“Українська літературна газета”, ч. 9 (365), вересень 2024
- ВИГНАНЦІ
Сучасний світ настільки розширив межі космосу, наскільки й поринув у глибини мікросвіту. І виявилось: усі ті закони, що людство сформулювало для свого «космічного острова», є тільки «евклідовою геометрією» у безмежжі мікро- і макросвітів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Геніальні здогадки античних мислителів, незвичайна мудрість індійських вед, хвилеподібне споглядання китайських даосів означали рух Великої Інтуїції у напрямку Абсолютної Ідеї.
За ними пішла Велика Механістична Революція, яка використала багатовимірну платформу пізнання Ньютона, як стартовий майданчик для логістичних паровозів і автоматичних відповідей. Логіка і механіка нашого «космічного острова» висмоктали живодайні соки Великої Інтуїції, справу намагаються довершити кібернетика і електроніка.
Людина почувається вигнаною із власного серця і вештається по світу то з Вічним Жидом, то з ніцшевим Заратустрою.
Людина відкрила своє серце для істини, але впустила туди оману й зневіру. Вона почала шукати ворога і знайшла його у власному серці. Сарана маленьких лжеістин не залишила жодного листочка на Дереві Пізнання, з якого ми зірвали злощасне яблуко.
І ми, як тріски розбитого човна, стрімко мчимо у вирі пізнання, хапаючись за соломинки мертвонароджених ідей. Ми кинулись у цей вир не маючи жодного уявлення про його мету і нашу мету. Ми шукаємо берега, ним стає то небо, то земля, нам застилають очі бурхливі хвилі, але ЩОСЬ нас тримає на поверхні.
Ні, це не зелене баговиння електронних екранів, не кам’яні шестерні затонулих цивілізацій, і навіть не магічна сріберна сіть божевільного Місяця.
Велику вирву вирив цей безжальний вир, і ми опинились на самому дні. Ми, які хотіли дорівнятись небесам, ми, хто у вирі пізнання вирвав серце із своїх грудей.
- ВЕЖА ХИТАЄТЬСЯ
Тепер ми будуємо нову Вавилонську Вежу, щоб по ній вибратися з прірви. Ми збиваємось у великі зграї, у нас сверблять руки – ось і риштування готове, ось уже й відблиски сонця над краєм прірви. Ось вона – свобода!
Із прірви випинається вершечок нашої Вежі, але видно, що сонце відбивається від ще більшої прірви. Хитається наша Вежа і ми з нею хитаємось. Згори відблиски сонця, як відблиски істини, а внизу – механіка нашого зростання. Те ЩОСЬ, яке нас тримає, не дає вивершитись над краєм прірви, вона настільки вивершується, наскільки ми надбудовуємо Вежу.
Ми знаємо – Вежа буде зруйнована, але в нас немає виходу. Надбудова над надбудовою – і Вежа обрушиться, але в наших руках ще гарячі від сонця цеглини. Ми будуємо. Ми вже так високо, що не видно основи Вежі – тільки пил від пустельних вітрів. Ми не можемо ні на мить припиняти будівництво, бо не побачимо відблисків Сонця, відблисків зникаючої істини.
І нехай прірва зростає відразу на висоту кожної нашої надбудови, ми будуємо, ми вивершуємо те, що колись загубили на дні прірви.
Зірки над нами криво посміхаються, вітри міжзоряні остуджують наші гарячі голови, Вежа хитається разом з нами.
Ще цеглина, і ще одна, ось і цілий ряд, відблиски сонця танцюють в наших очах.
Ми будуємо.
- ВІДБЛИСКИ СОНЦЯ
На нижніх ярусах Вежі все спокійно. Сюди не доходять відблиски сонця, кров у жилах холоне і нікому не хочеться туди – нагору. Адже там – невідомість. Зрідка з верхніх ярусів хтось спускається вниз, всі з подивом дивляться на його зашкарублі, попечені жаром цеглин руки, на посивіле волосся, скуйовджене вітрами. Прибулець захоплено розповідає як його товариші вивищують верхній ярус, за яким уже видніється край прірви.
А що там – за краєм? – злякано запитують мешканці низу Вежі.
Там – свобода, там новий яскравий і невідомий світ! – захоплено відповідає прибулець.
Невідомий?.. – злякано перепитують його. – А якщо він ще гірший, ніж наш? Наш ми вже добре знаємо. І ще – свобода. Це що ж таке? Знову вивищувати Вежу?
Та ні, – гарячкує прибулець. – Свобода це… як вам сказати…
Мешканці нижнього ярусу змовницьки переглядаються, мовляв, що ж, якщо він сам не знає до чого закликає. Прибулець з жалем дивиться на них і з серцем каже:
Ми ж звели риштування майже до самого верху Вежі, що вам заважає піднятись, подивитись і переконатись!
У відповідь – мовчання. Але ось із натовпу почувся дзвінкий юначий голос:
Я піду з тобою, я хочу бачити не тільки відблиски сонця, а саме Сонце!
І вони рушили нагору по риштуванню. Руки у юнака почервоніли від крові, бо старе дерево місцями підгнило й оголило гострі струпи. Прибулець розірвав сорочку й обмотав ганчірками руки хлопця.
Вже не так далеко! – прокричав він у вухо юнакові, оскільки пустельні вітри, закрутившись між прірвою і Вежею, забивали дух. Юнак мовчав і з жахом дивився на вихори, що мчали туди – нагору, наче могутній велетень потужно вдихав повітря, і його голос гримів у ревищі стихії. Юнак приречено вчепився руками у підгнилі бруси риштування.
Я далі не піду! – прокричав він і не почув свого голосу.
Назад шляху немає, – озвався прибулець. – Риштування так підгнило, що не витримає тебе ще раз.
Навіщо я пішов?! – заридав юнак. – Я опинився між твоїм «Я» і моїм «Я». Це гірше, ніж прірва.
У мене була одна сорочка, – крикнув зі злістю прибулець. -Вона була ближча до мого тіла, а я віддав її тобі. Ще один ярус – тільки один! А далі роби, що хочеш.
І вони подерлись нагору. Руки у юнака горіли вогнем і тремтіли, ноги раз-у-раз сковзалися на підгнилих брусах риштування. Раптом він згадав як мати розповідала йому про людей на вершині Вежі. Кров стугоніла йому в скронях і почувся голос матері: «Шукай своє сонце, про нього мріяли твій дід і батько».
Юнак випередив прибульця, якась невідома сила підхопила його, і він швидко долав ярус за ярусом. Ось він переступив щабель – і могутнє світло яскравим лезом полоснуло йому в очі. Це був перший відблиск сонця. Від захвату й неймовірності юнак підняв руки догори – туди, де вже виднівся край прірви.
Так ось ти яке – Сонце! – вигукнув він і стрімко полетів униз. Прибулець почув його крик, побачив тіло, воно падало вниз у золотому човні сонячного відблиску.
І цей не дійшов, – видихнув прибулець. А він би так нагодився вивершувати Вежу.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.