“Українська літературна газета”, ч. 7 (363), липень 2024
27 листопада 2023 року в Лондоні (Великобританія) відбувся запуск проекту, безпосередньо пов’язаного з Україною: «Глобальна ініціатива – переосмислення історії».
«Глобальна ініціатива» – це великий новий проект у гуманітарних, суспільних та природничих науках. Проект має на меті утвердити наукове, доступне подання глибокої історії земель сучасної України і народів, які їх заселювали. Проект має на меті утвердити нову модель синтетичної публічної історії України. В загальних рисах окреслено вимоги до виконавців проекту. Їхні зусилля повинні спрямовуватись радше до тематичного дослідження історії, тобто історія може залишатися в стороні, а дослідник за плату повинен науково утвердити призначену йому тему. До роботи над проектом доєднається більше сотні українських та міжнародних дослідників. Вони будуть згруповані у тематичні групи-майстерні. Щось подібне вже було у Московському царстві, коли цар створив так звані «думські прикази» – це також були тематичні групи дяків, які за царську плату переписували на догоду цареві старі літописи. Оригінали літописів знищували, а на їх місце ставили підробки.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Сьогодні Україна в огні. Велетенська держава на чолі зі своїм очманілим очільником на весь світ заявляє, що збирається з допомогою зброї встановити новий порядок. На жаль, це не перша така спроба на нашій планеті. Що то є за «новий» порядок, путінська Росія демонструє в наших містах і селах, проявляючи незбагненну жорстокість і кровожерливість, які рідко зустрічаються навіть в середовищі диких звірів. Наш народ зі зброєю в руках зупиняє впровадження цього «нового порядку» – насправді особливо жорстокого виду фашизму, а саме фашизму російського зразка.
Людство вступило в ХХІ століття. Індустріальні і технічні успіхи (досягнення) вражаючі – на рівні фантастики минулих століть. І як дисонанс, як аварійний розрив, як провалля у загальноприйнятій логіці і моралі – напад велетенської держави Росії на Україну із захопленням території, як у далекі історичні часи. Велетенська держава з величезними життєвими ресурсами пропонує світові не вирішення проблем з їжею чи хворобами, а демонструє гібридну війну, коли одночасно з кровопролитними боями проводиться ідеологічна війна з брехнею, підміною понять тощо. І невже на цьому фоні смертей і пожеж знаходяться люди, готові займатися словоблудством, дезінформацією тощо? На жаль є, і чимало… Цілі інститути. Цілі інститути готують ідеологічні диверсії і запускають їх в наше середовище.
Чергова така ворожа диверсія відбулася в кінці 2021 року.
Роль диверсійної групи тоді виконувала книжка працівника українського католицького університету у Львові Ярослава Грицака під назвою «Подолати минуле. Глобальна історія України». Про це повідомлялося в наших ЗМІ.
Замовники і спонсори книжки належне цінували як її зміст, так і спрямованість книжки, бо вона була широко розрекламована різними видами комунікацій. Тож не проминули вони і наш Хмельницький, в якому восени 2022 р. відбувся багатолюдний круглий стіл на тему: патріотичне виховання молоді – запорука нашої перемоги у війні з Росією. В ході роботи КС виступив один із присутніх і повідомив, що в київському видавництві «Портал» вийшла книга Ярослава Грицака «Подолати минуле. Глобальна історія України». Додав, що книжка ця – нове слово в історії України…
Я прочитав цю книжку Грицака, і був неабияк спантеличений: на столі лежала товста книжка, де на 500 сторінках оббрехали мою країну і мій народ.
Спантеличували мене і росіяни, однак не так сильно і не так дошкульно. Так, у 1970-х роках в одному із таборів Мордовії ( 19-та зона), де ми, в’язні, умовно були розділені на групи по національній чи ідеологічній ознаках, були українська громада, єврейська, грузинська і вірменська групи. Були і російські монархісти, які обожнювали імператора Миколу ІІ і гасло «Єдіная нєдєлімая Росія». Один в’язень із цієї групи – Євген Мурашов у дружній відвертій розмові зі мною попереджав мене, маючи на увазі мою українську ідентифікацію: «А ти учті, Кузьма, єслі тєбя поймалі большєвікі, то от нас ти тожє нє уйдьош», тобто і російські дисиденти мене так само репресують за те, що я українець. Тож щодо росіян у мене ніколи ілюзій не було. Я не довірявся на слово честі російського офіцера, але й до російських дисидентів ілюзій не мав ніяких. Але отримати такий удар від католика-християнина (!) зі Львова я не сподівався і був розгублений…
Згодом я все ж написав відгук про цю книжку, і він був опублікований. У своєму відгукові я писав, що книжка Грицака – ніяке це не нове слово, а брудний памфлет на Україну, на наш народ, на його безперервну боротьбу за Свободу і Незалежність. Після публікації відгуку чекав заперечень і звинувачень у некоректності до авторитетів, але нічого не було – була мовчанка. Я в свою чергу дорікнув професійним історикам тим, що їхнє відмовчування можна вважати як згоду із сказаним. Піддав сумніву, що Грицак інтелектуал і що він український історик. Саму книжку пропонував давати читачам із вкладкою, в якій коротко подана рецензія наших українських істориків на зміст книжки Грицака із застереженням: «отруйний пропагандистський матеріал».
Ознайомив зі своїм відгуком істориків свого міста. Вони не відреагували. Було прикро, але зрозуміло: їх засліплювали численні регалії автора, і вони не сміли йому перечити.
Але ж, метушився я тоді: якщо взяти вищі школи в Україні, то це ж ціла армія дипломованих істориків!
Однак ця «армія» істориків ніяк не вичерпується хмельницькими кандидатами і докторами. Є ще і решта обласних центрів, в яких є вищі навчальні заклади і багато істориків. Нарешті є Інститут історії (НАНУ зі своїм штатом). Враховуючи активність агентів з популяризації книжки Грицака, я не допускаю тієї обставини, що історики самої книжки не читали. Неправда – читали! Читали і промовчали…
А промовчали – значить, не заперечили, а погодились і певною мірою ствердили, принаймні, своєю мовчанкою легітимізували не таку вже й нешкідливу маячню католика Грицака…
Я аргументую свій докір історикам за мовчанку тим, що існує відоме твердження, що коли той чи інший народ потрапляє у важкі випробування, то вина лежить на його інтелігенції, яка завчасно не оповістила свій народ про небезпеку. «Бо коли гартуються мечі у твоїй крові не охололій – мусить хтось не спати уночі, мусить хтось ударити на сполох!» – говорить наш земляк, поет Павло Гірник, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка. – Ну і що? – скажете ви – написав Грицак про Україну пасквіль. Ну і що? А нічого. Воно хай би і було нічого, але диверсія з памфлетом Грицака своє має продовження далі…
Великий гуманітарний проект, безпосередньо пов’язаний з Україною, що був запущений листопаді 2023 року в Лондоні, має на меті утвердити (ні більше, ні менше) нову модель синтетичної історії України. Цей проект за певних несприятливих умов може виявитися новою ідеологічною і інформаційною атакою на українське суспільство. Що то має бути за нова модель синтетичної історії України? Не все зрозуміло, але застереження вже є. Нещодавно ми відзначали 210-річчя з дня народження нашого національного Пророка Тараса Шевченка. Тож, що то за нова модель синтетичної історії України, ми не знаємо, але пам’ятаємо, що нас неминуче чекатимуть дуже важкі випробування, коли ми не будемо виконувати його заповіти чи ігнорувати застереження свого Пророка. Тож до нас, нині сущих, звернуті його слова: «Та не однаково мені, як Україну злії люде присплять, лукаві, і в огні і в огні її, окраденую, збудять». Місія не дати Україну приспати покладається на пасіонарну частину нашого народу, на його інтелігенцію, зокрема на наших вчених істориків. Саме вони зобов’язані вчасно «вдарити на сполох».
Цього разу вони промовчали, не заперечили – це немов би й погодились. Спростувань нема, заперечень теж, то, може, воно й так, подумає читач. А воно не так! Історики не повинні були промовчати не тільки в силу морального обов’язку (мусить хтось ударити на сполох), покладеного на них як еліту нації, а і в силу обов’язків суто посадових, за що їм щомісяця із бюджету видається винагорода. Коли в ці дні диверсійна група росіян проникає на нашу територію, то наші підрозділи її не ігнорують, а прагнуть знешкодити, адже йде війна. І в нашому випадку із диверсією у гуманітарній сфері не можна було залишати без відповідних коментарів хай і маячню, але далеко не нешкідливу. Бо той факт, що Грицак і понині не сходить з екранів телевізорів, наштовхує на думку, що пан Грицак роботу свою веде системно, можливо, і скоординовано. А редактори радіо і телепрограм, не зустрівши критики на книжку Грицака, могли подумати, що так воно й було, як пише професор УКУ… Та й давай наввипередки запрошувати на свої передачі Грицака… А написане католицьким професором не таке вже й безневинне…
Коротко відзначу, чого не заперечили і не спростували наші історики, і наголошу, яку велику купу суспільного, і гуманітарного сміття вкидає католицький професор у наше середовище: брехні, наклепів, образ. Враховуючи широку пропагандистську кампанію з популяризації і розповсюдження книжки Грицака, залишається вкрай малоймовірний факт, що вони її не бачили і не ознайомилися зі змістом. Тож Грицак за 15 років пошуків знайшов, що:
Україна – батьківщина (?) антисемітизму (стор.92), а українські селяни – «природжені»
антисеміти». Всупереч правді Грицак накидає на українських селян цей брудний наклеп, бо насправді саме українські селяни найбільше переховували і рятували євреїв від смерті, незважаючи на те, що при виявленні такого порятунку окупаційна влада негайно розстрілювала і жертву, і тих, хто переховував. А це ж були ваші матері і бабуні, шановні історики, а ви промовчали, коли їх публічно оббрехали. І не заступилися за них і словом.
У шістдесятників було відчуття захищеності з боку держави (стор. 324), а Василь Стус так писав про цю «захищеність»: «Усім нам смерть судилася зарання…»
ОУН і УПА – злочинці (стор. 196, 268, 282, 284). Я порівняно тривалий час (чотири роки) перебував у середовищі вояків УПА. Як перед всевидящим Господом нашим стверджую – це були хоробрі лицарі – славні Сини України! У своєму збірнику наклепів на українців Грицак пише: першими акціями УПА-ОУН відразу ж після створення були єврейські погроми. Брехня і наклеп.
В Україні свобода «впала з неба» (стор. 339-340). Якщо вона і «впала», так це тим, хто все життя прогинався перед російськими окупантами, але сам палець об палець не вдарив, щоб наблизити прихід цієї Свободи.
Українські козаки – соціальні бандити (стор.111). Козацтво – це наша суто національна, суто українська форма самоорганізації і самозахисту. Завжди у різні історичні періоди, коли ставала смертельна загроза для народу – поставало козацтво і усувало цю загрозу.
Поет Борис Олійник так трактує козаків: «Багата моя Січ була, не п’яним скопом – Могутніми синами! І коли панічно боролася перед врагом Європа, – я вислав їх на смерть, щоб ми і ви жили!»
Шановне високоосвічене панство істориків! То хто ближче до історичної правди – шістдесятник Борис Олійник чи професор Львівського католицького університету?
Сталін розв’язав українське питання (стор. 287). Розмов про те, що Сталін розв’язав українське питання і те, що він об’єднав українські землі, багато, але опускають в таких розмовах – навіщо він їх об’єднував. Із дитячої класики знаємо, що Вовк Бабусю також об’єднав з Червоною Шапочкою, проковтнувши їх у своє черево.
Число жертв Голодомору близько 4 млн. В українців не було й не могло бути національної ідентичності (стор. 345). Вірою в комунізм були перейняті всі шістдесятники (стор. 325). Українці не є корінними жителями України (стор. 192).
Якось не звернули уваги наші історики навіть на потішні рядки із 15-ти річної праці Грицака: «українці –ледачі».
На стр.86, 170, 201,252 Грицак твердить, що українці жорстокі. Шановні співвітчизники – укр. історики! Невже погоджуєтеся з цим наклепом в манері ще одного «українознавця – «пісатєля» Бузини?
А я знаю, що з моїх дідів, бабунь і прабабунь (а і всі вони були селяни) можна було писати «житіє святих», образи з них можна було малювати за їхні моральні чесноти, за їхнє праведне життя. Це були воістину прості, незрівняно чудесні, горді діти землі, вірні діти труда (В.Симоненко).
Це ваші кровні предки, шановні історики, але ви не заступилися за них, коли їх оббрехали.
Не вірю учаснику проекту Ярославу Грицаку. Сьогодні, судячи з його етичного рівня, засвідченого у його книжці, його злоби до держави і народу, до справ, де йдеться про історію України і до самої України, його не можна підпускати на відстань гарматного пострілу, а він вже там…
Тож тепер хочу запитати ініціаторів «глобальної ініціативи», виконавців цього проекту: чи на часі сьогодні, коли наш народ стікає кров’ю, докопуватись, хто він? та як він утвердився як нація? До того ж докопуватись за його ж кошти, яких він потребує для зброї, щоб захиститись від загарбника? Бо мільярди В. Пінчука, які він надбав при приватизації підприємств загальнонародної власності, мали б належати всьому народу.
Отож з острахом і застереженням сприймаємо цей проект. Кінцевий результат проекту у великій мірі буде залежати від численного колективу – директорів і решти науковців, від їхнього рівня етичних і моральних принципів, яких вони сповідують. Назву лише на частину з них. Всі їхні прізвища подані на сайті «Глобальна ініціатива». Про більшість з них я не знаю. Довіряю одиницям.
Голова проекту Карл Більдт, колишній міністр закордонних справ Швеції.
Співголова проекту Сергій Плохій – професор кафедри історії Гарвардського університету.
Ен Еплбаул – відома журналістка США. Я читав її праці і їй довіряю…
Сергій Жадан – український письменник.
Наталія Гуменюк – українська журналістка, редакторка газети «Дзеркало тижня».
Ярослав Грицак – професор українського католицького університету у Львові.
Віктор Пінчук – автор ідеї проекту, підприємець, політик, меценат. Брав безпосередню участь у чи не найбільшому в історії пограбуванні українців, коли в 90-х роках всі засоби виробництва, які були власністю всього народу, були передані у приватні руки, а власникам взамін видали кольорові папірці – ваучери.
Антон Дробович – директор Українського інституту національної пам’яті.
З недовірою ставлюсь до архиєпископа Бориса Гудзяка – президента Українського католицького університету, зі стін якого вийшов Грицак.
Я не знаю, чи є серед виконавців проекту новітні Дуранті, які готові за плату ствердити будь-що і будь-що заперечити.
А в процесі роботи над синтетичною історією України магнат В.Пінчук може подати тему створеним майстерням: ствердити, що українці не є корінним народом України. Далі В.Пінчук може назвати нових «корінних мешканців» України, і дослідники, за плату, науково ствердять їх. А вже ново-стверджені «корінні мешканці України» не забаряться заявити про надання їм території… А чого ж: нормальний клімат, вічний життєзабезпечуючий ресурс – чорноземи як продукт багатовікової праці українців і їхньої високої культури землеробства… Воно то і хай буде, що чорноземи – продукт їхньої праці, але не корінні вони за Грицаком, а відтак не можуть претендувати на історичну спадщину.
Не виключено, що наші історики порушать мовчанку і заперечать: а покажіть документи спершу, скажуть їм опоненти. Ті кинуться – а документів нема. Свого часу їх спалили не то російські більшовики, не то царські чиновники. І наші історики знову замовчать, бо всі вони належать до радянської школи істориків-об’єктивістів, а для них істинним є те, що написане в переписаних літописах чи складених актах чекістами чи іншими радянськими чиновниками.
А якщо до наших істориків-об’єктивістів в руки потрапить складений райввідділом НКВС свого часу документ, а внизу ще й буде печатка райвідділу НКВС, то для них то вже незаперечна історична істина. Тож логічно, що виконавці проекту можуть погодитись і з позицією, і з точкою зору професора католицького університету, мовляв, вона в достатній кількості підтверджена документами, а відтак більш прийнятна… І це буде справді так, бо, якщо тільки Грицак заїкнеться, що йому потрібні документи, які принижують і дискредитують Україну, то «братскій рускій народ» в обхід санкцій забезпечить його зверх з головою… І цих документів буде не папка листів, які недавно подавав президент рф американському журналісту – це буде контейнер, доставлений в Україну в обхід санкцій… і театру бойових дій.
Хтось може сказати, що це перебільшення, і такі побоювання безпідставні, але, допускаю, що так говорили в часи, коли російський ідеолог Ільїн писав, що московитам для їхнього домінування у світі потрібно повністю асимілювати українців або фізично їх знищити..
Допускаю, щось хтось міг тоді вважати перебільшенням, однак сьогодні це дорожня карта біснуватого московитського фюрера і полчищ його мародерів.
Тож я насправді я не тільки не вірю Грицаку і Пінчуку. Я їх боюсь…
Коли я компоную ці сторінки, біля мене весь час крутиться моя маленька онучка. Здається що вона з’явилася на цей світ, щоб нікому і ніколи в чомусь не зашкодити. Це дитя абсолютно беззахисне, але воно підростає і через якийсь час виросте. За цей час її родичів москалі повбивають, а професори з УКУ залишаться.
І тоді всі їхні «наукові твердження» і вся їхня маячня з ознаками геноциду окошаться на цій беззахисній дитині. Можливо, в ній прокинуться гени її предків-хліборобів, і вона захоче сіяти жито.
Так нема ж землі – скажуть чужі дядьки. Але ж земля України – більше 600 тис. кв. км. площі. Це ж наша історична спадщина. А ось і ні. Ось дивись, близько сотні науковців зі свого світу підтвердили «науково» заяву професора Грицака, що ні ти, ні твої предки не є корінними жителями України, і не мають ніяких прав на спадщину. Але ж ця вся земля колись була у власності моїх кровних предків. Так, дійсно, була. Але вони обрали до своєї Верховної Ради депутатів, які ще у 2020 (?) році вночі прийняли закон про продаж землі. А далі твої кровні предки відповідно цих законів продали свою землю і через короткий час проїли і пропили. Тож все чесно і все законно.
Але ж я маю право, природне право на життя, – буде захищатися моя внучка. І тут же може бути вихід спеціаліста з прав пані людини – пані Наталії Гуменюк, редакторки газети, учасниці цього великого проекту. Вона вичерпно пояснить і заспокоїть мою дитину:
– Так, ти беззаперечно маєш таке право, ми ж демократи. На те й письменні ми (читаєм Божії глаголи)… Ти можеш попроситися на роботу до власників землі, можеш до В. Пінчука – це відомий рід. Вони достатньо добре тобі платитимуть і робота в них не важка – прибирати, витрушувати порох з подушок і матраців…
А платять вони дуже добре, голодна не будеш…
…Я боюсь, що може бути такий хід подальших подій. Але може бути й по іншому. Дай Боже! Журналістка Наталія Гуменюк може й не стане заштовхувати мою внучку у наймички до чужих людей, натомість вона може зі своїми колега по проекту «Глобальна ініціатива» переконати мешканців планети Земля що те, що сьогодні коїть Росія – це повернення людства у взаємовідносинах далеко назад. Десь в епоху канібалізму. І брутальне нищення досягненого людством правопорядку є абсолютним злом, яке потрібно спільними зусиллями подолати, коли будуть не тільки економічні санкції проти цієї держави, а і буде відмова представника будь-якої держави сідати за один стіл з представником росії, бо то людоїд, не дивлячись на те, що він пропонує вам дешеву пеньку чи дешеву нафту. Все одно на руках у нього людська кров… І буде так, як сказав Шевченко: «заплаче злодій, лютий здодій».
А наш народ хоче повтинати кровожерливі пазурі двоголового орла, і тоді буде спокійніше на всій планеті, а на оновленій землі врага не буде супостата, а буде син і буде син і буде мати, і будуть люде на землі!
м. Хмельницький
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.