Латиноамериканський літературний бум: феномен ХХ століття

Маріо Варгас
Льоса став нобелівським лавреатом за 2010 рік

Як уже повідомлялося, цьогорічним
лавреатом Нобелівської премії в галузі літератури став відомий перуанський
прозаїк Маріо Варгас Льоса. Прокоментувати цю подію для УЛГ люб’язно погодився
перекладач творів латиноамериканських літератур на українську Сергій
Борщевський.

До Нобелівської
премії треба ставитися розважливо. Тому що, з одного боку, це справді найвища в
світі літературна відзнака; з другого – в її присудженні майже завжди присутні
не лише літературні елементи. У цьому зв’язку ми знаємо приклади досить дивних
рішень Нобелівського комітету з присудження премій. По-друге, можна назвати
кілька першорядних імен з тих же латиноамериканців, котрі так і не дочекалися
цієї відзнаки – Алехо Карпентьєр, Хорхе Луїс Борхес, Хуліо Кортасар.

Відомо, що
література іспанською мовою твориться не лише в Іспанії, а у більш ніж двадцяти
країнах світу – насамперед у Латинській Америці. Безперечно, підсвідомо існує
якась черговість. Коли був «латиноамериканський літературний бум» (60-70 роки
минулого століття), то, звісно, не могли латиноамериканські письменники щороку
отримувати Нобелівську премію. Тим не менше, ця премія – заслужена. Адже Варгас
Льоса – письменник зі світовим іменем. Крім того, Нобелівська премія
присуджується не за конкретний твір, а за літературну творчість.

Варгас Льоса –
наймолодший представник так званого латиноамериканського літературного буму.
Він 1936 року народження. На прикладі Варгаса Льоси можна пересвідчитися, як
дитинство, юність впливають на формування письменника. Невдовзі після його
народження батьки розлучилися, і його мати переїхала до Болівії. Коли йому
виповнилося десять років, батьки знову стали жити разом у Перу. Той факт, що
мати з ним переїхала не до столиці, а до провінційного міста П’юра, яке стало
персонажем його творів, безпосередньо вплинув на творчість письменника. Він жив
у кварталі міського «дна». Звідси – і мова деяких його персонажів. Він рано
починає писати (ще навчаючись у школі). До речі, перший твір Варгаса Льоси –
п’єса, наступним було оповідання. Варгас Льоса практично вперше ввів тему міста
в перуанській прозі. Двоє найвидатніших його попередників у перуанській
літературі (Сіро Алегрія і Хосе Марія Аргедас) були письменниками-індеаністами,
і писали, відповідно, на індіанську тематику. Вже в першому романі Варгаса
Льоси «Місто і пси» (1969) постає образ міста.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Також відбиток
на формування його як письменника наклало те, що він був відданий до
військового училища — батько хотів виховати з нього добропорядного буржуа.
Саме у військовому училищі відбувається дія згадуваного роману.

І ще одне. У
віці 22 роки Варгас Льоса, який перед тим навчався в столичному (Ліма)
університеті, дістає стипендію в Іспанії. А незадовго перед цим він працював у
складі археологічної експедиції, і таким чином мав можливість ознайомитися з
культурою корінних жителів власної країни – індіанців. Це змусило його
по-новому подивитись на історію та сьогодення Перу і також знайшло відбиток у
його творчості.

 

Сергій Борщевський

Будь ласка, кілька слів про «магічний
реалізм» як яскраве, самобутнє явище світової літератури двадцятого століття. І
в чому, власне, природа виникнення «латиноамериканського буму»?

Латиноамериканський
«літературний бум» пов’язують з іменами, передусім, уже згадуваних Карпентьєра,
Кортасара, Гарсії Маркеса, Варгаса Льоси. До них слід додати менш відомих у нас
мексиканців Карлоса Фуентеса та Хуана Рульфо, парагвайця Аугусто Роа Бастоса,
бразильця Жоана Гімараенша, ймовірно ще й іншого, зовсім невідомого, на жаль, в
Україні перуанця Мануеля Скорсу, можливо, ще кілька менш знаних імен. (Хорхе
Луїс Борхес залишається поза рамками цього явища).

А тепер скажіть,
який ще континент, з Європою включно, міг у 70-ті роки ХХ століття виставити
таку письменницьку «збірну»? Звідси й відповідь на запитання про притягальну
силу творів цих авторів, які перетнули кордони власних країн і стали надбанням
світової культури.

Слід зазначити,
що ще 1965 року відомий французький письменник Роже Кайюа до речі, автор статей
про Тараса Шевченка та ініціатор видання під егідою ЮНЕСКО збірника поезій
Шевченка французькою мовою) пророче передрікав: «латиноамериканська література
стане завтра великою літературою». Звісно, ми повинні використовувати це
поняття в множині – латиноамериканські літератури, оскільки йдеться про
літератури різних країн, хоча більшість їх твориться однією мовою.

Якщо окреслити
це досить схематично, то варто пам’ятати про таке. По-перше, латиноамериканські
літератури порівняно «молоді». Цього року деякі країни континенту відзначили
200-ліття, сказати б, початку визвольних змагань за незалежність, які, власне,
й призвели до виникнення цих країн. По-друге, колонізація цих країн відбувалася
по-різному. На деяких територіях в одному тиглі переплавлялись місцеві
індіанські культури та культура іспанська, в інших, де індіанці були вигублені,
колонізатори завозили африканських рабів (як, скажімо, на Кубі, де сьогодні
існує поняття афрокубинська культура). Все це впливало на становлення
латиноамериканських літератур.

Це становлення,
звичайно, розпочалось із початкового учнівства у літератури метрополії (адже
мова була одна), згодом і в інших європейських літератур. З іншого боку, що первісно
знали європейці про ці країни? Передусім їх вабила екзотика, і вони її
отримували як у творах власних письменників, так і в творах латиноамериканських
авторів, що почали з’являтися в Європі. Спочатку це були історичні хроніки,
пов’язані з завоюванням Нового Світу, згодом – коли латиноамериканські
письменники зайнялися визначенням власної ідентичності, з’явився т.зв.
індеанізм, в основі якого зображення життя корінного населення, та костубрізм
(від ісп. соstumbre – звичка, звичай) – літературна течія, що зародилася в
Іспанії та поширилася в країнах Латинської Америки.

Герой повісті
Карпентьєра «Концерт бароко», яку я нещодавно переклав, мексиканець, нащадок
іспанських конкістадорів, вирушає в Європу, сказати б, до своїх витоків, і ця
мандрівка дозволяє йому краще усвідомити власну південноамериканську
ідентичність. Щось схоже відбулося і з більшістю названих мною представників
латиноамериканського «літературного буму». Період учнівства минув. Від 70-х
років ХХ століття можемо говорити про зворотний процес: вплив
латиноамериканських письменників на розвиток іспанської мови (це окреме
питання) та літератури, і то не лише іспанської. 

 

Я б додав би – і деякою мірою
української. Хоча у нас чомусь не прийнято цього визнавати, а при згадці про
впливи Гарсії Маркеса чи загалом «магічного реалізму» лунає відповідь: ні,
насправді це впливи Гоголя, Василя Земляка. Можливо, тут варто говорити про
взаємовпливи?

Вся світова
література – це взаємовпливи. У 1985 році Юрій Покальчук на конференції,
присвяченій творчості Борхеса, виголосив доповідь під назвою «Гоголь і Борхес».
І він мав на це право.

З іншого боку,
1987 року я був присутній на прес-конференції Гарсії Маркеса в Москві, де той
клявся, що коли писав «Сто років самотності», то ще не був знайомий із творчістю
Булгакова. Але ж із творчістю Гоголя він, певно, був ознайомлений. Фахівці
перелічують імена латиноамериканських тиранів, сукупний образ яких і є
центральним персонажем «Осені патріарха». Я наважився б додати до цього
переліку ще й Сталіна,  адже в книзі
дорожніх нотаток Гарсії Маркеса «Подорож соціалістичними країнами» (з
підзаголовком «90 днів за «залізною завісою») є глава «У Мавзолеї на Красній
площі Сталін спить без докорів сумління». Слід сказати, що колумбійський
письменник (тоді ще як журналіст) був уперше в Москві, коли Сталін лежав у
Мавзолеї поруч із Леніним, і цілком адекватно оцінив похмуру постать «вождя
народів».

Про впливи та
взаємовпливи можна говорити багато, адже вони часто відбуваються на рівні
підсвідомості. І тут дуже важлива, навіть визначальна роль належить перекладу,
адже без нього той чи інший твір, автор взагалі залишиться невідомим. Ось чому
найбільше болить проблема перекладу української літератури іншими мовами, адже,
за винятком поодиноких, більш чи менш успішних зусиль, українська література
залишається незнаною в світі, а отже, практично не впливає на літературні
процеси. Це прикро, бо мали та маємо першокласних письменників. Але ця тема
заслуговує на окрему розмову.

 

Дякую за розмову, і будемо сподіватися на
обіцяне її продовження.