Квартал-література?

128

Редакція запропонувала висловитися про кращі книжки першого
кварталу. Спрокволу погодився. А тоді замислився. І – здивувався: яку
дотичність має партгоспактивний термін «квартал» до літератури?

Творчість і календар – антиподи. Хоч як видавці приневолюють
письменників передати готовий рукопис до зазначеного в угоді терміну, історія
літератури рясніє прикладами перегляду таких договорів на користь позачасового
авторського натхнення. Втім, це не так зі сфери літературних, як товарних
стосунків. Першим же, хто спровокував накладання на літературний процес
календарних ознак, був російський критик середини позаминулого століття
Віссаріон Бєлінскій. Його річні літературні підсумки прижилися бодай через те,
що держава віддавала неробочий новорічний день на проголошення тостів, а тости
– діти підсумків, також і літературних.

Але що ж таке рік для літературного процесу? Упродовж семи
років журнал «Книжник-review» спрямовано досліджував закономірності виходу
нового імені на літературну орбіту. Тобто, до масового читача, виключною
лектурою котрого є нині глянсова періодика. Вималювалася приблизно така схема:
спочатку критики «перетирають» плюси-мінуси твору у спеціальних виданнях, аж
поки на ці дискусії не звернуть увагу «літературні дівчатка» з таблоїдів.
Відтак, ім‘я нового автора (чи то нового твору) стає «своїм» у світі ґламуру.
Виявилося, що такий процес укладається, переважно, у півтора роки. А для декого
триває й довше: як-от для літ-держслужбовців Шевченківської премії, які
присудили перемогу «Слузі з Добромиля» Галини Пагутяк на п’ятий рік по з‘яві
книжки.

Отже виходить, що «річна нарізка» літературного процесу
нічого не відбиває? Не будемо песимістами: такі огляди потрібні бодай тому, що
на них звертають увагу ті самі глянсові «рецензенти», або як їх дуже влучно
означили брати Стругацькі, «саморазмножающиеся станки с программным
управлением» (Аркадий и Борис Стругацкие. Четыре стихии: Вода. —
Санкт-Петербург: Амфора, 2003). Але ж погляньмо на якість  сучасних оглядів a-la Бєлінскій.

Ось у новорічному числі УЛГ до поетичних підсумків року
узявся Іван Андрусяк. У цілому – картина досить репрезентативна. Проте навіть в
обмеженому газетному обсязі не вільно оминати відомих імен-книжок сезону:
Неборака, Бориспольця, Любки, Розумного, Фальковича. З публікації Андрусяка
читач УЛГ робить висновок: цих авторів в українському літпроцесі‘2009 – не
було. Так само й у річному огляді прози авторства Ігоря Бондаря-Терещенка:
відсутні Шкляр, Даниленко, Дяченки, Ульяненко, Шевчук. Натомість подибуємо
імена, котрі невідомо чи витримають півторарічний «алгоритм популярності».

Колись П.Куліш, аналізуючи тодішню літературну критику,
зазначив: «За это важное дело берутся у нас не самые лучшие, а только самые
смелые» (Пантелеймон Куліш: письменник, філософ, громадянин. – К.: Хроніка
2000, 2009). Аж ніяк не адресую це поважаним мною річним оглядачам (до всього –
експертам Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року»). Розумію їхню скруту:
Бєлінскій одержував гонорари, які дозволяли йому читати все. Нинішня ж головна
проблема української літературної критики – саме неоплачуваність читання
книжок. Проте чи варто за такого сумного розкладу пхатися у критики? Коли ти,
працюючи «на основній роботі», взоруєш не на полиці книгарень, а на особисту
шафку, де стоять поодинокі подаровані колегами-літе­ратами та видавцями
новинки, і пишеш про них, не тримаючи в голові непрочитаного (хто з критиків
складає списки усього виданого для інтегральної оцінки?) – це вже схоже на
недобросовісну рекламу. Або, як пише парвеню українських критиків, – на
«естетичну мастурбацію» (Лесь Подерв’янський. Король Літр. — Х.: Фоліо, 2006).

Ось, до прикладу, в тому самому новорічному числі УЛГ Леонід
Пастушенко каже про роман Андрія Кондратюка «Хутір»: «Оце наша золота проза!».
Критик ні з чим не порівнює цей твір – хіба що з «Тихим Доном» Шолохова,
прогнозуючи таку саму критично-компліментарну хвилю (щось її не видно?), і
головною принадою для читача виставляє майстерне володіння мовою. Але ж
читабельний твір складається не з однієї стилістики. А як у Кондратюка з
сюжетним драйвом і «загадковістю», яких не цуралися найвищі класики? Одне
слово, Пастушенкові «підсумки» виглядають так само, як про це писали згадані
Стругацькі: «Я купил позавчерашнюю «Правду», выпил газированной воды и
устроился на скамье в садике, в тени Доски почета».

Роман А.Кондратюка номінувався на Шевченківську премію іще
2007-го року. Формально згадувати його під титлом «2009» не випадає. Але тут
виникає запитання: «кращі» книжки певного календарного періоду – це лише нові
тексти? А як тоді бути з публікаціями «товстих» журналів? І.Андрусяк не
інформує свого читача про таку безперечну літподію, як вихід антології
«Українські літературні школи та групи 60–90-х рр. ХХ ст.» (Л.: Піраміда). І
водночас, хоч як дивно, іменує «перехідною книжкою» суто іміджеву збірку Сергія
Жадана «Лілі Марлен», де нових – лише десять «журнальних» віршів.

І.Андрусяк визнає серед топ-поетів-книжників минулого року і
поляка ­Я.Твардовського на тій підставі, що його переклала люба йому Дзвінка
Матіяш. Виходить, що Оксана Пахльовська, котра переклала збірку Коррадо Калабро
«Я не скажу тобі, що це любов» (Л.: Літопис) – йому не люба і про неї не треба
згадувати?

Коли такі кепські справи річного оцінювання, то чого чекати
від «квартального»? Скажімо, я проголошу: «краща» книжка першого кварталу –
Оксана Забужко, «Музей покинутих секретів» (чи її не варто розглядати на тій
підставі, що наклад з‘явився за кілька днів до Нового року?). Моєї заслуги  – як і будь-кого з інших критиків – у такому
«визнанні» немає. Оксана Стефанівна створила такий досконалий імідж-проект, що
його слід вивчати на редакторських факультетах. Кожна нова її книжка
автоматично стає «кращою».

Або скажу: «краща» книжка – Ден Браун, «Втрачений символ»
(Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля»). Чому й ні? Адже І.Андрусяк розглядає
також імпортні твори у річному звіті? І це правильно: кожний переклад
перетворює іноземний твір на факт вітчизняного літературного процесу.

Чи ще один аспект «квартального» огляду: дніпропетровський
письменник Ян Валетов видав новий роман у Санкт-Петербурзі й його 8-тисячний
наклад розійшовся за місяць.  В Україну
потрапило трохи більше сотні примірників. Ближчим часом (на початок квітня) цей
твір продублює столичне видавництво «Альтерпрес». А попередня книжка Я.Валетова
– «Нічия земля» – розійшлася в Росії у понад ста тисячах копій. Чи ми й надалі
не згадуватимемо у своїх річних і «квартальних» оглядах такі феномени, не
кажучи вже про традиційно замовчувані бренди-тренди Дяченків та Куркова?

Серед експертів Всеукраїнського рейтингу «Книжка року»
взагалі скасовано поняття «краща» книжка – тендерно порівнювати авторські твори
неможливо. На думку кваліфікованих читачів-експертів, книжки посідають в
ієрархії читання ті чи інші місця. Але ж завдання літературного критика інше:
показати читачеві, як сконструйовано гарну книжку (і погану також), а разом із
тим розмістити рецензований твір у системі літературних координат пересічного
читача. А це можливо – знов-таки – не через УЛГ (хоч як прикро), а через масову
періодику.

Тому коли дописувачі УЛГ говорять про «непрочитаність»
певних творів, це означає лінивість наших «критиків» змагатися у різних
прочитаннях, а отже — давати поживу для неперебутніх глянсових «книжкових оглядачів».
Навряд чи позасистемне «квартальне» опитування буде для них таким орієнтиром.
Скоріше – дезінформацією.

 

м.Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!