Природно й закономірно, що філософія включає в себе (особливо на ранньому етапі розвитку) міфологію і релігію, а також елементи мистецтва. Цей аспект видається особливо привабливим у філософії сьогодні, коли ми є свідками того, що неодухотворена наука значно збіднила духовний світ людства, стала однолінійною. Її категоричні імперативи, механістичний підхід до складних багатовимірних явищ призвели до кризи пізнання, особливо це помітно у “європейському” секторі суспільного розвитку. На сцену історії владно (і часто цинічно) виходить “друга природа”, створена розумом і руками людей. Вона все більше стає тим непрозорим “екраном”, який відгороджує нас від природи первісної, живої. Це спричиняється до деградації людства, втрати духовних орієнтирів, без яких людина в комп’ютерно-інтернетівському світі стає додатком до своїх же винаходів. Антропоцентризм її розмивається. Ми все більше починаємо розуміти, що цивілізації, які передували нашій, не просто міфологізували і одухотворювали світ. І, якщо Гегель визачав філософію як епоху, “схоплену в думці”, то, скажімо,східна філософія могла бути виражена як епоха, “схоплена в душі”. Очевидно, що пізнання людьми істини засноване не тільки на інтелекті. Воно спирається на цілісний досвід, в основі якого лежать почуття. Істина досяжна не тільки в процесі пізнання, але і в процесі споглядання. Мислителі Сходу були переконані, що істина багатогранна, вона ніколи не може бути виражена повністю. Звідси вони робили висновок, що є різні шляхи до досконалості.
І, нарешті, ядром всіх філософських систем Сходу є уявлення про те, що кінцевою метою кожного індивіда повинно бути вдосконалення самого себе, бо тільки через власне вдосконалення можна підняти світ до досконалості.
Саме таким шляхом ішов видатний український мислитель і письменник, наш земляк Григорій Савич Сковорода. Він один з небагатьох у слов’янському світі зумів “приземлити” філософію, огранити свої висновки у афористично-метафоричні образи, запропонувати людині кодекс її морально-етичної поведінки. Цей шлях у філософії приваблює, вселяє оптимізм, він опертий також на народні уявлення і включає в себе елементи нашої міфології. У цьому його вигідна несхожість з філософією Льва Толстого (який, до речі, вбачав у філософії Сковороди дороговказ для себе). Український філософ підкреслював, що шлях до щастя людини – у ній самій.
“Люди в своей жизни трудятся, мятутся. Сокровиществуют, а для чего, то многие и сами не знают. Если рассудить, то всем человеческим затеям, сколько их там тысяч разных не бывает, выйдет один конец – радость сердца”.
В той же час Толстой (як і Руссо) закликає до повернення у “старі добрі часи”, хоча його етика ненасильства витікає із філософії Сковороди і є плідною відповіддю тим, хто мав ілюзії, ніби зміна форм державного ладу (ненасильницька політична революція) зменшить або кардинально вирішить соціальні проблеми. Соціальним підтвердженням ідеї ненасильства був рух Махатми Ганді в Індії, в результаті якого було скинуто колоніальне ярмо.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Видається симптоматичним вчення Сковороди про щастя, оскільки в ньому у концентрованому вигляді виявляються його гуманістичні погляди. “Ищем щастия по сторонам, по векам, по статьям, а оное есть везде и всегда с нами, как рыба в воде, так и мы в нем, а оно около нас ищет самих нас. Нет его нигде, замет что есть везде. Оно же преподобное солнечному сиянию: отвори только вход в душу твою». Характерно, що майже одночасно з Сковородою німецький філософ Фрідріх Шлегель (1772-1829) розглядає світ як процес безкінечного становлення, головне в якому — духовна діяльність. Світ як безмежне пізнається філософією і мистецтвом. Мистецтво глибше проникає у сутність буття, бо вся природа -–художній витвір вищого духу – Бога. Шлегель формулює ідею неадекватності мислення, яке завжди пов’язане причинно-наслідковими відносинами. Вийти за межі раціонального мислення і рухатися до розуміння буття допомагає гумор та іронія. Неважко помітити, що вся творчість Григорія Сковороди пройнята іронією та гумором, а часом – нищівною сатирою. Згадаємо його знамениті «Діалоги», «Байки харківські». Сковорода, як і німецькі філософи-романтики (до них відноситься і Шлегель), вважав, що людина може осягнути єдність духовно, але не з допомогою дискурсивного мислення, а через символи. Входження в символи, а через них наближення до єдиного, до Бога є таїнством. Єдине, універсум, як початок, безкінечність Бога людина може пізнати тільки одним шляхом – серцем.
Суголосні українському мислителю і представники німецького філософського романтизму Новаліс, Фрідріх Шлейєрмахер, Фрідріх Гельдерлін. Так, Новаліс стверджував, що поезія уловює абсолютне повніше, ніж наука, а головний предмет філософії та мистецтва – наше власне «Я».
На величезну світоглядну роль релігії вказував Фрідріх Шлейєрмахер, оскільки вона спирається на інтуїцію людини, її почуття безмежного. Вона ставить людину в центр буття.
Фрідріх Гельдерлін сприймав світ як втілення і реальне вираження краси. Він стверджував, що краса є сутність світу і форма його існування. Справжня філософія – це «метафізика краси».
Нарешті, представник сучасної філософії постмодерну французський філософ Ліотар зазначає, що вся історія науки у ХХ столітті (квантова теорія, мікрофізика) показує – класичний детермінізм не працює. Виходячи з цього, постмодерністська наука вибудовує теорію власної еволюції, як уривчастого, катастрофічного, парадоксального розвитку.
Про те, що мислення Сковороди і на сьогодні дуже актуальне і сучасне, свідчить хоча б книга знаменитого вченого і письменника Миколи Амосова «Книга о счастье и несчастьях». У своєму творі вчений-мислитель підтверджує філософські висновки Сковороди, спираючись на новітні досягнення науки. Зокрема він пише про «дозованість щастя», як особливості людської психіки. «Щасливий період» не може тривати безкінечно, оскільки замість користі він, на певному етапі, приносить шкоду, виснажуючи організм, на зразок наркотику.
Однак Сковорода застерігає: «Я наук не хулю и самое последнее ремесло хвалю; одно то хулы достойно, что, на их надеясь, пренебрегаем верховнейшую науку, до которой всякому веку, стране и статьи, полу и возрасту для того отворена дверь, что щастие всем без выбора есть нужное, чего ни о какой науке сказать не можно».
Взагалі в духовній культурі України уже в ХІV-ХVІІ ст. йде утвердження самоцінності кожної людини, формується індивідуальна самосвідомість людини через утвердження себе неповторною суспільно-корисною діяльністю.
Український філософ пізнішого періоду Памфіл Юркевич, як і Сковорода, у центр свого філософського вчення поставив поняття серця, куди входить те, що “витісняє за поріг свідомості”. Представник українського і російського романтизму М.В.Гоголь теж підкреслював, що світ відкривається у правді тільки дякуючи його духовному пробудженню, активності, а не раціональному пізнанню. Душа для Гоголя є не стільки шляхом пізнання, скільки його глибинним джерелом. Трагедійність “українського серця” – в основі філософсько-етичних поглядів Шевченка, який також апелює до глибинних основ людського єства.
Отже, можна зробити висновок, що українська філософська думка має свої оригінальні підходи і акценти, відмінні як від раціоналістичної філософії Заходу, так і від духовної рефлексії Сходу. Ще з часів Київської Русі гуманізм, заснований на повазі до людської особистості, дав добрі плоди у майбутньому. І сьогодні приваблює в нашій філософії її опертя на мистецький компонент, образне узагальнення, “приземлення” глобальних загальнолюдських проблем до кожної конкретної людини. Такий шлях вселяє оптимізм, упевненість у невичерпності душі людської, яку ніколи не замінить “друга природа”, не виснажить бурхливий вітер постійних перемін.
“Українська літературна газета”, ч. 14 (306), 16.07.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.