Куди поділося «перцеве» перо?

136

 
 
Ігор СТАМБОЛ
Для кого війна, а для кого і мати рідна. Для одних сьогоднішній день – це спартанські умови, відсутність найнеобхіднішого, забуття з боку чиновників та постійний ризик. Для інших – спосіб наживи різного масштабу: гроші, зброя, контрабанда, медалі та посади. Таке було завжди і всюди, не ми перші. Але, на відміну від троянців, що боронилися від греків, тих же елінців, що зупиняли персів, чи римлян, які вмирали тисячами за власну державу, ми не просто не вміємо воювати, ми не можемо налагодити й мирне життя. Якщо спитати у середньостатистичного рядового української армії, а за що ж він конкретно зібрався воювати проти супостата, то яку відповідь почуємо? За добробут в країні? – Його немає. За збереження власної землі? – Так, але ж на ній немає ні рівності, ні справедливості, а багатствами користуються ті, хто утече на власному літаку за кордон, як тільки з’явиться окупант. За те, щоб вберегти власну культуру від варварської? – А наша хіба розвивається, в чому це помітно?
Всі відсутні компоненти мають так чи інакше бути вирішені нами в найкоротший термін, або ж прийде той, хто зробить все без нас і не на нашу користь. Чи не найбільше сьогодні страждає культура у зв’язку з її мізерною, на перший погляд, роллю в роки війни. Та, крім того, що власні культурні надбання є чи не основною складовою, яку варто захищати від орд, вони є також зброєю, яка діє тоді, коли не стріляють кулемети і танки. Особливим в культурі є підбадьорливе слово, з яким і солдат, і цивільний піде в бій, повернеться поранений додому та відновить оптимізм в часи безнадії. Особливе значення в наших предків-козаків, які воювали протягом сотень років із всіма сусідами, була «веселість серця», душевна розвага, вміння кепкувати над собою та ворогом. Жарти та дотеп в різних площинах – стратегічна духовна зброя, яку ми не можемо собі дозволити втратити.
Сатира і гумор – це основа іншого, глибокого, або й не дуже, проте своєрідного погляду на дійсність. Цінність сатири – в тому, що лише переключившись на хвилю насмішки над певною проблемою, стають помітні її приховані сторони. Сатира вбивча для бездарних політиків, бо висвітлює всю безглуздість їхнього борсання в процесах, які не можуть осягнути, але роблять пихатий вигляд, що нібито свідчить про їхню незамінність на шляху вирішення проблем. Сатира збиває цю оманну пиху і виставляє на показ «голих королів», всю їхню показну величність, в той час, коли більшість з них є мікробами в морально-вольовій площині (а в Україні – маріонетками в руках певних не публічних осіб). Але сатира може бути різною: розважальною, нігілістичною або естетичною. На будь-якому рівні вона може виконувати значну роль в оздоровленні суспільства і, поступаючись журналістиці, займати умовну п’яту гілку влади. Без дотепного осмислення злетів і падінь неможливе їхнє цілісне усвідомлення.
Той, хто виступає проти сатири – або не розуміє її значення, або ж елементарно її боїться. Нещодавні події в Європі є прямим тому підтвердженням. Весь цивілізований світ сколихнула трагедія, що відбулася у січні 2015 року у Франції. Терористи «Алькаїди» вбили кількох працівників гумористичного журналу «Шарлі Ебдо». Те, що напад було вчинено на сатиричний журнал, засвідчило інтелектуальну прірву між фанатиками та ліберальною демократією. Засвідчило те, що активне висміювання безглуздих фанатичних теорій та догм – неприйнятне для певних людських істот, які прагнуть крові за будь-яку ціну. Адже саме маніакальність представників терористичних організацій є їхньою рушійною силою, а не бажання якоїсь справедливості. Хворим же на психологічні розлади людям не дано від природи усвідомити роль політичної сатири та гумору взагалі.
В цій зрозумілій історії є одне досить велике «але». Коли на одну зі сторін вчинено напад та ще й із жертвами, за жалем до постраждалого хочеться лише ганьбити підступного нападника. А хто ж жертва? Видання гумористичного журналу не зупинялося ні перед якими темами, чим, вочевидь, і заслужило любов французів. Але з точки зору естетики й того ж лібералізму, воно було і є зовсім не янголом на ринку друкованих видань. Це підтверджують численні скандали із нетактовними карикатурами та жартами на хворобливі для суспільства теми. Крім того, редакція дозволяє собі вміщувати матеріали, які не відповідають загальновизнаним нормам моралі, тобто кількість жартів «нижче пояса» зашкалює. Як можна навчити чомусь політика, бізнесмена, чи духовну особу (як це зроблено стосовно папи, московського патріарха та ін.), пожартувавши із його сексуальних здібностей чи уподобань? Тим більше в цивілізаційному ареалі, де будь-які відхилення від норми намагаються не помічати та не допускати дискримінацій. Складається враження, що французи у своїх уявних перегонах із американською масовою культурною здатні на все, аби хоч якось випередити «супротивника», вбираючи в свої видання найгірші зразки всесвітнього нігілізму.
А до чого тут Україна? А до того, що в нас ситуація ще гірша. Цінність гумору та сатири у нас усвідомлюють і роблять з них попсу, в той час, коли наша культура багата на високоморальні таланти. А для таланту, як відомо, немає потреби жартувати про гидке, аби, подіявши на ледь жевріюче у загалу почуття відрази, викликати сміх. У поєднанні таланту із моральністю виникає шедевральний продукт, який цінуватиметься у віках, на відміну від гидоти, яка є лише непорозумінням нашого безпросвітного часу. Світ змінився, але друковане слово не зникло. Паперові видання, всупереч очікуванням та бажанням скептиків-бізнесовців, зустрічаються не лише у музеях. А ми вже півтора роки як допустили перехід у кому (не кажу смерть, бо вірю в одужання) діаманту нашого гумору, видання, яке могло б стати не лише унікальним явищем українського, а й світового масштабу – журналу «Перець».
Журнал, який виходив друком майже сотню років і був одним із найстаріших україномовних видань, наприкінці 2012 року припинив своє існування. В період владарювання на наших теренах Непорозуміння-Януковича і його уряду комусь (а саме «Пресі України») спало на думку, що гумористичний журнал є нерентабельним і його варто позбутися. Про нерентабельність можна казати багато, адже, навіть через рік є маса людей, яка погодилась би передплачувати і купувати «Перець», аби тільки він жив. Але найбільше вражає упевненість у собі організації, яка дозволила собі «стратити» українське видання. Якщо в яблуневому садку росте трояндовий кущ, то зрубувати його за те, що він не родить яблук, стане лише повний телепень. «Перець» – це не жовта газетка, «позбавлена художнього смаку», після закриття якої трагедією буде лише те, що домогосподарки знатимуть менше пліток про московських артистів. Це журнал, якій має власні традиції, особливості та колорит і, взагалі, є унікальним репрезентантом живої сучасної української культури, на відміну від того ж «Шарлі», що є лише політично-гумористичним попсовиком.
Так сталося, що виник журнал у підрадянській Україні. В різний час на його сторінках з’являлися твори виданих митців, як О.Вишні, О.Довженка, П.Тичини, М.Рильского, В.Сосюри, С.Олійника, П.Глазового і багатьох інших. Ці велетні культури, як відомо, не завжди були згідними із «владою рад». Частина їхніх думок потрапляла на сторінки «Перця», що частково робило його опозиційним журналом. Цензура й жорсткий нагляд каральної системи виробив у художників та авторів гуморесок і байок уміння вкладати свої критичні думки та гостре висміювання системи у різні формати, часто з подвійним значенням: прихованим та явним. Причому лише геніальні речі дозволяли насправді перетворити одну думку в іншу. Так само навіть мови не могло бути про статевий нігілізм. Це були ті поодинокі позитивні аспекти культурної політики «тюрми народів», що стали основами журналу. Як наслідок, у 90-х і 10-х роках «Перець» зберіг традиції «езопової мови» й інших викривальних прийомів у фейлетонах та карикатурі, що є прекрасним зразком багатогранного сатиричного мистецтва. Все це розвиває образне мислення в представників усіх поколінь читачів, особливо у дітей.
Окремою особливістю журналу є українська мова. Вже понад двадцять років у нових обставинах народна мова бореться за своє місце в різних площинах і часто програє. Більшість гумористичних шоу, які тішать українських глядачів сьогодні, є або російськомовними, або двомовними, що ще гірше. Адже, найчастіше, вони формують стереотип «печерного українця», який нічого, крім села і горілки, не знає. Журнал «Перець» більше ніж півстоліття виходив українською літературною мовою. Якщо журнал зникне остаточно, то зникне майданчик для дотепних вивертів письменників, які вміють, можуть і прагнуть писати національною мовою. А що його замінить? Інтернет-мережі та телебачення не є й не можуть бути зразком стилістики, на відміну від друкованих видань. Відкривши «Перець», одразу поринаєш в ідеалістичний світ української словесності, а гумор і малюнки підсилюють позитивний ефект. За читанням починає здаватися, що не все втрачено, ось вона – жива, пов’язана із сучасністю, українська література. Він є пігулкою від депресії, зразком, на який варто рівнятися у високоінтелектуальному гуморі, що притаманний саме нам. Він є ареною для досвідчених сатириків і гумористів-початківців.
Коли відбувся теракт у редакції «Шарлі Ебдо», чимало співчуття полилося у Францію. Перші особи багатьох країн поїхали до редакції сатиричного журналу, аби допомогти французам витримати такий удар. Туди ж поїхав і теперішній Президент України та низько вклонився загиблим співробітникам журналу. Цікаво, що думав він у той момент, коли клав розкішного букету троянд перед входом до редакції часопису французьких гумористів, найімовірніше, прилетівши на цю сумну подію літаком. Про те, що в січні 2015 року було рівно рік від часу закриття «Перця». Що в Україні зупинився вихід у світ журналу, який на третину століття старший за «Шарлі» та має значно вищі моральні основи? Можливо, про те, що той букет, разом із витратами на охоронців та літак, міг відновити друк українського сатиричного журналу? І, приїхавши на Батьківщину, одразу ж дав би розпорядження в міністерство культури, аби негайно було знайдено на вітчизняну пам’ятку культури потрібну кількість грошей. Більше того, доручено було б вклонитися перед співробітниками журналу, які десяток років творили журнал на старому обладнанні і власному ентузіазмі… Але ж ні, вклонятися перед своїми митцями – то не в тренді, а от перед чужими – інша справа.
Немає в нас Януковича, але справа його жива. Міністри вміють гарно виправдовуватися, а знаходити, що потрібно – завдання волонтерів. Якщо і на відновлення «Перця» гроші збирають волонтери (за два роки – половина потрібної суми, а інфляція не минає нікого), то для чого нам міністри? Невже в них зовсім не болить за справу, яку роблять. І це ж культура, а не економіка, хоча без уваги до першої розвиток другої – абсолютно марний. Навіть якщо зберуться кошти, то хто ж буде платити зарплатню співробітникам, де вони працюватимуть? Редактор журналу, побоюючись втрати журналом незалежності, не дав йому другого життя як комерційному виданню. Не пустив у «Перець» і рекламу, бо сатиричний журнал має право висміювати й критикувати все і всіх, а не все, окрім рекламодавців та галузі, в якій працює олігарх-власник. Без державної підтримки «Перець» зникне і лишиться в минулому. На відміну від старої фортеці, яку видно за десятки кілометрів (яких чимало на балансі міністерств), журнал буде збирати пилюку в бібліотеках далеко від людських очей і буде лиш музейним експонатом серед сотень давніх видань. Мине десяток років, і він стане далеким та зовсім забутим. Або ж він житиме, мінятиметься разом з нами, спостерігатиме за подіями і радуватиме нас чудовим українським гумором та сатирою. Якщо ж українці і далі мовчки дивитимуться, як зникають їхні національні надбання, то й не заслуговують вони читати своє. Мережами вже ходять чутки, що «Шарлі Ебдо» планує відкрити в Україні свою філію. «Святе місце пустим не буває», а кого ми на нього допустимо – того й правда буде.
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!