Лановецька саґа

176

Василь Фольварочний.
Хрещеники  Сталіна: Роман. Книга І. –
Тернопіль: Джура, 2011. – 244 с.

Відомий прозаїк,
драматург, поет, лавреат міжнародних та вітчизняних премій Василь
Фольварочний  розпочинав із поезії,
надбавши в цій царині щедрий ужинок: збірки поезій «Тривога», 1966; «Ростуть
сини», 1967; «Досвіток», 1968; «Уроки вірності», 1975; «Течія», 1982;
«Родовід», 1992. З плином часу звернувся до драматургійної творчості.
Українському читачеві також відомі його документальні повісті «Сонце в зернині»,
«Цілюща вода», «Земля Жижиянових правнуків», книги художньої прози «Сказ»,
«Обірвані струни», «Чорний бумер».

У 2009-2010 роках
прийшло до читача тритомне видання «Симон Петлюра», над яким письменник
працював останнє десятиліття.

Історична проза
вимагає не лише виснажливої, багаторічної дослідницької праці, особливої
інтуїції, вміння вслухатися в історію, а й потужної творчої уяви, спроможної
подолати спресовану товщу часу й оживити минуле у душах сучасників. Павло
Загребельний, Роман Іваничук, Роман Федорів, Валерій Шевчук, Василь
Шкляр…   Історична тема магічна, її
тайна не кожному відкривається. Писати чесний історичний твір із сучасних
позицій – це працювати в кратері вулкану. А найскладніше, що за цих умов конче
треба добути істину непересічну, не одноденну.

Твори історичної
тематики В. Фольварочного так щільно і щедро насичені людьми, проблемами,
місцевим колоритом,  побутом і стихією
часу, що з повним правом їх можна назвати саґою. Роман «Хрещеники Сталіна»
містить велику кількість фактологічно достовірного історичного матеріалу.  Автор зреставрував сімейні історії кількох
поколінь не такого вже й далекого нашого минулого, віднайшовши ориґінальну
манеру письма в собі самому, в своєму життєвому і художньому досвіді. Помітний
етнографізм  стилю виявляє себе переважно
як романтичний чинник.   

Невипадково  епіграфом до роману слугує цитата зі
щоденника Олександра Довженка: «Ах коли б вистачило мені сили й часу, написав
би я роман про визволення Західної України. Про возз’єднання… і про все,  що з цього вийшло… І як народ український
фактично був тут ні при чому… Про цю трагедію написати б роман на тисячі
градусів температури і вилити в нього увесь свій біль, усю тугу, всі свої
скорботи…». Наче виконуючи заповіт великого попередника, В. Фольварочний на
прикладі стражденного буття родини Павликових відобразив перебіг
антиукраїнських політичних подій, зокрема червонопрапорних провокацій на
теренах рідної йому Лановеччини.

У книзі нема
нічого вигаданого. Проте жанр книги – не зовсім хроніка-роман, хоча всі злочини
окупаційної влади «визволителів» зі Сходу достеменні й документально
підтверджені. Як саме все відбувалося (до примітивності просто!) і йдеться в
романі: «Почалася війна. Селом проходили то російські, то австрійські солдати,
що однаково балакали по-нашому. Тільки австрійські галіціянти трохи «сікали», а
російські «штокали»… по наших селах почали з’являтися біженці східняки…
поляки ніби роблять полегкість українцям. Правда, просвітяни застерігають, що
то лише загравання, насправді ж на обіцяну рівність із поляками українцям не
варто розраховувати… в українських газетах написали, що там, у тій Франції,
посеред вулиці сімома стрілами вбито якимсь жидком Симона Петлюру… німецька
влада довела до кожного двору скільки чого треба здати: двадцять кіл м’яса,
п’ять кіл масла та двісті яєць і два мішки зерна. Не менше, ніж свого часу
обкладали совіти».

На ролі головних
персонажів автор обрав людей, котрі, власне, й не готувалися до помітного місця
в історії свого народу, і за інших умов, мабуть,  залишилися б безіменними ратаями,
гречкосіями, батьками і дітьми. Та вони потрапили у жорстокі часи  міжчасся двох світових воєн, котрі начеб
виривають їх з отчої землі, прирікають на долю перекотиполя, на забуття. І саме
тут виявляється, що запас їхньої духовності, негучного патріотизму здатен
подолати всі трагедійні випробування долі. Тому 
персонажі роману, відчайдушно виборюючи в собі любов до отчого краю,
відстоюють право залишатися людьми: («–Я пожила й віджила, хай би дітки
розкошували, натішилися білим світом. Ось що, синку, маю я ікону з Єрусалиму…
Давно надумала, що тобі подарую… збережеш пам’ять про всю нападовецьку
родину. Ця Матір Божа оберігатиме тебе повсякденно»).  За 
душевними якостями  героїв роману
можна оцінювати український народ, до якого вони належать. Кращих його
представників імперія не здатна була перетворити на рабів, на німе бидло.

 

Чомусь
пригадалися слова вельми популярної 
свого часу пісні на слова Олександра Кушнера,  про те, що часів не вибирають, в них живуть і
помирають. Дорога історії мчить уперед, і нема їй кінця. Мчить туди, де все вже
було, і де пам’ять про це залишилася живою. Дорога  губиться у серпанку, але не меркне під
сонцем, і її  кружляючі земні виднокола
падають під колеса нескінченого для прийдешнього і неміряного для вічності
часу. Та люди мають жити тоді, коли призначено, 
в усі часи. Історія в творах Василя Фольварочного – це полігон людського
буття в просторі й часі. Тут людина випробовується на цільність, на вміння
зректися власного благополуччя заради головної ідеї свого життя. Той, хто
спромігся це відобразити, – вартий уваги нащадків.

 

м. Тернопіль

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!