Тут була гарна місцевість. Недалеко протікає річка Хомора. А дядько Лесі дуже любив природу. Біля свого будинку він виростив красивий парк-сад… Деякі дерева збереглися до цього часу.
В дядька бувала маленька Леся з братом Михайликом. Олена Пчілка привозила їх сюди влітку декілька років підряд…
До нас Леся щоранку приходила брати свіже молоко. Мати розказувала, що це була дуже цікава і допитлива дівчинка. Вона часто просила дозволу погратися з каченятами, яких було в нашому господарстві багато, бо ж недалеко річка.
Любила Леся квіти, плела віночки з кульбаби. Часто бігала в поле, збирала волошки. Дуже любила майбутня поетеса вечорами слухати народні пісні, які співали парубки та дівчата.
Періодично гостюючи в Григорія Антоновича, сім’я старшого брата цікавилася і духовним життям людей, і місцевими пам’ятками.
В Полонному, на березі річки Хомори, є обеліск з написом російською мовою «Пётр Белокопытов и Иоганна Тушинская, два благороднейших существа, жертвы общественных предрассудков, покончили жизнь свою 1849 года 9 июля. Будешь помнить благородный поступок их, если узнаешь силу любви».
Тут бували Косачі, а трагічна історія нещасливої пари – вродливої дівчини-польки і красеня офіцера-росіянина – надовго залишилися в пам’яті Лесі.
Весною 1893 року вона пише лист із Колодяжного своєму дядьку Михайлу Драгоманову в Софію, столицю Болгарії, що хоче в кінці травня «рушити з тіткою до Полонного, звідти одбігти до Звягеля, а потім побувати на Полтавщині та в Одесі».
Вирушивши в дорогу, Леся 5 червня з Києва листовно розповідала своїй матері (Олені Пчілці) про поїздку на Полонщину: «…У Полонному ми були тільки біля пам’ятника та в Новоселиці, а в Миропілля дядько одного дня збирався нас повезти, та коней не було.
В Новоселиці дядько взяв у палаці (графині Гагаріної – прим. авт.) картину, щоб Тося змалював…
В Полонному ми не купалися, бо одне те, що вода ще холоднувата, а друге, що там по більшій частині з берега одразу «прикро» і хто не конче плаває, то й страшнувато…
Дядько вмовляв нас, щоб ми зосталися у нього, а він нам найме коня возити нас купатися, то я подумала, що там не варт заставатися, бо і коня трудно найти і сторона полонська мало чим сухіша від колодяженської».
З Полонного Леся, як і передбачала, відправилась на Полтавщину, в Гадяч, а потім в Одесу.
Стосовно перебування Українки в Славуті, то серед науковців і краєзнавців і досі нема єдиної думки. В 2002 році сенсацією стала стара світлина, привезена в місто громадянкою Австралії Євою Зарембською – Кратохвіль. На фото 1904 року зображена велика група (31 особа) пацієнтів відомого тоді кумисо-лікувального закладу при вході в кургауз (головне приміщення).
Серед них були і родичі славутської гості. Проте особливу увагу привернула одна білява жінка у верхньому ряду, дуже схожа на Лесю Українку. Зарембська-Кратохвіль говорила славутчанам, що це таки вона, українська поетеса, про яку не раз згадували родичі Єви.
Для з’ясування істини місцевий музей послав копії цієї світлини в музейні установи (с. Колодяжне, Луцьк, Новоград-Волинський, Київ) та Інститут літератури ім. Шевченка. Відповіді були різні: одні працівники впізнавали Лесю Українку, а ліворуч неї – Климента Квітку, інші заперечували.
Головна причина розбіжностей – відсутність в епістолярній спадщинні, статтях, спогадах письменниці та її сучасників (рідних, знайомих) згадок про перебування Л. Косач в Славуті чи лікування її в «кумисі».
Водночас збереглися перекази, легенди про славну дочку України, яка лише одним крилатим віршованим рядком «Славути красної бори соснові…» навіки утвердила себе в цьому славному місті на Хмельниччині.
3 червня 1981 року виконком Славутської міської ради присвоїв ім’я Лесі Українки новій вулиці, що пролягла понад річкою Горинь.
Видатна поетеса також виявляла живий інтерес до усної народної творчості Волині і Поділля. Власноруч записувала купальські пісні, вважаючи, що «варто їх науково обробити», а із сестрою Ольгою Косач-Кривинюк – колодяжненські пісні в окремий зошит (84 сторінки записів), що зберігається у Луцькому обласному історичному архіві.
Серед пісень привертають увагу записані в Полонному веснянки «Зайчик», «Перепілка» і «Кривий танець», а в Мирополі – «Царівна».
В 1903 році в Києві вийшла збірка «Дитячі гри, пісні і казки з Ковальщини, Лущини та Звягельщини. Зібрала Л. Косач. Голос записав К.Квітка». В передмові авторка зазначала: «Матеріали сі, однак, не було записано від якоїсь однієї людини з народу, вони збирались довго в пам’яті моїй і мало не всі їх я знаю, як то кажуть, зроду перейнявши їх ще дитиною від сільських дітей».
Маючи гарний голос, Леся Українка душею і серцем увібрала пісенні скарби українського фольклору. Це дало можливість відомому композитору Миколі Лисенку записати від неї і видати в 1908 році збірку пісень для учнів народних шкіл.
Вірний товариш, а згодом і чоловік Лесі Українки Климент Квітка, юрист за фахом, фольклорист й етнограф за покликанням, який був на Поділлі і Волині, вже після смерті дружини у передмові до нової збірки (1917) пісень, записаних із голосу Лесі Українки, з болем у душі писав: «За складанням свого збірника застала її остання смертельна стадія хвороби. Вона диктувала сі тексти ще декілька днів після того, як покинула від знесилення свою останню повість «Екбаль-ганем». Отож її життєва праця, почавши з народної пісні і відбігши потім далеко, скінчилася народною піснею».
Століття пройшло-прошуміло
І кануло в часу ріку,
А пам’ять живе в поколіннях
Про славну дочку України –
Нескорену, горду, палку.
м. Славута
№17 (205) 25 серпня 2017
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал