Кузьма Матвіюк, колишній політв’язень. Табірні спогади

701

ДО 83-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ СТУСА

На Різдво 1938 року, на Вінниччині, в селянській сім’ї Семена Стуса і Їлини Сіньківської народився син Василь, якому судилося стати одним з Великих Синів України. Природа наділила його гострим розумом і поетичним талантом. Навіть при тій же «радянській дійсності» перед ним відкривалися досить забезпечене в матеріальному плані життя і популярність. Потрібно було лише на деяку реальність (витіснення української культури, зокрема мови) закрити очі та змиритися із втратою майбутнього свого народу, зручно закрившись щитом «єдіно вєрного ученія» про «історічєскую нєізбєжность отміранія націй прі комунізмє». Таким шляхом йшла переважна більшість «радянських людей», на такий шлях пускалися люди наділені рідкісним талантом літератора чи інженера, бо, власне, це був єдиний дозволений шлях. Василь Стус ним не пішов. Свій інтелект, поетичний талант і саме життя він віддав у боротьбі за Свободу свого народу. В умовах тієї ж «радянської дійсності» таких вбивали, і він це знав:

 

Ще вруняться горді Славутові кручі,

ще синіє річки замріяна гладь,

та вже проминув тебе птахом летючим

твій час, твій останній. Попереду – падь.

 

Я знав В. Стуса, бачив його у екстремальних умовах, коли потрібно було мобілізовувати весь свій життєвий ресурс, аби вижити фізично. В кінці 60-тих – на початку 70-тих років я дещо не ладив з тодішньою владою, зокрема не погоджувався з національною політикою КПРС. В результаті попав під черговий «укіс», відомий як «арешти по справі Я. Добоша» у 1972 році. Черкаський обласний суд визнав мене «опасним государствєнним прєступніком», і в 1973 році я був конвойований в Мордовію, в один із таборів для політичних в’язнів – «Учрєждєніє ЖХ-385/19». Там, волею долі, випало бути із відомими вже й на той час українцями: воїнами УПА (серед них провідник Михайло Сорока), Василем Лісовим (к. філ. наук Інституту філософії АН УРСР), В’ячеславом Чорноволом ( журналіст), Василем Стусом (аспірант Інституту літератури АН УРСР).

Везли по самій Мордовії вже не в «столипіні», а в зеківській дрезині.

З вікон можна було бачити одноманітний краєвид: сніг, дроти, сторожові вежі (вишки), бараки, потім знову сніг, дроти, бараки… Ну, мабуть, нарешті вже все – бо скільки ж їх може бути? Ні. Далі знову: сніг, дроти, вежі, бараки…

До речі, «родіна» не випадково обрала Мордовію для розміщення таборів, бо Мордовія також, як і Колима, «чудная планєта»: взимку морози і постійні вітри, влітку сирість (кругом болота) і хмари комарів.

З нагоди 83-ї річниці з дня народження В. Стуса хочу розповісти дещо з табірних буднів, які були пов’язані з В. Стусом. Він був саме з тих, про кого писав Т. Шевченко: «Молися сину. За Вкраїну його замучили колись». Стараюсь виконувати цей Заповіт – розповідаю школярам і студентам про В. Стуса, а оце тут хочу розповісти два епізоди з табірного життя, які пов’язані з ним. Тож на початку 1973 року мене привезли у 19-ту зону. В. Стуса і В. Чорновола утримували у 17-й зоні, тут же в Мордовії, але в іншому місці. 17-та зона була невелика, там перебувало менше сотні політв’язнів. Оскільки ця зона була мала, то вона не мала повної табірної інфраструктури – в ній не було ні карцеру, ні ПКТ (помєщєніє камєрного тіпа). А так, як

В. Стус і В. Чорновіл не корилися адміністрації табору і працівникам КДБ, тож вони більше часу перебували на території 19-ої зони, відбуваючи додаткові покарання в карцері чи ПКТ. Хто хотів перекинутись з ними словом чи поділитись новинами, міг припильнувати, коли їх поодинці вели в перукарню чи лазню, слідувати за ними на певній відстані і тихо говорити. Робити таке було «запрєщєно», але наглядач (місцевий житель) – це ж типовий «совєтскій чєловєк», міг «сачкувати» на своїй роботі і не відгонити попутчика, якщо той ішов неподалік. Якщо хтось з «місцевих» 19-ої зони попадав у карцер, то вночі можна було поговорити значно довше через двері, якщо камери були близько одна від другої. Таке також «запрєщєно», але чергові наглядачі, зазвичай, всідалися у своїй кімнаті і «чифірили».

Я, на той час, почував себе нарівні і з Чорноволом, і з Стусом: один журналіст, другий поет, я – інженер-механік, викладач технікуму. Я не знав, що таке «палімпсест», а Стус не знав, що таке «евольвента»… Проте короткі перемовини з ними переконали нас, що ці два хлопці із 17-ої зони глибше розуміють суспільно-політичні процеси, краще нас орієнтуються в них. Так, вони говорили, що Україна скоро здобуде Незалежність, але до влади прийдуть мерзотники і кримінальні елементи. (Важко було повірити і в перше, і в друге). Я вважав, що на 17-й утримується клас «А», а ми, на 19-й – клас «Б».

В. Стус належав до нескорених, він не вступав в розмови ні з табірною адміністрацією, ні з представниками КДБ (табірними і приїжджими). Коли одного разу до табору навідався начальник Саранського управління КДБ пол-к Дротенко, і до нього привели В. Стуса, то між ними відбувся короткий діалог. Пол-к Дротенко: «Вот вы, Стус, не хотите с нами разговаривать…» В. Стус: «Так ви ж…» Дротенко його перебиває: «Знаем, знаем, мы – банда». В результаті він мало часу був на «своїй» 17-й зоні, а більшість часу відбував додаткові покарання (карцер і ПКТ) на 19-й.

Сьогодні мені затишно на душі від того, що тоді, на початку 70-тих, ми, в’язні 19-ої зони, усвідомлювали, що серед нас великий український поет, і робили спроби (безуспішні) умовити Василя не брати участі у всіх протестах та голодуваннях, і в такий спосіб зберегти здоров’я.

Що робилося практично і мало хоч якийсь результат, так це зберігання його віршів і передача їх за межі табору. Частково до цього був причетний і я, бо отримував від Василя Овсієнка аркуші з віршами і зберігав їх. Зокрема був у мене на схованці вірш «Як добре те, що смерти не боюся». У переданому мені аркуші стояло: «що жив, любив і набирався скверни…». Я переписав вірш своїм почерком і нічого не зауважив. Я й сьогодні вважаю, що жити в умовах т. зв. «радянської дійсності» і не набратися скверни практично було неможливо. Однак кожний день перебування В. Стуса в неволі свідчив про невідповідність написаного до його поведінки. Я запитав в Овсієнка: – Василю, в рукописі, який я отримав, написано «що жив, любив і набирався скверни»…

Ну той що?. – згарячу відповів він. – Нічого, – продовжував я, – але ж Стус інакше не називає КДБ, як «банда», не встає і не вітається, коли до нього підходить котрийсь з табірного начальства, а на вимогу «почєму нє встайотє?» відповідає, що того потрібно судити міжнародним трибуналом за злочини проти людства, а не вставати пере ним.

– Це дійсно так, – погодився В. Овсієнко, і додав: Я уточню по ланцюжку.

Через якийсь час Овсієнко мені сказав: – Сталася помилка десь при переписуванні. Насправді, Стус написав «Що жив, любив і не набрався скверни».

А ще, пригадую, був у ті роки і такий епізод: На «моєму» аркуші вірша В. Стуса «Пам’яті Алли Горської» було написано:

 

Де горстка нас, малесенька щопта

Лише для молитов і переповідань.

 

Образ «переповідань» викликав у мене особливе хвилювання. Вперше я зустрівся з ним у Шевченкових «Гайдамаках» – там Т. Шевченко розповідає, як його дід переповідав про нашу, недавнішню Україну, коли вона повстала проти рабства – про «Коліївщину» 1768 року.

 

Столітнії очі, як зорі сіяли,

А слово за словом сміялось, лилось…

 

Саме від свого діда довідався малий Тарас, що ми не завжди були рабами.

І Т. Шевченко глибоко вдячний йому за переповідання: «Спасибі дідусю, що ти заховав/ В голові столітній ту славу козачу:/ Я її онукам тепер розказав».

Переповідання справили і на мене великий вплив в моєму поверненні до свого, до українського. У 1970 році в Українській сільськогосподарській академії ми, група (12 чоловік) інженерів-викладачів технікумів, готувались до екзамену. Викладач, вже людина літнього віку, несподівано запитав: «На каком языке будете отвечать на екзамене?» Відповідали по черзі всі, більшість говорила, що відповідатиме російською. Слухач переді мною сказав, що відповідатиме на тій мові, на якій буде говорити голова екзаменаційної комісії. За ним підвівся я і сказав, що відповідатиму українською, якщо навіть там стоятиме рота автоматників. Така відповідь всіх зачепила і в аудиторії почався гамір. Але піднявся один із слухачів і вигукнув: «Та прекратите, вы! Какоє это имеет значение?» Всі примовкли і подивились на викладача. Він не вступав у суперечку, а непорушно сидів, упершись ліктями на стіл і обхопивши голову руками. Всі замовкли. Була пауза, після якої викладач підвівся і в абсолютній тиші, виділяючи кожне слово, проказав: «Нет, парни. Это имеет очень большое значение». Сказавши це, він вийшов з аудиторії, не дочекавшись дзвінка на перерву. Для мене цей епізод багато важив: старий чоловік переповів мені (нам) свій біль за нашу мову.

І останнє. Умань, 1971 рік. Ми в помешканні Надії Віталіївни Суровцової (1896-1985рр) (член уряду Центральної Ради і Директорії). Мова зайшла про окупацію України російськими більшовиками. Розповідає господиня дому: «Наші хлопці вийшли з гарматами назустріч москалям. Нам не було їх видно, але ми знали, що зліва гармата Миколина, крайня cправа – Петрова. І от вже чуємо, що замовкла гармата зліва. Ми перехрестились – впав наш Микольцьо… Через якийсь час змовкла і крайня права – і Петрик також впав»… В таборі я розповідав про цей епізод своїм товаришам – співкамерникам. – По дурному загинули, – підсумував один із присутніх. Я запнувся: – Та тож як? Це ж наші національні герої… «Не заперечую – погодився він, – вони герої, але вони б мали завчасно роз’їхатись по селах, мобілізувати чоловіків, розстріляти тих, хто відмовився йти воювати, решту поставити біля гармат»… Але зараз я не про те, хто мав рацію. Я про те, що героїчна загибель освічених молодих українців – це наш військовий досвід. Він мав бути проаналізований і узагальнений, критично осмислений і ввійти у підручники та вивчатись в аудиторіях інститутів і військових училищ. Але нас було мало, хватало лише для молитов і переповідань… Стус це знав і зафіксував у своєму вірші. І я був неприємно здивований, коли вже в наш час читаю: «Де горстка нас. Малесенька щопта/ лише для молитов і сподівання». Не знаю, чи хтось відредагував, чи переконав Стуса змінити строку, але в академічному виданні подано саме так. Тобто: осталось небагато свідомих українців, вони помолились, склали руки на колінах і сидять нерухомо – чекають, сподіваються… Не вірю, що первісно В. Стус використав цю статичну дію – «сподівання». Так, він бачив, що нас мало, але:

 

«…виростають з личаків,

Із шаровар, з курної хати.

Раби зростають до Синів

Своєї України – матері!

 

І не сиділи вони, склавши руки, коли В. Стус запевняв:

 

Ти вже не згинеш

Земля, рабована віками.

 

«Молитви і сподівання» це не Василь Стус. Василь Стус це:

 

Змагай, знеможений життям

Знеможений, змагай.

 

(В. Стус. Палімпсест. Вибране. В-во «Факт», К. 2003 рік, стр.114.)

 

Або: Ждання – витратне. Ти – пунктир смертей

Душі живої. Спекайся чекання. . .

 

(В. Стус. Палімпсест. Вибране. В-во «Факт», К. 2003 рік, стр.284.)

 

м. Хмельницький

 

 

“Українська літературна газета”, ч. 25 — 26 (291 — 292), 18.12.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!