Куди ж поділися сюрреалісти?

228

Чого ми чекаємо?
Жінку? Два дерева? Три стяги? Чого ми чекаємо? Нічого.

Крізь багатократне
сяяння гніву я бачу двері, що грюкають, ніби корсет квітки чи шкільна гумка.

Андре Бретон, Філіп Супо

«Магнітні поля»

 

Цей невеличкий текст не претендує ані на початок однієї з
можливих (серйозних) літературних дискусій (я – людина мирна й не компетентна у
справі публічного обговорення спірних питань, до того ж, так би мовити,
маргінальна, бо мешкаю і працюю в Донецьку), яка, зрештою, й не може статися в
українському критичному просторі через банальний брак вільного доступу до
друкованих (не інтернет) органів усіх тих, що не сектують у поважних виданнях
на кшталт «Літературної України», «Кур’єру Кривбасу», «Березоля» тощо, а відтак
не мають жодних шансів опинитися на їхніх, часом безглуздо народницьких, проте
непогано, судячи з усього, спонсорованих сторінках, ані на
засуджувально-виправдовувальний трактат, що пояснює загальновідомі
морально-етичні постулати й навертає ненавернених на шлях істинний.

Його мета доволі скромна: дати відповідь на кілька, нехай і
риторичних у контексті зазначеної мною нижче публіцистичної (гомінкої, але й не
без голослів’я) статті добродія Базилевського, питань; цитую: «Ознаки
ірраціоналізму, епатажності, антиестетизму, словесного хаосу – це було в
дадаїстів. Хто пам’ятає їх? 

В ім’я утвердження підсвідомості осяянь, неконтрольованих
химерій, автоматичного письма, шокових прийомів впливу на свідомість – виганяли
розум сюрреалісти. Де вони?» (Базилевський В. Анатомія мороку: темнопис чи
тайнопис? (студія одного вірша) // Літературна Україна. – 2011. – № 49 (5428).
22 груд (курсив мій. – В. К.).

Тож, хто пам’ятає їх і де вони?

Такими недитячими питаннями задається чи не постійний
гість-автор шанованого багатьма в Україні й за кордоном періодичного органу
«Кур’єр Кривбасу», який на весь голос може дозволити собі, на відміну від купи
інших, не виключено, що не менш інтелектуальних, творчі заяви на двотисячне (за
накладом) видання у своїх нескінченно невичерп(аль)них (за кількістю сторінок,
які чи не щономера з’являються) «Імпресіях та медитаціях» про, приміром,
посередність Ясперса, який «незрідка варіює й доповнює Ортегу-і-Гассета»  чи ще більш показові, типу: «Сосюра
банальний, інфантильний, одноманітний, коло його зацікавлень убоге, внутрішній
світ вузький до примітиву…»  (не знаю, як
інші читачі, а я в таких пасажах не бачу українського літературного критика,
бачу лишень того, хто в очах нації паплюжить подібними висловами її, в певному
сенсі, героїв).

На своє щастя, я аж ніяк не постійний читач тих видань, у
яких досить комфортно почувається д. Базилевський і дозволяє собі нібито
серйозні міркування літературного критика (а подеколи й реалізацію власних
світлих овидів поетичного ґатунку, які б були не менш удячним матеріалом для
автора-Базилевського у розрізі «анатомії мороку» ). І причина одна, тривіальна,
але це не недоступність подібних журналів, газет, це їхній, пафосно беручи,
світ, який не цікавить те, що відбувається поза ним. А відбувається направду
багато – й аж ніяк не прогнозована з замалого віконця світу добродія
Базилевського «безрадісна українська реальність». Тому натрапила на його
питання цілком випадково, навіть дивом.

Загалом комусь щось доводити, особливо подібним обмеженим
часопросторово світам, сенсу немає. Тому й лишень відповіді на кілька питань
статним українським літературним мужам, на штиб добродія Базилевського, яким,
на превелику шкоду, не виростити на своєму прикладі покоління критиків, бо
молода (і майбутня) українська літературна критика – це не дискурс, де за
авторитети правлять російські теоретики-символісти, «цільність» Ахматової чи
спалахи Єсеніна, а тим паче стиль питомого «жлобства» із закидами в бік не
конкретних літераторів, а, якщо за добродієм, «чародіїв слова» і «піддослідних
авторів».

Це молода критика, що володіє пристойним запасом
літературного знання, відтак орієнтується в дадаїстичній і сюрреалістичній
поетиках, що знаходять свій відбиток не лише у творах тих українських авторів,
яких не піддає (а марно, і дивно, чому ж) дослідам добродій Базилевський, –
мені йдеться про Миколу Хвильового, Богдана-Ігоря Антонича, Олега Зуєвського,
Вадима Лесича, Василя Стуса (і розвідку неперевершеного Шевельова «Трунок і
трутизна», який чи не перший виголосив обґрунтований постулат про сюрреалізм у
його ліричних творах), Ігоря Костецького, Юрія Тарнавського, поетів «Київської
школи» та ін., а й у прекрасному сьогоденні.

Недаремно до цього невеличкого тексту за мотто обрано типово
сюрреалістичне висловлення метрів французького сюрреалізму Бретона і Супо,
зміст якого, як і багатьох інших сучасних письменників – Емми Андієвської,
Олександра Хоменка, Василя Старуна, Івана Андрусяка, Тані Малярчук, Катерини
Борисенко… – вибудовується за рахунок типово сюрреалістичної форми (відкрите
слово, інтенсивне письмо, метафоризація поетичного вислову, фантасмагоричні
деталі, фрагментарність емоцій тощо).

Тож, від доби козацького бароко ХVІІ ст., йдучи, за думкою
А. Макарова (праця «Світло українського Бароко»), через Миколу Гоголя і Тараса
Шевченка,  сюрреалізм упевнено рухався у
ХХ століття, аби щонайактивніше вжитися в український літературний контекст і
донині доволі плідно продукувати свій (часом дратуючий) матеріал. Про це
пам’ятає молода українська критика і не ставить перед собою риторичних
запитань, де ж вони.

 

Р. S. Й услід автору франкомовного памфлету двадцять
четвертого року «Труп»: «Відсвяткуємо день, коли ховають підступність,
традиціоналізм, скептицизм, реалізм і бездушність…».

 

24 січня 2012 р., м.
Донецьк

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!