Відзначили 206-у річницю від дня народження Т. Шевченка і 159-у річницю з дня його смерті. Відзначили у тривожний час – триває гібридна війна, коли на лінії фронту проливають кров і гинуть найкращі сини і доньки нашого народу, а в тилу серед нас чимало проросійських солдатів гібридної війни, які проявляються в різних іпостасях, але домагаються одного – деморалізувати наш народ. Прийоми (методи, способи) у них старі та випробувані. Один із них – це осквернення наших національних святинь і національних героїв. І зрозуміло, що коли ворог має мету пригнітити і зневірити наш народ, то в прицілі будуть Б. Хмельницький, І. Мазепа, С. Петлюра, С. Бандера… Але на першому місці у них буде Тарас Шевченко – наш національний Пророк.
То ж хто для нас Тарас Шевченко? Уродженець Черкащини, українець, який підняв із забуття, відродив і повернув у світову людську спільноту великий народ – наш народ, який у середині ХІХ століття був покладений вже в домовину. Повернув як суб’єкта світового історичного процесу.
За нинішньою термінологією, Т. Шевченко здійснив фантастичний політичний проект, і здійснив його сам. Таке під силу посланцю самого Бога – Пророку.
Все своє доросле життя я знаходжусь серед людей (голова осередку «УТОПІК», голова міського РУХу, голова обласного товариства політв’язнів, державний службовець…). Не з прочитаного знаю, що таке організувати людей на якусь справу, знаю, що таке інертність людей та поширена формула поведінки (мотивація) – «та.., якось воно буде», в основі якої закладений стійкий, на генетичній основі, страх перед жорстоким колонізатором. Так, ми в кінці 60-х років, у вузькому колі друзів, ставили амбітні цілі – національне відродження і відновлення української державності. Згодом, завдяки зусиллям мільйонів співвітчизників, цього було досягнуто. Коли я пробую оцінити особисту участь у цій святій справі, то усвідомлюю мізерно малу свою частку, хоча доводилось прикладати значні зусилля. А коли я усвідомлюю, що зробив Т. Шевченко, я не можу уявити, що це міг зробити син кріпака Григорія Шевченка. Посилання Пророка, вважаю, є найбільшою ласкою Бога народу, який не знищив іншого народу, який нікого не поневолив і ні в кого не відібрав свободи. Та разом з тим, такий народ чекає надто важке випробування, якщо він не буде слухати свого Пророка, буде ігнорувати його Заповіти. Для прикладу: якби свого часу українці С. Петлюра, Є. Коновалець, В. Винниченко, Боженко, М. Щорс, Ю. Коцюбинський, Є. Примаков, Н. Махно дослухались Заповіту Т. Шевченка «Обніміться ж брати мої, молю вас, благаю», то цієї української потуги вистачило б для подолання у збройній боротьбі всіх тодішніх ворогів Української держави. Цей Заповіт не те, що не втратив своєї актуальності, він гостро стоїть сьогодні на першому місці.
У сьогоднішній гібридній війні постать Т. Шевченка залишається першою мішенню. Не вірю, щоб у нападках на нього не працювали цілі антиукраїнські інститути. Їхню «продукцію» озвучують окремі представники 5-ої колони в Україні. Відомим (і найогиднішим) таким представником був донедавна «украінскій пісатєль» Бузина О. Знайшлися і прихильники «пісатєля». Подивимось, що говорив (теж не так уже й давно) телеведучий каналу «1+1» Ю. Макаров у своєму інтерв’ю для газети «Зеркало недели»: «Что касается биографий, то есть еще Тарас Шевченко. Большое спасибо Олесю Бузине, который привлек внимание к этому персонажу. Его книга была сознательной провокацией. Можно говорить о мере вкуса и чувстве меры, она в полной мере удалась. И обнаружилось, что национальная икона остается абсолютно неизвестной. Кстати, уровень критики Бузины показал: люди могут на нее молиться, но при этом не знать фактических деталей».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Для Ю. Макарова наш Т. Шевченко – це «персонаж», до якого привернув увагу Бузина. Вже цей рівень скверни Ю. Макарова достатній для того, аби він не смів наближатися до постаті Т. Шевченка і залишатися особою, яка зловживає м’якою і миролюбною вдачею корінного народу. Ніхто б сьогодні не згадував цього чоловіка, якби він не очолював Комітет Національної премії України імені Тараса Шевченка. Ю. Макаров цей Комітет очолює. Не здивувався б, аби серед членів нинішнього Комітету була колишня викладачка КДУ доцент Тальнова. А чому б і ні? Жіночка освічена і відома осквернителька… Десь на самому початку 70-х років в Умань до Н. В. Суровцової (Суровець) (1896 – 1985рр.), член Центральної Ради і Директорії,в’язень радянських концтаборів з 1927 по 1957 роки) приїздили дисиденти з Москви. Тоді саме пішов розголос про осквернення пам’ятника Шевченка Тальновою. Російським демократам було соромно за свою співвітчизницю і вони пропонували: «Давайте мы по своим каналам попытаемся повлиять на Тальнову. Пусть она как-то сгладит свой проступок, ну, к примеру, – положит цветы к пам’ятнику…» То присутні тоді кияни Леонід Плющ і Надія Світлична та уманчанин Віктор Нєкіпєлов щиро заперечували: «Ради Бога, тільки не квіти… Краще, якщо вона ніколи більше не буде підходити до пам’ятника».
Очевидно було б краще, якби і Ю. Макаров «не підходив до пам’ятника», однак комусь саме він знадобився в ролі голови Комітету. Хотілося б, аби це був якийсь курйоз, якась прикра помилка…
А якщо це не помилка? Якщо це окрема складова расистського проекту, якого нав’язує всьому світові наш «старший брат» – «Рускій мір». Мовляв, українці це не народ, а суміш 60-ти різних етнічних груп (про це із серйозним виразом на обличчі пише ще один «патріот» – «доктор наук» Яневський Д. у своїх книжках, які видані за російські гроші і розповсюджені по всіх наших бібліотеках). У цих розрізнених груп ніколи не було держави, а придумали державу «Україна» німці і австро-угорці. У цих груп немає своєї культури, немає своєї мови (адже ж заявлено було ще коли: «украинского языка не было, нет и быть не может»).
Це мало стати предметом міжнародного обговорення, якби Росії вдалося «пропхати» на Мюнхенській конференції з безпеки (лютий 2020 року) свою заяву – «12 кроків для більшої безпеки України та Євроатлантичного регіону». «Дванадцятим кроком» цієї заяви мала бути давня маячня Москви – «перегляд національної ідентичності» українців. До цього «перегляду» ретельно і системно готуються в Москві вже давно. Згадайте дешевеньку провокацію в Києві на «Євробаченні», коли якийсь чоловік вискочив на допоміжну сцену і спустив штани. На другий день цю «подію» коментував Президент велетенської держави – Путін: «Это еще раз подтверждает, что Украина не способна проводить такие международные мероприятия». У Санжарах усі місцеві жителі були інформовані російськими ЗМІ про загрозу вірусу, а доставлені на автобусах з інших міст молодики розбивали камінням вікна в автобусах, де були люди, які прибули з Китаю. На другий день усі російські ЗМІ рознесли по всій планеті відео про «українців-дикунів».
Російські блогери, аналітики, експерти і телеведучі постійно переконують, що ці 60 різних етнічних груп не в змозі навіть осягнути, що таке демократичні вибори, бо на своїх виборах вони обирають своїм Президентом колишнього кримінального злочинця. Між собою вони не здатні поладити, і, як результат, вони вже шість років воюють між собою. То що ж можна вдіяти з цією Україною? «Миротворці» з Москви хочуть для «більшої безпеки України та Євроатлантичного регіону» розчленувати Україну, або ж повністю забрати її у склад Росії.
На початку російсько-української війни російські військові та їхні найманці заскакували у села зі сторони українських збройних сил і звідти гатили з мінометів по житлових кварталах Луганська. Далі результати обстрілів фотографували і щедро розповсюджували як «неспростовні факти звірства карателів київської хунти». На випадок міжнародного обговорення «національної ідентичності» українців все це було б ретельно зібрано і представлено світовій громадськості. А до цього всього у «миролюбних» росіян під пахвою був би ще один «неспростовний доказ» – твердження Ю. Макарова, що українці аж надто примітивні істоти – вони вибирають якусь аморальну особистість (Большое спасибо Олесю Бузине, который привлек внимание к этому персонажу) і «могут на нее молиться, но при этом не знать фактических деталей».
І день іде, і ніч іде,
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки. ( Т. Шевченко).
Давно це було сказано і, хотілося б, аби це вже було наше пережите, наше минуле… Однак засилля псевдопатріотів і псевдоінтелектуалів робить слова Т. Шевченка актуальними і до нині.
м. Хмельницький.
“Українська літературна газета”, ч. 6 (272), 27.03.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.