“Українська літературна газета”, ч. 10 (378), жовтень 2025
«З чого треба почати розмову, щоб тобі повірили? Може, спершу треба взагалі не говорити нічого, а я якусь мить помовчати, зробити вигляд, що глибоко задумався, а краще й справді задуматись, але тримати співрозмовника в полі зору, бо втрачене повертати важче, аніж набувати нове».
(Олександра Ковальова, повість «Листя з дерева роду»)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
1.
Мабуть, і мені варто перед спогадами про Олександру Ковальову якусь мить помовчати і тримати її світлу постать у полі мого зору.
Так, ось вона, зовсім молода жінка з якимось майже дитинним виразом обличчя…
Харківська центральна літературна студія, я в ролі старости висуваю на обговорення вірші Олександри (до речі, вона з самого початку не любила, коли її називали «Шура»).
А ти сам і будь головним опонентом, – хитро примружившись, порадив мені голова студії, колоритний поет і невтомний оповідач письменницьких байок Микола Шаповал.
У ті часи, незважаючи на ідеологічну «плиту» над нашими головами, ми, поети 70-80 х років, усупереч цьому тиску, обрали шлях літературної богеми. За чаркою дешевого вина читали вірші, закохувались, якщо не пощастило в коханні, не дуже переймались.
Таким чином, прокинувшись на пружинному матраці, що лежав просто на підлозі в квартирі по вулиці Садовій, я тремтячою рукою намацав стос віршів Шури ( я спочатку так її називав) і почав читати.
Олександра Ковальова
Перед моїми очима зникли стіни квартири, яку надав мені Роман Гнатишин, спортсмен і однокашник по університету. Це помешкання дісталось йому від сестри, яка поїхала у тривале відрядження в НДР ( так тоді називали східну зону окупації Німеччини). А натомість у сонячних хвилях виплив незайманий степ, над яким у незмірній високості плив степовий яструб. Я читав – і слова, що пахли степовим вітром і травами, з пташиним помахом крила все летіли й летіли, проминаючи розум у серце. Комусь може здатися це надто епатажним і гіперболізованим, але я й сам був тоді епатажним і гіперболізованим.
Пам’ять вихоплює з безодні минулого не найяскравіше і найпримітніше, але те, що сховане десь на споді серця. Солодко й страшно відкривати ці потаємні схованки, багато з них позначені весняним струмом юності, а деякі не хочуть відкриватися сторонньому оку.
Настала так звана «перебудова»; і письменники, представники технічної інтелігенції, студенти створили культурологічне товариство «Спадщина». Мене обрали головою, а заступниками – Олександру Ковальову та Валерія Дяченка. Я ще продовжував називати її «Шура», хоча, за рекомендацією Василя Мисика, Ковальову прийняли до Спілки письменників, вона вже викладала німецьку мову в педінституті. І тоді, на самому початку існування «Спадщини», ми з нею організували поїздку до Сковородинівки,у музей українського мислителя. Це була незабутня акція. Громадська активістка Ніна Немировська знайшла через свої зв’язки в автотранспортному управлінні три автобуси. І ми приїхали в Сковородинівку.
– Чим би ми могли допомогти вам? – питаємо.
– Забилась каналізація, просто нема куди діватись.
І ми почали вигрібати з каналізаційних колекторів чорну вонючу твань. Я був вражений, як Олександра відразу розподілила обов’язки і робота закипіла. Під кінець дня все було закінчено. Потім ми купались у ближньому озері, де я стояв по груди у воді, страхуючи від нещасного випадку. Після вечері ми їхали до Харкова, і всі наші три автобуси нагадували мобільний український хор –ми співали від усього серця. Цей день я вважаю справжнім народженням «Спадщини». До нас приходило все більше людей, вони висловлювали свої погляди, часто дискусії перетворювались у гарячі суперечки. Тут Олександра завжди вміла знайти потрібні слова для переведення таких дискусій у конструктивне русло. Звичайно, на першому плані була національна ідентичність, відродження нашого культурного потенціалу. На той час у мене виникли проблеми в особистому житті.
Бери справу в свої руки! – звернувся я до Ковальової.
Вона, як завжди, подивилась на мене поглядом потривоженого птаха:
Ти здаєшся! – у її голосі пролунав сум і співчуття.
Ні, я просто переходжу в резерв, – більше мені нічого було сказати.
Це були оті самі лиховісні 90-ті, коли на зміну конаючому дракону московського більшовизму на поверхню із застійної твані почали виповзати гидотні рептилії – гібриди кагебешної системи й відвертого бандитизму, нових погромщиків ХХ століття. Треба сказати, що саме в цей час почав з’являтися прообраз рашизму, який спочатку являв собою «паханат», що потім перебрав на себе всю повноту й регалії державного апарату. А ще страшніше – на зміну куплених романтиків соцреалізму почали з’являтися курйозні постаті «козаків» у полковницьких і генеральських одностроях, солодкозвучні «сирени» у вишиванках, які ще вчора писали доноси на своїх товаришів.
Олександра Ковальова знову була у своєрідній опозиції, не довіряючи «новим віянням» із старого болота, де розкладався отруйний труп червоної імперії. З’явилась можливість друкуватись і висловлювати свою думку, але засоби інформації опинились здебільшого в руках колишніх комсомольських і партійних покручів, а соло на власній думці глушили хори й оркестри перебудовної раті.
Я на той час очолював літдрамредакцію харківського ТБ. Ситуації там складались воістину драматичні. Якось я запросив на «круглий стіл» з питань державотворення й національної ідентичності Валерія Дяченка, який тоді здобув визнання як гострий полеміст, його робота у відділі критики журналу «Прапор» (згодом «Березіль»), діалоги з провідними критиками й літературознавцями збурили застійну атмосферу Харкова. Та коли він з’явився на передачу, керівництво оголосило мені про категоричну відмову від його участі в дискусії. Тільки тоді, коли я написав заяву про звільнення з посиланням на причини, Дяченка все-таки допустили до цього злощасного «круглого столу». Увечері того ж дня ми зустрілись з Олександрою в «червоному барі» готелю «Харків», де я любив ховатися годину-другу від несподіваних «сюрпризів епохи».
-Ти правильно зробив, – сказала тоді вона й несподівано для мене хоробро відпила з фужера коктейль «оранжева куля», в основу якого входила міцна горілка «Сибірська». – Вони можуть перемогти сьогодні, – Шура вказала пальцем нагору, – але їхній історичний час закінчився.
2.
…Ішов 1986-й рік. І раптом – чудова звістка. Секретаріат Спілки письменників України рекомендував мене і Ковальову на Міжнародний форум поезії в польському місті Познань.
У перший же день приїзду чекав приємний сюрприз: нас зустрічали на «мерседесі» представники форуму.
Ви письменники? – ввічливо запитали поляки.
Можете не сумніватись, – відповіли ми хором разом з Олександрою.
Але поета з Білорусі з прізвищем Письменников чекав неприємний сюрприз. Машина з представниками приїхала зустрічати саме його, але поету довелось на мигах і автостопом добиратись до готелю, де поселили учасників форуму. Шура (я знову почав так називати Олександру) дуже невпевнено почувалась у новому, незнайомому середовищі. Знаючи так-сяк польську мову, я взяв на себе роль гіда. Польща в ту пору переживала економічну кризу, але організатори поетичного форуму робили все можливе, щоб поети з дванадцяти країн почувались добре. Пізніше на прийомі в ратуші нам сказали, що всі витрати на форум не перевищують пуску однієї крилатої ракети. Виявилось: вартість такої ракети досить солідна, бо після виступів в інститутах та ліцеях для нас організували поетичний бал-феєрію в замку короля Лещинського. Ми сиділи з Олександрою на готичних стільцях чорного дерева, а у величезному каміні досмажувалась справжня дичина. Подавали марочні вина, для бажаючих був навіть абсент.
Як же ми занедбали нашу країну, -прошепотіла Шура мені на вухо. Я відповів їй щось примітивно-піднесене, зосередившись на вишуканому меню і чудових напоях. Уночі я проходив повз кімнату Олександри й помітив смужку світла під її дверима. Постукав і зайшов. Вона була вже в ліжку, а на столику перед нею лежала книжка віршів чудового польського поета К.Галчинського. Я заглянув на розгорнуту сторінку, там був вірш «Лісничівка Праня», а ще слова «лісничівка Праня, моє перше кохання».
…Швидко минули дні, насичені поезією, сюрпризами. Я привіз для подарунку маленький динамік-радіо й подарував його італійській поетці Сибіллі Леромано. Вона довго дивувалась, як вмикати це чудо-радіо. Як я пізніше дізнався, у Італії давно забули про дротове радіо.
Отож, дні промайнули, і після урочистого прийому в ратуші ми опинились у сидячому плацкарті поїзда до прикордонної станції Брест. Треба сказати, що це був єдиний на той час пункт пропуску, саме це й спричинило наші подальші пригоди. Правду кажучи, після щедрих проводів з численними тостами я відразу заснув. А прокинувся, коли поїзд під’їжджав до Бреста. Виявляється, я міцно спав, схилившись Шурі на коліна.
А як же бути з квитками далі? – обережно й лагідно запитала вона.
Час покаже, – безапеляційно заявив я і знову заснув.
Пробудження зняло залишки хмелю, бо навіть зайти в приміщення вокзалу Бреста не було жодної можливості. У мене в таких ситуаціях починає діяти підсвідома авантюрна система.
Сідай ось тут і чекай на мене, – я показав Олександрі лаву у сквері поблизу.
А що ж мені робити? – почув я тривожну відповідь.
Купи пляшку вина і щось перекусити.
…Ще із скверу я побачив огрядну постать залізничника в кашкеті з червоним околишем; він плечима розгортав натовп, явно прямуючи в будівлю вокзалу. Я кинувся за ним. Мій розрахунок оправдався – цей дядько пробивався до заскленої загородки з написом «начальник вокзалу».
А це хто?! – вигукнув начальник з безнадійно стомленим виразом обличчя, червоного від напруження й недосипання.
І тут у мене блискавично виникнув план гранично авантюрний, але, як пізніше виявилось, єдино можливий. Я вихопив з кишені письменницьке посвідчення з позолоченою парсуною Леніна на обкладинці і з притиском оголосив:
Їдемо в Останкіно на ТБ, веземо бобіни з плівкою зі зйомок на форумі поетів у Познані, будь-яка затримка вплине на міжнародні відносини з Польщею!
Начальник важко підвівся із стільця:
У мене люди, у тому числі із закордону, по дві доби ночують на вокзалі, а ви…
У такому разі набирайте ось цей номер у Москві й доповідайте…
Я не закінчив фрази.
Іване, – начальник повернувся до мого несподіваного поводиря, – каса номер три, проведи їх, а я дам команду касиру. Хай уже їде це кляте Останкіно до бісової мами.
І ось я у хвості величезної черги, по суті натовпу, а з каси голос: хто там з Останкіно, передавайте гроші!
Тим часом у черзі наростало обурення:
– Оце така перестройка, знову квитки через голову!
– Та це ж Останкіно!
– Нехай би воно згоріло те Останкіно разом з Міченим!
– Так вони везуть якісь термінові плівки.
І тут голос із каси: не вистачає 28 карбованців!
Я ще раз вивернув кишені, але більше там нічого не було, частина грошей була в Шури, яка була безнадійно далеко.
Та ось передайте ці гроші, хай уже їде те кляте Останкіно, – почулося із черги. Хтось за мене передав у касу ті злощасні 28 карбованців через живу естафету черги.
Коли я з’явився перед Олександрою, вона без будь-яких питань подала мені паперовий стаканчик з портвейном. До Москви ми їхали у двомісному люксовому купе поїзду «Ост-Вест», ось чому в мене не вистачило грошей на квитки. Ще ніколи в житті я не спав так міцно, що відчувала Олександра на нижній полиці, можна тільки здогадуватись.
3.
Але ви можете здогадатись, що відчуваю я, коли читаю присвяту Олександри Ковальової у книзі «Овлур та інші повісті».
«Леонідові Томі, моєму улюбленому поетові на добрий спомин про те спільно пережите, з чого виростали пісні».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.