“Українська літературна газета”, ч. 11 (355), листопад 2023
ДО 90-Х РОКОВИН ГОЛОДОМОРУ
Історичні періоди, які в часі припадали на кінець століття і початок нового, завжди приносили великі зміни в житті. У нас це знаменні, доленосні зміни – це національне відродження, відновлення української державності, розбудова незалежної демократичної держави… Це величні суспільні дії (зрушення), які потребують як концентрації зусиль кожного члена суспільства, так і взаєморозуміння, узгодження, спрямування цих зусиль в одно русло. Не другорядними тут є впевненість, віра у свої сили і свою правоту. На жаль, у нас із цим далеко не все гаразд. Будь-який задум, що є очевидним кроком вперед у нашому суспільному поступі, відразу ж наштовхується на скептицизм всередині нас самих: «Та нічого з цього не вийде…», «З нашим народом цього не зробиш…». «А чого це не вийде з нашим народом?» «Бо ми такі… А шо, може не так?».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дещо – так, а дещо й не так, точніше – не завжди було так. Тривала епоха нашої історії – епоха Козаччини була періодом згуртованості нашого народу, високих його моральних чеснот: гідності, благородства, лицарства… Для прикладу, свого часу дорікали полковнику І. Богуну: «Пане полковнику, а чи варто бути завжди таким прямим і непоступливим? Може, колись варто і поклонитись…» На що полковник Богун відповідав: «Ми, козаки, скидаємо шапку лише перед Богом, і то, коли захочемо». З тих пір багато чого змінилося, зокрема, і в наших поглядах на світ, і в нашій поведінці. Сьогодні в багатьох нащадків славного полковника не проявляються його риси, у поведінці нема того благородства і лицарства, більш того – раз-по-раз бачимо не тільки відсутність цих рис, а й невідповідність, неадекватність у своїй поведінці.
ПРИКЛАДИ НЕАДЕКВАТНОЇ ПОВЕДІНКИ
1990 рік. Ми виходимо із синьо-жовтим прапором на багатолюдний майдан м. Хмельницького і заводимо розмови з людьми, пояснюючи, що наш прапор синьо-жовтий, а не червоно-синій і не червоний. Зупиняється і вступає в розмову немолода жіночка. Ми її переконуємо: «Ще коли була Грюнвальдська битва, наші предки брали участь у ній і йшли вже тоді в бій під жовто-блакитним прапором. А подивіться на картину Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану»… «А я, – відповідає жіночка, – родилася під червоним прапором і під ним хочу й померти». І її одяг, її хода, її руки й обличчя однозначно свідчили, що «під червоним прапором» вона, крім важкої праці, більш нічого й не бачила, однак залишається до смерті віддана цьому прапорові.
1998 рік. Випроводжаємо в армію племінника. Молоді пішли танцювати, ми, старші, залишилися і розмовляли про політику. До нас підійшла старенька жіночка і приєдналась до розмови: «А всьромно нас Росія завоює», – ствердила вона. «Тітко Ніно, – заперечував я, – якщо вона піде на нас війною, то ось Микола, Степан і я візьмемо зброю і відженемо їх…» «О, то ти шо, Кузьма, будеш стріляти в братів?» – відповідала колгоспниця-пенсіонерка тітка Ніна.
2010 рік. Наше села розміщене на республіканській трасі. На узбіччі траси постійно сидять селяни і продають свою городину. Зупиняються «фури», шофери купляють городину. Зав’язуються короткі розмови: «Та не голосуйте за Януковича, – радять донбаські «далекобійники». – Він здирав з людей шапки, через його банду ми пізно ввечері боялися вийти на вулицю…». Згодом, на виборах, за нього проголосувало 30% виборців односельчан. У другому турі виборів у2019 році за Зеленського голосує вже 60% односельчан.
Кілька років (всього) тому працівники Шепетівського музею М. Островського горою стали проти перейменування музею і зміни експозиції: ніяких музеїв «Україна в революціях», тільки героїчні подвиги чекіста Островського! В тих же роках вчителі однієї з уманських шкіл одностайно протестували проти спроби перейменування школи: «У нас в Україні демократія, – казали вчителі, – і педколектив вимагає, щоб школа продовжувала носити ім’я Юрія Гагаріна». І в Шепетівці, і в Умані говорили майже дослівно одне й теж: «Це ж наша історія… А хто не хоче знати своє минуле, той не матиме і свого майбутнього…». Причиною такої вибіркової пам’яті саме до подій, які були привнесені ззовні і залишили сліди, вважаю, є відчуття меншовартості, вторинності, що вразило більшість нашої людності.
ВЛАСНЕ ЗАХВОРЮВАННЯ НА МЕНШОВАРТІСТЬ І ВИВІЛЬНЕННЯ ВІД НЕЇ
Моє навчання у молодших класах припало на післявоєнний час – 1947-1951 роки. В четвер останнім уроком завжди була виховна година. Наша вихователька, окрім картання за успішність, розповідала про війну, про перемогу. І неодноразово поверталася до причини поразок у перший рік війни. Виявляється, що коли Гітлер віроломно напав на СРСР, то його війська спочатку почали захоплювати Україну. Але українці зрадили і відкрили фронт. Німці з цього скористалися, окупували Україну і пішли далі. І лише коли вони увійшли в Росію, там російський народ мобілізувався, відігнав загарбників, а згодом визволив і нас – українців. Ми росли слухняні і пригнічені та безконечно вдячні росіянам за визволення. Тоді я вирішив, що в школі я ще перебуду українцем, а після закінчення виїду з села і запишуся «руским». В такий спосіб я мав позбутися ганебного тавра «зрадник».
Виїхавши із села після закінчення середньої школи, я не уник і такої поширеної хвороби, як «самоїдство». Це коли тобі видається, що все своє українське погане, всі українці погані, всі невдачі і негаразди через поганих українців… (Сьогодні, коли читаєш публікації наших політичних аналітиків, праці сучасних істориків, проглядаєш підручники, за якими вчаться наші онуки, складається враження, що цією хворобою вражені багато і непересічних наших співвітчизників).
На щастя, я не був позбавлений можливості бачити і аналізувати. Так я звернув увагу, що українські хлопці проходять військову службу будь-де, але за межами України, натомість в самій Україні, а найбільше в західних областях (Прикарпатський військовий округ), служать вихідці з Росії. Тоді я запитав у старших людей: «А як було до війни із національним складом війська, яке знаходилось на території України?» «Так само, –відповідали мені. – В цьому питанні політика не змінювалась…» То виходить, що не українці здалися в полон і відкрили фронт, як розповідала нам вчителька… Я почав ставити під сумнів інформацію, яку нам подавали, і ті висновки, які логічно витікали з цієї неправдивої інформації. Так, крок за кроком, я почав усвідомлювати, що росіяни на державному рівні всіма засобами радянської пропаганди систематично і цілеспрямовано оббріхують мій народ. Як наслідок таких спостережень, я відкинув свій намір – переписатися з українця на «руского».
У студентські роки шквалом посипалася інформація про злиття націй, про їх відмирання. Однак я вже не сприймав все на віру і бачив очевидний абсурд чи політичне шарлатанство про те, що компартія створила і забезпечила всі умови для гармонійного і всебічного розвитку націй, зокрема, їхніх національних культур. І ось нації розвиваються, розвиваються, досягають небачених висот у своєму розвитку і …відмирають (?). Але ж не можна було не бачити справжнього відмирання, не чекаючи досягнення «небачених висот у своєму розвитку» – тисячі і тисячі українців зрікалися рідної мови і переходили на російську. Я відчував присутність якоїсь велетенської сили, яка змушувала людей зрікатися свого єства, зрікатися материнської мови. І все це відбувалося в одночассі, коли роль російської мови в суспільних процесах ставилась на перше місце на рівні з класовою боротьбою, а подекуди і вище: згадайте вірш А. Ахматової «Мужество»:
Не трудно под пулями мертвыми лечь,
Не страшно остаться без крова –
Но мы сохраним тебя, русская речь,
Великое русское слово!
Той тиск, хай і повсякденний, який відчував я, студент Київського ВНЗ, не міг так успішно нищити мову великого народу. Так, на моє прохання у магазині канцтоварів «Покажіть мені он той прямокутній трикутник» продавець вдавав, що мене не почув, і йшов в інший бік прилавка. Я йшов за ним і повторював своє прохання. Нарешті второпавши, що я хочу, він зверхньо, з докором кидав: «Нє можєшь сказать па чєлавєчєскі». «Я саме так і звернувся до вас», – відповідав я. І на цьому тиск, якщо можна це так назвати, закінчувався. Тож я його до уваги не брав, натомість відчував, що існував і існує якийсь глибинний, надзвичайно потужний фактор, який змушує народ зрікатися своєї рідної мови.
ПІДКАЗКА ЛЮБОВІ ДРАЖЕВСЬКОЇ
Натрапив на спогади відомої громадської діячки українців діаспори Любові Дражевської. У 1933 році її, студентку Харківського педінституту, направили проходити практику на залізничний вокзал. Вона туди прийшла, і її відвели далеко за приміщення вокзалу, де на тупиковій колії стояв ешелон, вагони якого були заповнені дітьми віком від немовлят до 14 років. Це були дітки, батьки яких повмирали з голоду. Їсти їм щось там давали, але ешелон повільно вимирав. В один погожий день Л. Дражевська десь роздобула кольорових олівців, чистого паперу, вивела діток надвір і сказала, що вони можуть малювати, що хочуть. І була вкрай здивована, коли старші дітки написали на своїх аркушах «Хай живе Сталін» і навколо літер намалювали віночки із квітів. Це не означає, що ці дітки були мовчазні раби, навпаки – це були нащадки гордих і свободолюбивих козаків. Але їх повільно вбивали, і вони це бачили. Фізичне знищення не було поголовним, як винищення Петром І українців в Батурині, і там не писали гасел «Хай живе Петро І». Тут було дещо інше: східні наші сусіди силоміць накладали свою національну модель на нашу українську. Тих, хто її не сприймав, фізично знищували. І в дітей залишалася одна-єдина можливість залишитись живими – це сприйняти чужу національну модель, зробитися схожими на своїх вбивць, повністю підкоритись їм, приховавши чи відкинувши всі свої національні ознаки: мову, звичаї, риси характеру… І іншого вибору в них не було. Хтось з того ешелону і вижив та передав по спадковості цей спосіб вижити фізично – це стати схожими на росіян і змішатися з ними, а відтак сховатися. Потреба в цьому існувала постійно, бо за висновком І. Драча, «перший урок, який уже стає невід’ємною складовою свідомості українця, полягає в тому, що в Росії ніколи не було, немає і поки що не передбачається іншого інтересу в Україні, ніж винищення до решти, до ноги, до пня української нації».
Сьогодні можна найти потомство тих, хто вижив. Це пилипенки, слюсаренки, сердюки, які вимагають для російської мови статусу державної, не визнають іншої церкви, крім московської, а деякі з них навіть воюють проти України у складі російських найманців на території Донбасу.
Доцент Східно-українського університету ім. В. Даля Ірина Магрицька збирала сучасний український фольклор у східних областях України і навела типові його зразки:
Убирала бурячок, а де кращий – у мішок.
Принесла його додому, наварила самогону.
Самогонки наварила, все правління пригласила:
Бригадир і голова, ще й з району було два.
Всі гуляли, випивали, мою ланку вихваляли.
(Попутно І. Магрицька зазначає, що коли візьмемо силу народних пісень з минулого, то важко збагнути, що творив їх той самий народ). Але ми вернемось до «бурячка». Російська окупаційна влада принесла не тільки нову форму господарювання – колгосп, а й нові відносини між людьми, а вже традиційним нашим відносинам місця не було. Швейцарський юрист Рафаел Лемкін, який ввів поняття «геноцид», дав визначення цього поняття. Один із пунктів визначення звучить так: «Накладання національної моделі народу агресора на національну модель поневоленого народу». Спочатку я недооцінював пагубної дії такого накладання, думалося, що таке можна пережити без особливих труднощів і втрат. Однак при глибшому аналізі я переконався, що це – геноцид. Адже ж наших батьків силоміць заганяли у злочинний світ, де крадіжка, брехня і підкуп – це норма. Створюється діюча система влади, де регуляторами суспільних відносин є не прийняті державою нормативні акти (закони, постанови, рішення), а традиційні усні норми накинутої нам суспільної моделі народу-поневолювача. Нормою стає принцип «Не вкрадеш – не проживеш», а переслідується не той, хто краде, а той, хто «краде і не ділиться» і навіть той, хто «не краде і не ділиться». Принаймні, посадове зростання для останнього буде заблоковане. Наші матері і бабусі після страхітливих потрясінь (колективізація, Голодомор, репресії) почувалися мало не щасливими, опинившись у цій чужій національній моделі – адже можна ж жити і вижити… Але подивимось, що маємо на виході цієї моделі: повна рабська покора, повна відмова від своїх національних прав і запитів, бо інакше тебе зупинять, коли ти кладеш «бурячок у мішок» і присудять термін за «хіщєніє соціалістічєской собствєнності», чи найдуть в хаті закваску чи жорна і засудять «за запрєщьонноє кустарноє проізводство». Тисячі і тисячі українців були засуджені по цих статтях,тисячі загинули, відбуваючи покарання. Годі вже і говорити, що ці люди могли добиватися своїх національних прав чи елементарних людських прав. В такий спосіб народ повільно сходив з історичної арени, ми зникали…
Однак народ-окупант не задовольнявся накладанням своєї моделі на українську модель, а попутно окремі свої характерні риси він приписував поневоленому народові. Таке явище, як здирство і хабарництво в кінці ХVІІІ – на початку ХІХ століть запопадливий до московитів І. Котляревський в «Енеїді» вже подає як притаманну рису українців:
Ти знаєш, дурень не бере…
А в нас хоч трохи хто тямущий,
Та вміє жить по правді сущій,
То той хоч з батька, а здере.
Вже в наш час колега Президента України комік Кошовий зі сцени «95-го кварталу» розносить по світу теж саме:
«Від прадіда до діда, від діда до батька, від батька до мене передавалася наша національна традиція – алкоголізм». Насправді, алкоголізм не є нашою традицією, і поширював цей наклеп Кошовий не в результаті своєї простоти чи необізнаності, а за гроші поширював текст, складений хитрим московитом, який іншим разом розповсюджує слова Сталіна про те, що московський народ «является наиболее выдающейся нацией из всех наций, входящих в состав Советского Союза», що він «руководящий народ», і «что у него имеется ясный ум, стойкий характер и терпение». (Принагідно: наш північний сусід у повному своєму складі, від посліднього пиятика до всіх (!) відомих опозиціонерів і лауреатів Нобелівської премії не те, що мовчки «проковтнув» оцінку тов. Сталіна, а, не соромлячись, із задоволенням засвоїв). Тож у росіян «имеется ясный ум, стойкий характер», а вже «алкоголізм» «старший брат» віддає нам…
ФІКСАЦІЯ НАКЛАДЕНОЇ РОСІЙСЬКОЇ МОДЕЛІ
Насильна заміна нашого традиційного життєвого укладу на привнесений чужий з часом відбилась в прислів’ях і приказках, які почали побутувати з тих пір. Ірина Магрицька приводить приказку, яка широко побутувала до 1933 року: «Лучче в латанім, ніж в хапанім». Сьогодні вона не побутує. Сьогодні чуємо: «Хто хапнув – той в почоті», «Нє помажєшь – нє поєдєш», «Нє пойман – нє вор», «Протів лома нєт прійо- ма», «Що везеш – те й гризеш», «Не вкрадеш – не проживеш», «День колгоспний – ніч моя». А переінакшена приказка «Моя хата скраю, я нічого не знаю», яка стверджує відсторонення і безвідповідальність, набула загального поширення настільки, що її колишній зміст мало хто й знає: «Моя хата скраю – перший ворога стрічаю».
ПІДКАЗКА Р. ШПОРЛЮКА
До розгадки природи існування цього сатанинського тиску на весь народ підводили слова професора Гарвардського університету Романа Шпорлюка: «Демографічна катастрофа 1932 – 33 років буде з українським народом, може, навіть століття. Знищено біологічний потенціал народу».
ЗНАЙОМСТВО З ПРАЦЯМИ ДЖ. МЕЙСА І Р. КОНКВЕСТА
І, нарешті, на початку 2000-х років я прочитав праці Джеймса Ернеста Мейса і Роберта Конквеста. Ірина Магрицька описує побачене в одному селі, де мешканці звично ходили по занедбаному урочищі, куди звозили і прикопували у 1933 році померлих з голоду їхніх односельчан. Дж. Мейс був глибоко вражений від такої неадекватної поведінки людей, які десятки років ходять по кістках своїх прямих родичів. Вивчивши наявну літературу про голодомор, він задумується і приходить до висновку: «Чому Україна зі своїми колосальними духовними, культурними, інтелектуальними цінностями і здобутками, зі своєю унікальною і високорозвиненою мовою, з 50-ти мільйонним і талановитим народом, зі своїми сировинними ресурсами раптом опинилася на узбіччі історії? Чому так важко йде процес усвідомлення самих себе як державного народу? Мені ясно, що щось трапилось. Щось винятково важливе. Це був геноцид».
Джеймс Мейс встановлює діагноз: це постгеноцидний стан нації. Це страх очевидної смерті, бажання вижити хоча б фізично, позбувшись всього: історії, мови, споконвічних звичаїв, будь-що уподібнитись до вбивць, старатись бути схожими на них і пробувати сховатись поміж ними. Далі він пише: «В умовах масового винищення українського народу такі споконвічні риси його етики як привітність, доброзичливість, ввічливість, чуйність залишились в минулому. Натомість запанували байдужість і жорстокість».
Дж. Мейс очікував, що після встановлення такого діагнозу в Україні, якщо і не всі, то, принаймні, багато спохватяться, аби цьому зарадити. Однак наткнувся на ту ж байдужість, про яку писав. Він метушився і гарячкував: «Чому в Україні це питання має хвилювати тільки мене?» І дещо заспокоївся, коли сам для себе придумав мотивацію своїх дій: «Ваші мертві вибрали мене». Далі американський історик, дослідник Голодомору 1932-33 років пише про нас: «Постгеноцидне суспільство – це соціум, який був підданий настільки варварській тоталітарній «обробці», причому впродовж життя не одного покоління, що люди, які зазнали таких нещадних випробувань (йдеться, безумовно, не про все суспільство всуціль, але про суттєву, значну його частину, і це справді страшно), свідомо чи несвідомо втрачають базові цінності загальнолюдського та національного життя».
ПРОЯВИ ГОЛОДОМОРУ СЬОГОДНІ
Чи відчутні наслідки голодомору сьогодні? На жаль, чи не на кожному кроці… Найперше – це страх, який передався вже по спадковості наступним поколінням і вкоренився в їхній свідомості. Цей страх паралізує як дії, так і мислення. «Та не бійся бути українцем, – дорікаю своєму знайомому. – Ніхто ж сьогодні за це не б’є…» «Сьогодні – нє», – відповідає він.
«Всьоромно нас Росія завоює», – говорить мені старенька жіночка. Мільйони українців обирають владу всіх рівнів, керуючись (чи оглядаючись) пересторогою, що «всьоромно нас Росія завоює». В результаті ми маємо владу із людей не українських, таких, які не розуміють національних інтересів, а нерідко активно сприяють інтересам держави, ворожої до України. Для таких Україна – це територія зиску, територія збагачення, а корінний народ – «біомаса». Фактично ми продовжуємо перебувати у російському полоні, і росіяни поводяться з нами, як з полоненими. Так було під Іловайськом, коли російські регулярні війська вступили на територію України, оточили наші добровольчі батальйони і підступним способом змусили їх слухатися – відступати по визначеному (пристріляному) російськими військовими «коридору» і у визначений ними час. Була дана обіцянка російськими командирами про безпечний відступ наших захисників. Наші хлопці повірили у «слово чести русского офицера», і коли вони почали відступати по відведеному коридору, росіяни їх повбивали. Після цього московське духовенство пообвішувало вулиці Києва біг-бордами, на яких настоятель Києво-Печерської лаври Павєл закликав: «Простіть кривдникам своїм». А в Хмельницькому керівники освіти організовували і провели багатолюдну ходу і мітинг, де закликали учнівську молодь і студентів до миру.
Після масового розстрілу російськими військовими наших добровольців під Іловайськом боляче сьогодні читати застереження Дж. Мейса, сказані ще у 2000 році: «Претензії Росії до України мають глибоке коріння в російській політичній культурі, і не можна виключати можливість, що рано чи пізно Росія вирішить пред’явити свої претензії не тільки на словах. І все це відбувається під гучними гаслами про дружбу двох братніх народів. Зрозуміло, що повірити в таку дружбу може народ з деформованою постгеноцидною психікою».
ПОЗИЦІЯ ВІДОМИХ ПРЕДСТАВНИКІВ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ЯК ПРОЯВ ПОСТГЕНОЦИДУ
Якщо названі нижче особи не є колабораціоністами, то їхня позиція може бути пояснена тільки позицією згаданої сільської тітоньки, яка переконана, що «всьромно нас Росія завоює», а тому і робити сьогодні потрібно все сяк-так, аби лише не втратити посаду, але щоб було чим відзвітувати перед окупантами, коли вони знову прийдуть в Україну. Посудіть самі:
Данило Яневський, д-р іст. наук: «Українська держава сьогодні – це згнила УРСР, на яку навішали синьо-жовті прапори і тризуби. З цією державою нічого зробити не можна».
Т. Прохасько, письменник і культуролог (сьогодні він лауреат найвищої нашої національної нагороди – Державної премії імені Т. Шевченка): «Я не маю українського Президента, українського уряду, української державності, українського телебачення, української армії, української міліції. Я не бажаю брати участь у т. зв. розбудові т. зв. Української держави».
В. Артюх, соціальний філософ: «Ситуація може повернутися так, що на цій державі доведеться поставити хрест».
ЩО РОБИТИ?
То що ж робити, якщо ми не збираємось «ставити хрест»?
Мусимо вивільнитись від страху, повірити в себе і свій народ, жити, працювати, захищати свій дім і наводити в ньому порядок. Адже не лише мій знайомий боїться приходу росіян і веде себе відповідно, аби уникнути неминучого покарання – тисячі скуті і оповиті цим страхом. Саме про це говорив Є. Сверстюк: «Нині затяжна хвороба знесилює народний організм, ослаблений пасивним очікуванням нових підступів і ударів. Постгеноцидна нація залишається в пасивній обороні, у ній бракує сміливих безкорисливих захисників. Комунізм безвідповідально розтрачував природні ресурси і моральний людський ресурс. Ми стоїмо перед проблемою їх відновлення». Страшну хворобу можна подолати силою духа, енергією до життя, вірою в добро.
Затяжна хвороба все ж проходить, але надто повільно, а час іде – нас не чекає і насилає нам (як і іншим народам) нові виклики. І в нас обмаль часу, а тому Україна вкрай потребує сміливих безкорисливих захисників. І вони є! Одиничні випадки бачив ще Василь Стус і щиро радів:
Та виростають з личаків,
Із шаровар, з курної хати,
Раби зростають до Синів
Своєї України Матері.
Принагідно зауважимо, щоб із «личаків і шаровар» зростали Сини України, потрібні зусилля нашої школи, та, на жаль, саме в школі в питанні національно-патріотичного виховання великі завали…
І залишається проблема: як найшвидше подолати хворобу?
Ось рецепт людини, близької по духу до славного Дж. Мейса – головного редактора газети «День» Лариси Івшиної: «Для цього потрібні сподвижники… Це частина тієї роботи по відтворенню, оздоровленню, еволюції. Бо постгеноцидність – це не на віки. Вона лікується любов’ю, добром, знанням, терпінням».
Вірю, що так і потрібно поступати, коли перед тобою етнічний українець із деформованою психікою. Але населення України багатонаціональне. Не тисячі, а мільйони в України дітей і внуків тих, кого завезли сюди з Росії російські більшовики, і які зобов’язані були нас «бдіть», «прісєкать», «направлять» і «прєдотвращать» та «кальним жєлєзом вижігать». Корінний народ України у переважній своїй більшості послуговується у міжнаціональних відносинах позицією (формулою) М. Грушевського, який говорив, що Україна може бути рідним домом для людини будь-якої національності, якщо вона любить Україну і працює на її благо. Після відновлення державності у 1991 році всім росіянам було надано громадянство України, не питаючись, як вони потрапили сюди і що тут робили… Держава гарантувала і забезпечила їм рівність. І багато росіян почали жити за формулою М. Грушевського – працювати на благо України, любити її і захищати на полі бою від агресора. Але багатьох забезпечена нашою державою рівність не влаштовувала, – імперія привчила їх до зверхності. Впродовж 30 років вони обирають такого Президента України, який більше руйнує державу, аніж зміцнює, вони завше там, де можна зашкодити Україні… Для прикладу – в серпні цього року сотні, а може й тисячі їх, молодих і дужих, пішком йшли із Кам’янець-Подільського в Почаїв …молитися. А сотні наших поліцейських, також молодих і дужих, замість захищати нашу землю від російської агресії, захищали спокій і безпеку багатотисячної ходи прихильників церкви, керівництво якої знаходиться в Москві і безпосередньо бере участь в організації і відправленні в Україну вбивць. Ми мусимо якось позбутись і цього та не допустити, щоб ці молодики в якийсь момент не отримали зброю і не створили «Хмельницьку народну республіку» або забезпечили окупацію Хмельниччини московськими «асвабадітєлямі».
18.09.2023 року
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.