“Українська літературна газета”, ч. 5 (349), травень 2023
Сковорода – мандрівний філософ, він завжди в дорозі. У дорозі до сумніву і в дорозі до істини він український Кобзар Істини, кобзу якого підняв з пилу історії Тарас Шевченко. У його філософії – ментальність української душі – прагнення до свободи. Нація, яка втратила державність, переселила квінтесенцію свого духу в кобзарів і лірників, вони теж сповідували філософію дороги. Це також – філософія серця, а вся вона виростає з аури Святого Письма. У ньому сказано, що людська мудрість не може порівнятись з Провидінням, не може творіння перерости Творця.
У філософії було багато спроб «скасувати» цю істину. Особливо далеко зайшов по цьому шляху німецький філософ Фрідріх Ніцше, доля якого нагадує трагічну долю міфологічного співця Марсія, який кинув виклик золотосяйному богу Аполлону. Це закінчилось тим, що здерта шкіра нещасного співця танцювала під звуки кіфари мстивого бога.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Але цікавість до філософії Ніцше, особливо до його знакової книги «Так говорив Заратустра», не спадає. І один із секретів цього – поетична, образна форма відтворення філософських максим і визначень. Характерно: філософські твори Сковороди також мають образно-поетичну облямівку, а пристрасть і свіжість світосприймання теж єднають творчість німецького й українського філософа. Разом з тим, вони пішли різними шляхами. Ніцше, через свого Заратустру, проголошує про перехідний період від людини до надлюдини. І хоча він проголошує: «Я люблю того, хто вільний духом і свобідний серцем», одночасно заявляє про «найбільш мерзенну істоту, а це і є остання людина».
Очевидно – шляхи Г.Сковороди і Ф.Ніцше діаметрально протилежні. І якщо український філософ наприкінці життя прийшов до висновку, що «світ ловив мене, але не спіймав», то Ніцше вкладає в уста Заратустри такі слова: «Він не спіймав людини, зате труп піймав він». Згадаймо вислів Христа, коли Він, Спаситель, звертається до рибалок на березі Генісаретського озера, – ви будете ловцями людей. Саме людей, «внутрішньої людини», а не тілесного трупа.
Ніцше вважає, що людина – канат, натягнутий між твариною й надлюдиною, а Сковорода сповідує й філософськи осмислює положення Святого Письма, де сказано: на зміну ветхому Адаму прийшла Боголюдина – Ісус Христос. Український філософ своєю концепцією майбутнього людини, наче входить у дискусію із Ф.Ніцше: «Злякався ти чоловіка смертного і сина людини… цього Божого чоловіка, якщо пізнаєш про це, похвалишся». Варто сказати, що Григорій Сковорода ще й поет українського бароко, яке прославляло людину в її прагненні осягнути вершини буття. Саме його життя серед народу, на лоні природи не загострювало, а гармонізувало ексзистенційні глибини буття й небуття, як про це висловлювався С.К’єркегор: перед двома дзеркалами життя і смерті. Про це знаходимо і в українського філософа, який сповідував «філософію серця» Памфіла Юркевича: « Я охоче погоджуюсь з тим, що придушування та притлумлення живого потягу до власного світосприймання, навіть спостережень, нехтування живою природою, будь-якою дійсністю було однією з найгрубіших помилок схоластичного методу виховання». Він також вважає, що «в Гегеля мислення знімає уявлення», а уявляти за Юркевичем означає відчувати, внутрішньо бачити.
Стосовно Сковороди й Ніцше, їхнє уявлення, цілий вертоград образів та символів створюють хвилюючу, синтетичну картину, де в глибину філософського мислення доходить життєдайний промінь поетичного, міфотворчого і енергетично наснаженого начала. Сковорода і Ніцше – просвітителі в глибинному розумінні цього слова. Про це знаходимо у М.Гоголя: « Слова цього (просвіта) немає у жодній мові, воно тільки у нас. Просвітити – не значить навчити або настановити, або надати освіту, або навіть освятити, але всю наскрізь висвітлити людину у всіх її силах, а не в одному розумі, пронести всю природу її крізь якийсь очищувальний вогонь».
Однак Ніцше залишається в диму свого творення надлюдини, він для цього прагне «прокрастись в інше буття і щастя». Для цього потрібно «завоювати собі право для нових цінностей, а це – страшне завоювання духу. Стосовно вчення Сковороди, то він бачить зовсім інший шлях для нової людини: «Щоб ми обновилися духом розуму й одяглись в нового чоловіка, створеного Богом у правді й преподобній істині». Ніцше в свою чергу заявляє про смерть Бога, а Сковорода цілком резонно відповідає: «Бога, видно, вбити не можна. Та нечестиву думку їх ( згадаємо про Ніцше та його послідовників –Л.Т.) правда Божа на діло ставить. Тоді відібрали від Бога життя й силу, як тільки присудили її до тління».
На сьогодні пошук «нової людини» чи «надлюдини» перейшов із категорій умоглядних до цілком реальної перспективи. Наука навчилась створювати на основі стовбурових клітин штучні органи для людини, а італійський хірург Канелло вже приступив до експерименту з пересадки людської голови. Таким чином умовна дискусія між Сковородою і Ніцше набуває особливого значення. Бо тут на перший план виступають категорії моральні з проекцією на загальнолюдські цінності. Сковорода стверджує: «Доти землею будеш і не перетворишся у Христа, доки не побачиш світлого небесного чоловіка». В українського філософа бачимо поєднання візантійської мудрості з прас лов’янськими традиціями, де метафорика і символізм Біблії – ключ до розуміння людської природи і божественного замислу творення людини. Сковорода виступає як езотерик, який передавав таємний досвід наступникам.
Слід сказати, що «надлюдина» та її різноманітні форми стала тригером у ХХ ст. І перейшла у наш час. Починаючи з Фаустового гомункула, ідея створення або виховання нової людини, передчуття її появи на світовій арені постійно були в центрі уваги філософів і політиків, мислителів і новоявлених вождів. Тобто в повітрі носилась ідея, про людину як «щось, що треба перевищити». Згадаймо, ще Аристотель намагався з’ясувати ідею надлюдини: «Людина за природою своєю – істота політична, а той, хто в силу своєї природи, а не внаслідок випадкових обставин живе поза державою, – або недорозвинута в моральному смислі істота, або надлюдина».
Прогрес поставив це питання саме в моральній площині, і відомий філософ Альберт Швейцер у своїй Нобелівській промові в 1952 році підкреслював, що «людина перетворилась у надлюдину… Але надлюдина, наділена надлюдською силою, ще не піднялась до рівня надлюдського розуму… Чим більше зростає її потуга, там біднішою вона стає…». Тож показово, Сковорода у свій час увів у філософський обіг поняття «внутрішня людина». Вона протиставлена зовнішньому світу, загублена в ньому. На думку Д.Чижевського, «внутрішня людина» так само захована в «зовнішній людині», як ідеї в матерії, адже суть, єство «внутрішньої людини» і є Бог. Григорій Сковорода ішов шляхом пізнання дійсної людини, бо відкриття її таємниці утворює підвалини, щоб з’єднатись із «внутрішньою», «дійсною», «правдивою» людиною. Перемога над «зовнішньою» людиною – це друге народження, власне створення нової людини. Про те, що цей шлях нелегкий, Григорій Сковорода написав у листі М.Ковалинському, якому звіряв потаємні порухи свого серця: «Щоб знайти таку людину, тобі потрібно буде багато ліхтарів Діогена».
Зовсім іншим був шлях Заратустри, якого явив світові Фрідріх Ніцше. Його егоцентричний гомункул визнавав тільки силу, помножену на непохитну волю. Послідовники й інтерпретатори надлюдини намагались створити свої форми такого феномену. Особливо постарались у цьому вожді ХХ століття. Ленін заявив про нову комуністичну людину, Сталін про людину-гвинтика, Гітлер – про біляву арійську бестію. Все це робилось із прицілом на світову гегемонію, але «модифікації» зазнали нищівної поразки. Тож сьогодні ми розуміємо, наскільки плідними були думки й ідеї Сковороди. Він говорив: «…лиш віра бачить того дивного чоловіка, тінню якого всі ми є». Він жалкує, що «в кіммерійському мороку людської глупоти не блиснула іскра світла Христового», без якого, навіть маючи багато Діогенових ліхтарів, марно шукати «внутрішню людину», а ми лише тінь її.
Сковорода – вічний подорожній, а людство на цьому шляху подорожувало від релігійно-первісних ритуалів до сучасної літургії, від забобонності до віри в Бога і віри в себе, але й до розгубленості та сум’яття. Богоборство Старого Заповіту еволюціонувало в релігієборство Ф.Ніцше та неврозні прообрази суспільного насильства у творах Ф.Достоєвського. Екзистенційна західна філософія бачить життя як подорож. У той же час життя як подорож уявляє і східна філософія. Зокрема, китайська в даосизмі. «Дао» означає шлях. За тисячі років акцент у подорожі змістився зі знайомства з іншим, інакшим на пізнання себе. Саме цей шлях обрав Григорій Сковорода.
Зовсім іншим шляхом пішов мандрівний філософ Заратустра. Він говорив: «Я ходжу серед людей, як серед уламків майбутнього, – того майбутнього, що бачу я». Справді, Ніцше руйнує культурні наративи, засновані на християнських началах, і серед цих уламків намагається знайти інший шлях. Він здогадується, що цей шлях веде в прірву, але це не зупиняє його Заратустру, який продовжує блукати манівцями, де зустрічає монстрів зневіри, страху й темряви. Він розуміє: не може навіть навісна воля «надлюдини» перемогти час і зупинити його рух. І тепер ця воля несе страждання. Німецький філософ знає – непохитна воля, сила і егоїзм «надлюдини» ніяк не можуть вписатися у світ, побудований на гуманістичних цінностях. Тож Заратустра волає: «Ви, вищі люди, яких зустрічав мій погляд! В тому сумнів мій у вас і таємний сміх мій – я вгадую, ви б назвали мою надлюдину – дияволом!»
У цьому зізнанні – весь пафос «іншого шляху», який може привести тільки в безодню. Про що й свідчать спроби світових диктаторів створити «нову людину» – від сталінського «гвинтика» і гітлерівського «юберменша» до китайського хунвейбіна. Процес, започаткований легендарним Фаустом при створенні гомункула, продовжується, і це саме шлях диявола, про що мимоволі свідчить сам Ніцше устами свого Заратустри. Новітні галузі науки – біохімія, нейробіологія додають до цього максимум спокуси. Заратустра знає про ці спокуси, знає також і про те, що «внутрішня людина», «небесний чоловік» для нього – найбільша небезпека. «О ти, дивна людська істото! Ти – шум на темних вулицях! Тепер лежиш ти знову позаду мене: моя найбільша небезпека лежить позаду мене!». І зрозуміло, чим небезпечна ця людська істота для батька «надлюдини» – Заратустри: «Але тепер помер цей Бог! Ви, вищі люди, цей Бог був вашою найбільшою небезпекою. З того часу як лежить він у могилі, ви вперше воскресли. Тепер тільки настає великий полудень, тепер тільки вища людина стає – паном!».
Коли Сковорода говорить про «внутрішню людину», її просвітлення, Ніцше проголошує «вищу людину», яка стає паном тільки тоді, коли усунута для неї «найбільша небезпека» – Бог. Для німецького філософа, який вкладає свої думки та ідеї в слова Заратустри, «внутрішня людина» також небезпечна, оскільки її традиційна християнська духовність – гальмо на шляху до влади, нестримного волевиявлення: «В усамітненні зростає те, що кожен вносить у нього, навіть внутрішня скотина». Тобто книга одкровень Заратустри – це, по суті, антибіблія, яка проголошує земне царство: «Але ми не хочемо зовсім увійти в Царство Небесне. Мужами стали ми – і тому прагнемо ми царства земного».
Зовсім по-іншому розглядає людину та її духовний поступ український філософ. Він обирає «царственний шлях», що все поділяє надвоє. Тоді змінюється ціна тлінного, руйнуються перешкоди пізнання, протиставляються нице й піднесене. Дві людини розкриваються в кожній особі. Треба лише побачити цю другу людину, яка є первісною, своєрідним архетипом. Самопізнання – пошук самого себе є знаходженням людини, просвітленої духом, вона вивищується над звичайним людським єством і є, по суті, «надлюдиною», але ця людина не властолюбець і егоїст. Це означає, що вона не вичерпала своїх можливостей, наданих Творцем. І її вивищення над собою – перспектива другого народження, коли народжується «внутрішня людина», людина майбутнього.
Отже, якщо Ніцше розуміє звичайну людину як міст між твариною й надлюдиною, то Сковорода бачить процес народження «внутрішньої людини» не у вигляді мосту-переходу, а, скоріше, народження метелика з гусені. Ключ до такого перетворення – самопізнання. Людина, яка духовно вивищується, може досягти мети, обравши властиву людині для себе діяльність. Особливо Сковорода підкреслює щастя тієї людини, яка поєднала споріднену собі посаду з посадою загальною – бути людиною. Саме в цьому симбіоз «внутрішньої» і «зовнішньої» людини, з’явлення тієї людини, що скинула з себе машкару тлінного й стала такою, якою замислив її Творець. Тоді Господь бачить людину тими самими очима, якими людина бачить Господа. Шлях до такої людини Сковорода бачить як «сходинки прозріння». Ось він – істинний шлях до християнської «надлюдини» – біблійна «лествиця», створена, за висловом філософа В.Соловйова, «великим мостобудівником» – Творцем. Таким чином не людина стає мостом-переходом, за твердженням Ніцше, а вона має сама пройти по мосту «великого мостобудівника». Це також і не канат, натягнутий над безоднею зневіри, на якому балансує сам Заратустра.
Сучасна філософія широко використовує ідеї попередників щодо шляхів піднесення до найвищих станів. Отож, людина повертається до самої себе, до найсокровенніших глибин свого буття і, таким чином, завершує повноту феноменологічних виявів. Філософія стає у своєму безпосередньому значенні феноменологічною, сповненою реального та індивідуального змісту. Увага акцентується на вчинку. Людина у вчинковій дії піднесла до драматизму буття всі скарби свого духу. Вона вносить оцінку в свою дію, співвідносить її з еталоном моральним. Відтак філософія «серця і сродності» Сковороди повертається на авансцену світового духовного поступу. Ідеться про внесення людиною до осягнення буття своєї пристрасті, того, як вона накладає на зовнішній світ свою «печать». Увага наша спрямовується на задекларовану Сковородою можливість вищого осягнення людського буття, як усередині-буття світу, пізнавання в собі вселюдського через свою індивідуальність. Саме так бачив український філософ еволюцію людини майбутнього – «внутрішньої людини».
Сучасна наука, її останні дослідження свідчать, що людський мозок – це справжній «мікрокосм», багатовимірний всесвіт, де геометричні простори налічують більше десятка вимірів. Його простір, за висновками швейцарського нейробіолога Г.Макрама, – це об’єднання всіх ступенів свободи, які має система. Тобто не варто шукати «надлюдини» поза самою людиною. «Внутрішня людина», проголошена українським філософом, має безмежний простір для духовного й функціонального зростання.
Можна провести ще одну паралель із мікросвіту. Кванти мають функцію і хвилі, і мікрочастинки, тобто існує корпускулярно-хвильовий дуалізм. Чи не має тут подібності із «макросвітом»-людиною, адже вона теж є одночасно і «зовнішньою» і «внутрішньою»?
Людина в собі і людина у світі – це невичерпне поле для філософського осмислення буття. Часто істина залежить від того, під яким кутом зору вона розглядається. Отже, «принцип невизначеності» Гейзенберга, якому підлягає квантовий мікросвіт цілком, можливо, має свій аналог і в нашому макросвіті. І тут важливо мати надійного провідника в лабіринті ідей, передбачень і прозрінь. Серед таких провідників – славетний український філософ Григорій Сковорода.
Титульна ілюстрація Віктора Наконечного
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.