Леся Степовичка. Дніпровські хроніки часів коронавірусної чуми

353

МАСКУВАННЯ

Дорогі друзі, колеги по перу!

Як вам йдеться в епоху чуми і мору? Відчуття, звісно, кепські, а часом і просто нестерпні. Ув’язнені у чотирьох стінах, ми – заручники і жертви карантину. Окрім тих везунчиків хіба, які мають автівки і дачі, їм все ж таки трішки веселіше. І селянам – у своїм саду, на городі чи в полі – краса, і маски не треба! Найважче тим, хто у багатоповерхівках, на асфальті, вдалині від природи.

Двічі на тиждень виходжу до крамниці по харчі. Позавчора зайшла в аптеку, мені кажуть:

«Без маски пацієнтів не обслуговуємо!» Кажу: «Так я вже три тижні приходжу до вас саме по маску!» Відповідають: «Масок нет! Мы сами себе сшили!» Матеріал для сумного фейлетону.

Я натягнула аж на ніс комірець светра, і мені продали трохи потрібних ліків. Заходжу на Нову пошту, те саме: «Без маски не обслуговуємо!»

Приходжу у Варус, людей мало, набираю у візок харчі, касирка шепоче: «Вам нужно поскорее покинуть магазин, сегодня утром оштрафовали покупательницу на 360 грн за то, что была без маски».

Озираюся, поліцейські прошкують до мене. Хутенько розраховуюся і – на вихід! Ледь встигла уникнути зустрічі зі стражами правопорядку. Радію, бо ще й з вартісним трофеєм вийшла на волю – нарешті мені перепали дві пляшки дезінфікуючого спрею!

Іду з торбами на набережну перевести дух від цієї напруги, помилуватися річкою. Та де там! Маленькою розвагою донедавна було, вийшовши з магазину, прогулятися уздовж Дніпра, сапнути свіжого повітря. Ще позавчора тут парочки на бережку сиділи, цмулили винце чи щось міцніше, обнімалися, молодь з пивосиком чи з песиком шпацерувала. Молода матуся правою рукою котила візочок з немовлям, а лівою книжку тримала й читала на ходу.

Від 3 квітня пожорсткішали умови карантину і всі ці наші «движі» стали незаконними.

Присіла я на лавку. Сонечко світить, травка зеленіє, пташки щебечуть. Дістала я свій «кемел» (10 років як кинула палити, а нині «чомусь» знову потягло на шкідливу звичку). Наближаються четверо поліцейських в чорному – два хлопці і дві дівчини. Питаю:

– Ви до мене?

– До вас!

– За що?

– Ви порушуєте аж три приписи міського голови!

– Які ж це?

– По-перше, ви – без маски! По-друге, – ви палите в громадському місці! По-третє, від сьогодні перебувати в рекреаційних зонах заборонено!

Підводжуся: – Мене вже нема!

Вони ввічливо: – Дякуємо за розуміння! Та наступного разу будемо штрафувати!

Подалася я з торбами до свого бетонного під’їзду, який щоранку густо оприскує-дезінфікує команда людей за наказом міського голови Бориса Філатова. А мені сумно стало, що вже й на природу нам, домашнім арештантам – зась! Одна втіха, як тепер кажуть, що можна просто сидячи вдома у піжамі, принести користь людям і батьківщині.

 

ВЕСНА ЗА ГРАТАМИ

Оце суворе обмеження наближатися до скверів і навіть просто прогулятися вулицею уповільненим темпом так різко контрастує з тим, що діється у світі! Наприклад, Міністерство охорони здоров’я і соціальних справ Швеції р е к о м е н д у є громадянам під час карантину більше бувати на свіжому повітрі, відвідувати парки. Блискавкою осяяв спогад про зустріч і знайомство з одною симпатичною шведкою, яка мені багато розповідала про цю дивовижну країну. Було це у липні 1990 року. Тоді я працювала викладачем німецької мови в одному із дніпровських вишів і була відкомандирована до Берлінського університету на цілий літній місяць на курси підвищення кваліфікації. Всього нас з’їхалося на ці курси зо дві сотні осіб з вісімдесяти країн світу. Всі – германісти, викладачі німецької мови. Отож, мовного бар’єру між нами не існувало.

Спізнившись на день, я не потрапила до совєтської делегації, яка складалася, головним чином, із жінок азійських республік, що розгулювати по Європі у своїх довгих сукнях-балахонах, тюбетейках і м’яких капцях. Мене включили до скандинавської групи і я тридцять днів мала щастя ділити хліб і щільно спілкуватися з вельми розкутими слухачами із Швеції, Норвегії, Данії та Ісландії. Особливо ми заприязнилися і розкішно спілкувалися з Рангві, яка викладала німецьку мову у … міській в’язниці Cтокгольма, отримуючи за це помісячну зарплатню. Мене ця обставина здивувала і між нами відбувся такий діалог:

– Як тобі, Рангві, працюється з учнями-в’язнями? І навіщо їм німецька мова?

– Мені подобається моя робота. Слухачі поводяться чемно, розвивають свої розумові здібності, прагнуть розширити кругозір.

– Хіба вони не втомлюються за день на роботах і не падають на нари без сил?

– Які нари, Леся? Кожен живе в окремій кімнаті із санвузлом і всіма зручностями. Має своє ліжко, телевізор, магнітофон, шафу для одягу і полицю для книжок, телефон.

– ?!

– Чотири години в день вони працюють. Потім їм дозволяється трохи погуляти в маленькому парку на території тюрми.

– Так вони можуть телефонувати кому завгодно?

– Не тільки телефонувати, до них можуть навідуватися родичі у визначені години дня.

– ?! А як же самотні чоловіки, які не мають родичів, жінок? Як вони дають собі раду, живучи довгий час без жіночої ласки?

– Органи соціальної опіки виділяють для одиноких чоловіків спеціальних жінок, які приходять до них двічі на тиждень для задовільнення їхніх сексуальних потреб.

– Тобто, повії?

– Ні, це соціальні працівниці, які за свою роботу отримують платню від держави.

-!? А чому держава опікується такими інтимними питаннями?

– Тому що кожна людина згідно закону має право на задоволення своїх природніх потреб – в житлі, їжі, сексі, отриманні знань, розвитку особистості. В нашій тюрмі є велика бібліотека, заклад передплачує газети й журнали, які замовляють в’язні.

Коли я про це розповідала друзям в Україні, то щоразу хтось вигукував : «Я б не проти посидіти у такій в’язниці!» або «Хочу до Швеції у тюрму!»

А тоді після розповіді Рангві в мене, як то мовиться, щелепа відвисла. Й залишилося одне-єдине запитання:

– В чому ж тоді полягає покарання для злочинців, коли вони живуть собі в тюрмі, й горя не знають?

Знаєте, що вона мені відповіла?

– Покарання в тому, що в’язні позбавлені головного права людини – права на свободу пересування!

 

СТРАСНА СЕДМИЦЯ

«Світ розколовся і тріщина пройшла через серце поета», – сказав Гайне. Відомий поет і перекладач із Польщі Тадей Карабович надіслав мені свого нового вірша про всесвітній апокаліпсис.

 

Пекельний вогонь

Це пекельний вогонь

і крики вируючих душ

нагадають

що немає повернення додому

який вчора стояв на краю прірви

 

і все ж залишиться над прірвою

смак домашнього хліба

вершкового масла

і помідорів

під час чуми

 

все зупинене на мить

в міфічній усмішці

придорожнього хреста

 

перед парузією…

 

І все ж залишиться кривавий слід від пораненого вовка

ревіння оленів за лісом яке нагадує молитву

голосіння журавлів на світанку над безлюдним містом

коли білки винесуть горіхи з покинутих комор

і м’ячі будуть лежати одні на дитячих майданчиках

 

залишиться мій вірш недописаний в пустелі

сторінками книг шелестітиме вітер

 

міфічна усмішка прірви зупинена на мить

____________

 

А у мене написався вірш.

 

СТРАСНА П’ЯТНИЦЯ

Низько косить

рік високосний

і кидає у чорну прірву

вояків на Вкраїнському Сході.

 

Під новою косою – старе і мале,

лікарі і священики,

отруєні китайським гаддям,

українці, поляки, французи,

італійці, іспанці,

плач і стогін стоїть над світом…

 

Над Києвом золотим – чад і сморід,

знов палає полин-звізда,

Апокаліпсис

вишкіряється гнилозубо…

 

Відчай і віра запеклися

в серцях вірян,

що в своїй самоті

уповають лише на Бога,

йдуть до храмів

вклонитися Плащаниці.

 

Ні кийки полісменів,

ні смертельна ядуха,

ні окрики президентів,

невзмозі їх зупинити.

 

Бо ти сам, Ісусе,

поцілований Юдою,

зраджений Петром,

опльований фарисеями,

нині кров’ю стікаєш на хресті.

 

Марія Магдалина рве на собі коси.

Лише розбійник благочестивий,

розіп’ятий поруч,

лікує від обіцянки Твоєї,

що нині вже буде з Тобою в раю.

 

Вірю, що й на Голгофі

Ти про нас не забудеш, Боже,

і свою подаруєш милість,

бо для того й прийшов,

щоб врятувати люд.

 

Але спершу сам мусиш воскреснуть…

____________

 

Так кортіло піти до храму на винос Плащаниці, але мусила триматися суворої ізоляції. В цей же час натовп вірян УПЦ (МП) заполонив Свято-Троїцький собор у порушення наказу міського голови. По факту цього порушення відкрито кримінальну справу… І ще в одній церкві на районі скупчилися люди у Страсну п’ятницю, то там відгородили церкву від настирливих прихожан глибоким ровом і почали міняти водогінні труби.

 

ВЕЛИКДЕНЬ НА КАРАНТИНІ

Одною з великих печалей високосного 2020 року є наше вимушене святкування вдома головного християнського свята – Воскресіння Христового. Як сказано у Святому письмі – «Празників празник і торжество єсть торжеств». Недавно на одному з телеканалів показали десятилітнього хлопчика, здається, з Волині, який з екрану зворушливо і сумно допитувався у дорослих: «Як це не буде Великодня, як це не буде паски? Піст був, а паски не буде? Як таке взагалі може бути?»

Мені пригадався епізод з мого підсовєцького дитинства. Мені було років десять, коли я принесла до моєї школи-інтернату паску з сиром, спечену мамою і яскраві писанки від бабусі. Розклала свої дари на парті й зі словами «Христос воскрес!» запросила друзів пригощатися. Вчителька зайшла до класу, побачила і наказала «прибрати це негайно». Пізніше мою маму, хористку церковного хору, яка мене змалечку водила до церкви, викликали до школи і провели з нею антирелігійну агітацію. Я щиро не могла зрозуміти цієї прикрості – чому святкувати Різдво і Пасху заборонено, адже це такі чудові веселі свята. На селі їх відзначали усі, у місті – небагато людей.

Яке щастя, що за роки Незалежності Великдень, який символізує перемогу життя над смертю, повернув свою велич. Адже Ісус «смертію смерть подолав». З 1991-го споконвіку найулюбленіше родинне свято українців відзначається в Україні відкрито, широко і вільно.

Розділяючи сум хлопчика і всіх українців, які звикли на Великдень йти до храму з пасхальним кошиком, я через газету «Наше місто» закликала дніпрян не сумувати, а дослухатися порад наших духовних провідників на чолі з Керуючим Дніпровською єпархією Православної Церкви України, Високопреосвященнійшим Владикою Симеоном. І втішатися тим, що цьогорічний карантин і пов’язана з ним заборона, тимчасові. І що треба прийняти їх, якщо ми любимо Бога, і хочемо, щоб життя справді перемогло смерть, а не пандемія коронавірусу, яка б розповсюдилася на наших теренах. І варто без істерії і фанатизму заздалегідь готуватися до урочистої події: прибирати своє житло, вимити вікна, напекти пасок великих і маленьких, пофарбувати писанки (хоча б золотистим цибуляним лушпинням) і налаштувати душу на свято. А у Великодню ніч залишитися вдома, запалити свічку і вімкнути один з телеканалів, де відбуватиметься трансляція Всенощної.

Молилася і святкувала Пасху, споглядаючи Всенощну із Свято-Михайлівського Собору, де службу Божу правив Предстоятель Православної Церкви України Митрополит Епіфаній. Була мить, коли я з тремтом відчула присутність воскреслого Бога. На всі свої запитання і тривоги я почула бабусин голос, який сказав мені, як у дитинстві: «Не журися, дитино! Нічого не вигадуй, а покладися на волю Божу. Все буде, як Бог дасть».

 

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

Одною з перших побачила воскреслого Христа, як відомо, Марія Магдалина. І піднесла йому в дар куряче яєчко. І пішла розповідати усім про чудо, яке явив Ісус. Мало хто вірив в це, а імператор Тіберій заявив, що… Втім, читайте мого вірша, яким я Вас вітаю зі світлим Христовим Воскресінням! Будьмо здорові і радісні, добросерді і терплячі! Христос воскрес!

 

МАРІЯ МАГДАЛИНА

Марія з Магдали

вустами малиновими мовила

до імператора Риму:

“Христос воскресе!”

І теплий овал яйця

простягнула царю на долоні.

Ніби скарб найдорожчий,

Символ вічної тайни життя.

Скромний дар

у відсутності більших дарів.

Зблід Тиберій,

поглянув блудниці у вічі

гордівливо промовив:

“Хто такий цей Христос,

не буває таких воскресінь,

як не може яйце оце біле

поміняти свій колір одвічний”.

Так сказав і раптово

на очах його

сонце маленьке

засіяло червлено

у Марії в руках.

“Тож, воістину так, він воскрес!”,-

імператор Тиберій сказав.

 

Й покотилася звістка

між царями й рабами

із долин евкаліптових

у вишневі садки

скрізь століття й віки

у найвіддаленіші маргінеси:

Христос воскрес!

І хоралом вселенським

понад світом щовесни

щоразу, щосили – луною

мільйони грудей видихають:

Воістину він воскресе!

Так щороку радість небесна

перегукується з земною.

 

ПОЛИВАНИЙ ПОНЕДІЛОК

Бабуня моя розповідала про давній народний звичай. На другий день Великодня хлопці ходили по хатах, викликали дівчат і вітали їх, обливаючи водою. Так відбувалося своєрідне «очищення», так натякали на симпатію і можливе сватання. Весело проводили час наші предки. Чому б і нам цей звичай не продовжити? Як на мене, то дуже симпатично. Тим більше, що сьогодні наша бідна висохла земля так потребує рясного поливу. Із тих болісних роздумів написався вірш.

 

ПОЛИВАНИЙ ПОНЕДІЛОК

Де посуха, там і пожога,

загорілись торішні трави.

Напустився червоний півень

на наші ліси і клуні,

на наші хати і душі.

Запалало на пів-України.

Сизий дим, посивілі стріхи,

суш на серці, мокрі лиш очі.

Пересохли пісні у горлі,

що лилися колись потоком,

у поетів слова скінчились,

як міста спорожніли, і села.

Україна стрічає німо

у вогні Великодню ніч.

Ще надія була на нього,

на Поливаний Понеділок,

що здолає оце бездощів’я,

що погасить лиху погориджу,

що поверне крик немовлятам,

і що хлопці прийдуть до дівчат,

обливати їм плечі водою,

цілувати їм щоки і губи,

шепотіти ніжні слова.

Та не впорався Понеділок,

як і перше горить сухостій.

Чи в Дніпрі закінчилась вода,

чи завершилась Божа милість,

що на голови наші упали

ці пожежі, війна, засуха

й життєвбивча китайська корона?

 

А з іншого боку, гріх сумом гнівити Бога, який береже ще Україну і всіх нас. Жодна людина з моїх знайомих і друзів у світі не інфікована, дякувати Богу! Інфікованим бажаю видужання, померлим – Царства Небесного!

Отож, молімося разом, друзі, колеги, про припинення пандемії. Порятуй нас, Боже, од вірусної напасті, Поможи нам, Господи, пережити цю біду, вийти з неї здоровими і залишитися – ЛЮДЬМИ!

 

Дніпро, березень-квітень 2020.

 

“Українська літературна газета”, ч. 9 (275), 8.05.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!