Леся Степовичка. «Він збирав українську соборність по крупинках з усього світу»

465

IN MEMORIAM ОЛЕКСАНДР ДЕКО (1926– 2016)

Цьогорічний листопад дав подвійний привід згадати і вшанувати пам’ять  українського письменника, перекладача, публіциста, громадського діяча, засновника і  видавця літературного журналу «СОБОРНІСТЬ», голови Спілки українських письменників в Німеччині та Ізраїлі, члена Міжнародного ПЕН-клубу  Олександра Аврамовича Деко.  

Народжений 23 грудня 1926 року у Яготині, він жив, працював і навчався у Чернігові та Києві. Учасник Другої світової. Економіст та історик за фахом, став журналістом і письменником, громадським діячем, автором багатьох книг. Як розповідав пан Олександр, його твори у 1970-х рр. були заборонені до друку компартійною диктатурою. В незалежній Україні творчий талант О. Деко  набрав сили  і критики поставили твір Деко «Кедойшім. Повість-хроніка Шепетівського гетто»  врівень з «Бабиним Яром» Анатолія Кузнєцова. А вінок новел «Сніг на червоних маках» письменник і професор МДУ Ч. Гусейнов порівнював із творами Василя Бикова. Творчий набуток  Олександра Деко за 1977-2001 роки підсумовано у чотирьохтомнику «Вибраного», який вийшов у Києві, де окремими томами представлено прозу, переклади, літературознавство та публіцистику. Письменник і науковець О. Деко тривалий час займався науковими розвідками і художнім осмисленням спадщини Тараса Шевченка, Леоніда Глібова, Марка Вовчка та інших українських класиків.

У новітню добу О. Деко стає співзасновником і першим головою Всеукраїнського «Меморіалу» (1989-1990), працює у Сохнуті, в Києві (1989-1993), є заступником голови Київської організації НСПУ (1997-1998), засновує у січні 1997 році журнал «Соборність».

Мені довелося бути знайомою з цим незвичайним чоловіком складної долі та з його дружиною, з якою ми тримаємо електронний зв’язок. Удова письменника Марія Деко згадує сьогодні: «21 січня 1998 року ми з чоловіком емігрували із Києва до Німеччини. Жили у Мюнхені, спілкувалися з поеткою і маляркою Еммою Андієвською, її чоловіком, літературним критиком Іваном Кошелівцем, з доктором Мирославом Лабунькою, поетом Ігорем Качуровським, Леонідом Рудницьким, Юрієм Бойком, доктором філософії Дариною Тетеріною, засновницею і секретарем товариства «Україна»,   Мартою Мельничук, Марленом Глінкіним, Ларисою Хоролець, Ігорем Трачем, Ганною-Галею Горбач. А також з Вік­то­ром Коптіловим (Па­риж), Абрамом Кац­­нель­со­ном (США), Миколою Вірним-Француженком (США), Володимиром Біляєвим (США), Яром Сла­ву­ти­чем(Канада) та багатьма іншими».

У 1998-2004 роках О. Деко  очолює Спілку українських письменників Німеччини і  випускає журнал «Соборність». 10 жовтня 2004 року родина Деко емігрує із Німеччини до Ізраїлю. Олександр Аврамович продовжує випускати журнал «Соборність».

Та ближче до нашого знайомства. У 2008 році я отримала пакет зі Святої землі, в нім було число журналу «Соборність» і запрошення надсилати дописи.  Лист підписано головним редактором Олександром Деко. Здивувалася, український журнал українською мовою, я чула про нього, що він виходить у Києві, а тепер чомусь – пошта прийшла із Ізраїлю, з маленького курортного містечка Бат-Ям, що на узбережжі Середземного моря. Журнал був цікавий, скромно виданий, без ілюстрацій, але змістовний. Я не поспішала дописувати в нього, збиралася з думками. Згодом я направила до редакції цикл поезій «Паломництво», написаних мною у 1990-х роках під враженням перших відвідин Святої Землі. Їх було надруковано у журналі і я, православна паломниця і поетеса, почулася двічі  щасливою.

У 2009 році до мене звернулися дві доньки іншого письменника, нашого земляка, Олександра Билінова, який жив і писав свої книги все життя у Дніпрі методом соціалістичного реалізму, з проханням укласти книгу про їхнього батька. Олександр Йосипович Билінов наприкінці ХХ століття емігрував на інвалідній колясці до Ізраїлю, і теж жив у містечку Бат-Ямі, у своєї старшої доньки Тамари. Письменник оздоровився завдяки сильній місцевій медицині, свіжому повітрю і догляду близьких людей, оклигав і… сів до письмового столу. І встиг до своєї кончини,  відкинувши остогидлий соцреалізм, написати низку цікавенних художніх оповідань, зокрема, «Пожежника», з позицій нового бачення дійсності. Написав правду – і про розстріл обласної дніпропетровської організації письменників у 1937 році, і про те, як органи НКВС надсилали до нього в помешкання свого агента під виглядом «пожежника», і про те, як він, очільник письменницького осередку, уцілів, переховуючись від каральних органів на дачах київських друзів, колег по перу, зокрема, у Максима Тадейовича Рильського.

І ось книгу «Тайна Олександра Билінова», укладено, видрукувано,  і у 2009 році вона побачила світ. Відбулася презентація книги у музеї «Лі­те­ра­тур­не При­дніп­ров’я», після чого я отримала запрошення від Тамари Олександрівни Билінової прибути на презентацію до міста Бат-Яму. Виявилося, що цією подією вже опікується Спілка українських письменників Ізраїлю(!), в особі її голови, енергійного пана Олександра Деко.

Так мені судилося прибути в літературних справах вже втретє на Святу землю і зазнайомитися ближче у червні 2010 року з людиною-легендою Олександром Аврамовичем Деко. Ми зустрілися в «Будинку інженерів», культурному осередку  емігрантів з України, зокрема, із Дніпра. Мені показали приміщення і ми стали обговорювати сценарій вечора, який мав відбутися завтра, 29 червня.

Фото на згадку з Олександром Деко

Боже, що це був за вечір! Забути його неможливо. Сонце розлилося малиновим жаром на плесо Середземного моря, а дрібні краплинки морського бризу долітали у розчинені вікна до нас, учасників цього українського вечора під назвою «Літературні мости на Святій Землі». На вечір злетілися крилаті птахи з усієї країни, себто письменники з Ашкелона, Єрусалима, Хайфи та інших міст країни, які жили раніше в Харкові, Дніпрі, Каневі, Кривому Розі: автор поеми «Запорожець за Йорданом» Іван Потьомкін, перекладач Антон Паперний, автор поеми про УПА Станіслав Бражник, Лідія Заєць, здається, Леонід Курохта та ін. Модерував імпрезу Олександр Деко, який скликав всіх цих чудових талановитих людей.

Окрім «Тайни Олександра Билінова» я презентувала також мій роман «Шлюб із кухлем пільзенського пива» і читала вірші. Ми освіжалися прохолодним вином, читали вірші і говорили про літературу. Виявилося, що мої ліричні поезії вже відомі в Ізраїлі, у перекладі Антона Паперного. Мотором і душею цього зібрання був пан Олександр.

Наступного дня мене запросили на гостину до родини Деко. Стояв палючий жаркий день, мріялося про склянку чогось холодного. І господар таки виставив на стіл охолоджений напій… пляшку горілки, чистої як сльоза. А господиня, пані Марія, наварила вареників і картоплі та порізала оселедчика з цибулькою. Обличчя господарів сяяли, вони готували для мене свято! І те, що для нас в Україні є звичною кулінарією, для них було тут святковою, небуденною екзотикою, ностальгійно освяченою спогадами про Київ і рідну незабутню Україну.

За обідом велася розмова гаряча, і навіть бурхлива. Тільки-но я промовила фразу: «Ви тут живете в раю, пальми, ананаси, пасифлора, маракуйя. тепле море, чарівний цілющий клімат, вічне літо», як пан Олександр вигукнув: «Пані Лесю, про який рай мова? Ми тут у самісінькому пеклі опинилися! Я веду запеклу боротьбу з ворогами України. Ви  не уявляєте, що вони виробляють! Видали якийсь «Спра­воч­ник рус­ско­язычных писателей Израиля», надіслали мені, і я дивлюся, а там моє прізвище, уявляєте, без мого відома, без узгодження! Яка гидота! Це навмисно робиться, щоб задавити нас, українців і щоб мене нейтралізувати. Але в них нічого не вийшло! Я подав на них в суд і заснував нашу Спілку українських письменників у Державі Ізраїль!»

Не встигла я отямитися від приголомшливих новин, як пан Олександр продовжив: «А знаєте, що москалі вигадали, вони висунули пропозицію до Кнесету – надати російській мові права другої державної! Ви розумієте, чим це загрожує Ізраїлю?»

Я мовчала, шокована, перетравлюючи почуте, бо донедавна вважала, що москалі водяться і нахабніють лише в Україні, у Європі, а тут таке: «І чим же це загрожує Ізраїлю?»  «Це означає кінець івриту!» – тривожно вигукнув пан Олександр. Його  очі горіли синіми вогнями і вергали блискавки. Шапка білосніжної сивини сяяла і нагадувала німб розгніваного бога війни Зевса. «Я воював з ними у Німеччині, а тут цієї нечисті ще більше! – скрипнув зубами господар. – Вони блокують нашу Спілку, а це відсутність фінансування. Як випускати журнал, як проводити заходи без коштів? А тут ще деякі «землячки» підпряглися, щоб відібрати в мене нашу українську Спілку, творять свою альтернативну, як нібито нашої немає, і мене немає,  уявляєте»? Треба шукати спонсорів, а представництво української влади в Ізраїлі підтримує не нас, а російськомовну Спілку письменників України!». Він називав прізвища нечестивців, які я тут не стану наводити, скажу лише, що вони усі були геть не українські.

Дедалі ставало ясніше, як справді тяжко живеться в землі обіцяній українському Дон Кіхоту, і що політичної роботи в Олександра Аврамовича непочатий край. А він, висловившись і, трохи спорожнивши серце від гніву, стишився і несподівано заплакав: «Вірите, я так за Україною скучив, що пішки б до неї пішов!»

Так і зробіть це, пане Олександре, пані Маріє! І пішки йти не треба за три моря! Сідайте в літак і повертайтеся в Україну!

А де ми там будемо жити? Квартири нашої вже нема! – застогнав він.

Олександр Деко з дружиною   

Пізніше я прочитала у пресі розлогу статтю доктора історичних наук Павла Гай-Нижника «Цькування Спілки українських письменників в Ізраїлі – наслідок бездіяльності українського представництва в цій країні та української державної влади» і не раз згадала і гнів, і сльози Олександра Деко. Не солодко йому було розбудовувати Україну в Ізраїлі.

А того дня по обіді пан Олександр заходився з гордістю показувати свої скарби – примірники журналу «Соборність»,  який він породив і зробив міжнародним літературно-публіцистичним часописом українських письменників, бо в ньому друкувалися українські автори  з усього світу. І виходив часопис майже два десятиліття, аж до смерті головного редактора! Видавав його Олександр Деко на громадських засадах за спонсорські кошти. З 1997 року у Києві, у 1998-2004 роках у Мюнхені, у 2005-2015 роках – у Державі Ізраїль. Це колосальна робота, понад людські сили. Сам  сидів і набирав тексти вдома на комп’ютері, листувався електронкою з авторами, шукав спонсорів. Я знаю, що це таке, тому що сама випускала цілих вісім років літературно-мистецький часопис  «Січеслав», який теж був міжнародним за складом автури. Це забирає все твоє життя, а пошуки спонсора і принизливі умовляння підтримати чергове число виїдають душу. А ті, кого ти друкуєш, землячки, дихають тобі у потилицю, заздрять так званій «славі», і мріють, як би встромити тобі ножаку у спину. Отож, проблеми пана Олександра були мені близькі і я співчувала йому як старшому колезі по перу, по нещастю і виживанню.

Список членів редколегії «Соборності» був чималий, в нім присутні і класики, та журнал робив фактично він сам… За рік до смерті Олександра Деко діяльність журналу припинилася.

Варто згадати, що до редакційної колегії журналу належали окрім голреда заступник головного редактора в Державі Ізраїль Давид Маркіш і заступник головного редактора в Канаді Світлана Іщенко. Членами редколегії були: Сергій Борщевський, Леонід Вайсман, Василь Горбатюк, Микола Зимомря, Юрій Каповський, Степан Колесник, Вольф Москович, Антон Паперний, Геннадій Сівак.

Редколегією журналу було засновано Міжнародну літературну премію на вшанування імені професора Українського Вільного університету, літературного критика Івана Кошелівця. Присуджувалася премія за найкращі публікації року. Рішення редколегії про присудження премії друкувалося в першому числі журналу «Соборність» щороку. Щоб освіжити пам’ять про журнал і його головреда, варто навести тут список нагороджених авторів із різних країн, який красномовно свідчить, що це був за журнал, навколо якого українець Олександр Деко, мужній і завзятий роботоголік, збирав по крупинці українців зі всього світу. Оце й називається СОБОРНІСТЬ!

2010 року, ми, два головреди,  уклали Угоду про співпрацю часописів «Соборність» і «Січеслав». Відтоді ми обмінювалися дописами, листувалися, обмінювалися думками і радощами та негараздами. Твори Олександра Деко, Йоханана Потьомкіна, Станіслава Бражника, Антона Паперного було видрукувано в «Січеславі» , а головреда «Соборності» Олександра Деко нагороджено літе­ра­тур­ною премією ім. Валер’яна Підмогильного журналу «Січеслав» за 2010 рік.

Під час мого майже місячного перебування на Святій Землі Олександр Деко і його красуня-дружина пані Марія запропонували відвідати разом Єрусалим.

Я вже бувала раніше у християнському Єрусалимі, але охоче пристала на пропозицію моїх друзів. І ми здійснили одноденну автобусно-пішохідну поїздку, на цей раз іудейським Єрусалимом. Липневе сонце палило нещадно, а ми стояли коло Стіни плачу, писали свої записки Всевишньому – про наші українські cоборні мрії, і намагалися просунути їх у вузенькі щілинки між камінням.

У 2012 році я гостювала у моїх друзів, різних письменників Ізраїлю, у різних містах – Ашкелоні, Хайфі, Бат-Ямі. Мала ще зустрічі з паном Олександром Деко. І він знов розповідав мені, які нестерпні його вороги, як вони шкодять іміджу України, як псують йому життя, але що він їх не боїться і здаватися не збирається.

Востаннє я бачилася з паном Олександром у Києві, на з’їзді письменників, у листопаді 2014 року. Було оголошено перерву, ми стояли з Героєм України паном Степаном Хмарою у залі, аж раптом він до нас озвався: «А що це пані Леся і пан Степан до друзів не признаються?». Худий і змарнілий чоловік, якого я не одразу впізнала. Ми тепло привіталися, потиснули руки. Хмара спитав: «Ну як воно живеться?» – «Важко, – видихнув Деко. – Але я не здаюся! Буду боротися до кінця».

Я дивилася на цих двох бойових побратимів, таких схожих, сивих, синьооких, невтомних борців за українську Соборність в Україні та в Ізраїлі і мріяла, коли ж «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці». Чи будемо ми  колись спокійно і радісно жити, не згадуючи про них при кожній зустрічі, не забуваючи про них ні в день, ні вночі.

На той час безстрашному, енергійному і змученому Олександрові Деко було 88 років…

Дніпро, листопад, 2021

 

“Українська літературна газета”, ч. 24 (316), 3.12.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!