Криза очима Ремарка

189

За останні роки ми звикли до невисоких зарплат і фінансових можливостей
більшості українських людей. Тож  коли
мова заходить про те, що вже багато років наш народ ледь зводить кінці з
кінцями, високопосадовці розводять руками: «Криза!» І для прикладу кивають на
Європу: «Там теж криза». Наскільки співмірна світова економічна криза з
українською? Що міг собі дозволити купити пересічний, скажімо, німець за
світової економічної кризи 1929-1933 років і громадянин Радянського Союзу або
сучасної України? Що таке криза очима європейського письменника? Про це йдеться
в дослідженні Віктора Цвіліховського «Криза очима Ремарка». 
 

ГОЛОД І БЕЗРОБІТТЯ НЕ ЗАВАДИЛИ НІМЦЯМ ВІДВІДУВАТИ РЕСТОРАНИ
І ВІДПОЧИВАТИ НА МОРІ

 

Після програшу у Першій
світовій війні Німеччина пережила тривалу економічну кризу. За Веймарської
республіки країну спіткали інфляція, безробіття, голод. Чи не найкраще той час
описав Еріх Марія Ремарк. Настільки гарно, що при читанні його романів про
голодні 1920-ті роки пришвидшується процес виділення слини і шлункового соку. І
не тільки тому, що письменник був неабияким гурманом, а й через те, що «голод»
і «животіння» для німців і для нас – неспівставні поняття. І навіть «заможне»
радянське існування (час застою з чергами, дефіцитом і тимчасовими труднощами),
за яким ностальгують окремі українці, багато в чому поступається перед кризою
веймарського періоду.

Ремарк
описував тогочасне життя таким, яким воно було насправді, а побут слугував тлом
до часу, в якому жили герої. Тож зосередимося на виживанні німців у кризу, без
традиційних роздумів про втрачене покоління і пацифізм, дружбу і життєві
цінності.

Герої
Ремарка не належать до аристократів і успішних бізнесменів, тобто до касти
господарів життя, які є в кожному суспільстві, незалежно від того процвітає
воно чи перебуває в стагнації. Персонажі близькі до середовища, у якому зростав
майбутній прозаїк – вихідець з робітничої сім’ї, що юнаком потрапив на війну.
Йдеться про службовців та дрібних підприємців. Розповідь ведеться від першої
особи – 25-30-річного фронтовика, прототипу автора.

Молодим
ветеранам складно пристосуватися у повоєнній дійсності провінційного містечка.
Попри загартованість і рішучість, вони все-таки невдахи. Роберту Локампу з
«Трьох товаришів» на це натякає хазяйка квартири пані Залевська, у якої він
знімає кімнату. Мовляв, Пат хлопцеві не підходить – дівчина створена для
багатого чоловіка. Та й сам Роббі у присутності знайомих коханої, людей з
вищого світу, почувається ніяково.

Герої
романів не відкладають гроші (та й сенс накопичувати в інфляцію?), щоб один раз
на кілька місяців у ресторані чи барі прополоскати горлянки улюбленими напоями.
У злачних місцях вони «зависають» практично щоденно. Буває, за вечір підгуляла
компанія змінює кілька закладів. І хай ідеться не про вишукані місця розваг,
але й не запльовані ганделики – бо ж мають хлопці окремі столики, замовляють
страви і напої в офіціантів і барменів, до їхніх послуг хазяї ресторацій.
Радість і горе вони заливають коньяком, ромом, вином, не гидують і горілкою з
пивом.

Щоб
прослідкувати гастрономічні пристрасті персонажів, достатньо процитувати окремі
місця з «Чорного обеліска» і «Трьох товаришів». Герої першого роману
(працівники фірми з виготовлення надгробків) живуть аскетичніше за «товаришів»
– по війні минуло якихось 5 років, до того ж, криза у розпалі.

 

ГАРНА ЇЖА Й ПИВО – «ДОБРІ ЛІКИ ВІД СВІТОВОЇ СКОРБОТИ»

 «На вечерю ми взяли собі горохового супу,
такого густого, що ополоник стояв у ньому, потім їли ще м’ясо, виварене в супі:
свинячі ніжки та вуха і по шматку жирної грудинки. Жир нам потрібний, щоб
захистити свої шлунки від дії алкоголю – сьогодні ми нізащо не повинні сп’яніти
швидше за Різенфельда. Тому стара фрау Кроль сама зготувала нам вечерю та ще й
дала на десерт порцію жирного голландського сиру».

«Бодендік
знімає верхню каструлю. «Що в нас сьогодні на вечерю? Бульйон, – ніжно каже
він, – бульйон з мозковими галушками. Вищий клас! І печеня в оцті з червоною
капустою. Одкровення!» Бодендік ділить між нами печеню. Собі він кладе більше.
«Гаразд, докторе, – каже він. – Випийте принаймні чарку вина.
П’ятнадцятиградусне! Дар божий!»

«З’являється
кельнер Фрайданк, велично несучи на срібній таці паштет. «Що це таке?» – питаю
я. «Паштет з печінки», – пихато відповідає Фрайданк. «Але ж у меню стоїть
картопляний суп!» – «А це меню склав сам пан Кноблох»… Так, це нам. Смажена
курка зі спаржею… Едуард… наказує Фрайданкові розрізати курку. «Грудинку
мадам», – командує Едуард. «Я б краще хотіла ніжку», – каже Герда. «Ніжку і
шматок грудинки мадам», – галантно виголошує він».

«Ми
з Георгом… п’ємо пиво, яке нам подала крізь вікно фрау Кроль. День сьогодні
дуже жаркий… Він бере кухлі і передає їх крізь вікно матері. «Шановна пані,
повторіть, будь ласка». У вікні з’являється сива голова фрау Кроль. «Може, вам
дати маринованого оселедця та огірка?» – «Обов’язково! І по шматку хліба. Це
добрі ліки від будь-якого виду світової скорботи», – каже Георг, простягаючи
мені кухоль… Пиво напрочуд холодне… «Ще по кухлю пива? – питає з вікна фрау
Кроль. – Є також малиновий компот. Свіжий».

Сцен,
де п’ють і добряче закушують, у «Чорному обеліскові» – десятки. Не менше їх у
«Трьох товаришах». Герої цього роману живуть дещо ситніше – після війни минуло
вже 10 років, колишні вояки мають авторемонтну майстерню, вряди-годи таксують.

 «Я побачив, на своє здивування, що в кафе
завізно. На стойці стояли торти, тістечка, а плоскостопий Алоїс протупотів у
бічну кімнату з підносом, повним кофейного посуду. Я спинився. Кава, цілими
кухлями? То, мабуть, ціле товариство, тяжко перепившись, лежить під столами… Я
швиденько вийшов і повернувся з букетом квітів, ананасом, брязкальцем і плиткою
шоколаду… Роза налила мені чашку кави. Алоїс підбіг з величезним пирогом,
нашпигованим родзинками, мигдалем і зеленими цукатами. Вона поклала мені
здоровецький шматок… Роза ткнула мені пакет з печивом. Я віддав його синові
«матінки», який на вулиці готував уже бачок на сосиски».

«Хотів,
власне кажучи, трохи підгодувати вас – оце буженина та трохи солонини – самі
реберця. Я все вже нарізав»… Він розгорнув пакет. «Боже, – здивувалась
Патриція Гольман, – цього вистачить на цілий полк!» – «Це тільки потім буде
видно, – зауважив Альфонс. – До речі, ось ще трохи холодного кюммелю…». Він
вийняв дві пляшки».

«Посеред
столу, на срібних блюдах, поставлених на маленькі спиртові лампочки,
красувалися засмажені, коричневі поросята. У кожного в рильці стирчало по
лимону… Алоїс… приніс півдесятка глиняних глечиків з ялівцевою горілкою…
свинячі ніжки, кислу капусту і варену картоплю. Ввійшов і хазяїн, несучи цілу
батарею високих скляних кухлів з золотаво-жовтим пілзенським».

Крім
згадуваних алкогольних напоїв, герої романів п’ють шампанське, мозельське,
мартіні, вермут, портвейн, дюбоне, кюрасо, черрі-бренді, абсент, голландський
джин, шоколадний лікер і лікер з ангостури, м’ятну та вишневу горілку. Їдять
телятину, печеню з козулі, кенігсберзькі битки з підливою і картоплею, бараняче
рагу з часником, тушковану яловичину з макаронами, зайця з брюссельською
капустою і тушкованими яблуками, бігос, яєчню з салом, кінську ковбасу, рибу,
раки, шпроти. На десерт домашній пиріг з вершковим кремом, свіжі булочки,
тістечка, морозиво. Чи варто й згадувати ліверну і вуджену ковбасу, сардельки,
масло, картопляний салат? Така ось криза!..

 

КОМУ В НІМЕЧЧИНІ БУЛО НЕПЕРЕЛИВКИ

Можливо,
це міські жителі животіли більш-менш собі, а німецькі селяни були позбавлені
найнеобхіднішого? Відповідь у розмові головного героя «Чорного обеліска» Людовіга
Бодмера з комівояжером: «Що нового, пане Фукс? – питаю я. – Як там у селах з
грипом?» – «Майже немає жертв. Селяни добре харчуються». Оскільки голодоморів у
Німеччині не влаштовували, то тамтешнім селянам у важкі часи жилося не гірше за
містян.

Насправді
ж не всі німці почувалися добре. Ремарковим хлопцям ще пощастило. Роббі Локамп:
«Зрештою, чого мені було журитись? Жилося мені непогано, робота в мене була,
була й сила, і здоров’я було, як кажуть люди… Міг довго працювати без утоми».
А Людовіг Бодмер підробляв у кількох місцях, зокрема, грав на органі у храмі:
«Після служби я одержую від сестер божевільні сніданок – яєчню, холодну
закуску, бульйон, хліб і мед. Це входить до нашої угоди. Такий сніданок дає
мені змогу обійтись без обіду, бо в неділю в ресторані Кноблоха не годують по
абонементах. Крім того, я одержую тисячу марок».

На
бідності найнижчих верств суспільства автор наголошував неодноразово. Чого лише
варті марші інвалідів війни, які перебивалися злиденною пенсією (її зжирала
інфляція)? Складно жилося пенсіонерам. До споживання немовлят, як за голодомору
в Україні, справа не доходила, але траплялися самогубства. Навіть позбавляючи
себе життя, педантичні німці намагалися позбутися боргів – залишали посмертні
записки з грошима за квартиру і компослуги. Знаряддями суїцидів ставали газові
духовки, куди люди у відчаї засовували голови. У разі відключення газу за борги
самогубці бралися за мило й мотузку.

Майже
століття тому навіть найбідніші німці вже користувалися газом. А на місцевих
автошляхах спостерігався доволі інтенсивний рух. Без цього який сенс тримати
майстерню з ремонту машин? До речі, події у «Трьох товаришах» відбуваються за
10 років до запуску у серійне виробництво масового німецького автомобіля
«Фольксваген».

У
боротьбі за виживання німці могли дозволити собі відпочинок: «Ми з Пат сиділи
край лісної галявини й снідали. Я взяв на два тижні відпустку і тепер разом з
Пат був у дорозі. Ми їхали до моря. Перед нами на шляху стояв маленький, старий
ситроен. Ми взяли його в рахунок оплати за булочникового форда, і Кестер дав
його мені на час відпустки. Навантажений чемоданами, ситроен мав вигляд
терплячого в’ючного ішака». Коли Пат захворіла, Роббі відправив її в санаторій.

 

«ЖИТЬ СТАЛО ЛУЧШЕ, ЖИТЬ СТАЛО ВЕСЕЛЕЕ»

У
спогадах киянина Федора Пігідо-Правобережного «Велика Вітчизняна війна»
йдеться, зокрема, про життя радянських містян, представників середнього класу.
Щоправда, у праці події пізнішого, порівняно з Ремарковими романами, часу –
напередодні передвоєнного 1941 р., коли рідні партія й уряд про жодну кризу й
не згадували. 

«Останні
роки перед війною я мусів особливо багато працювати. Власне, я весь час мав дві
роботи: в тресті будівельних матеріялів, а з 1936 р. – в Главметізі, де я
одержував 500, потім – 600 і останні три роки – 750 крб. місячно, та одночасно
вечорами, – в Інституті (Ірпінський політехнічний технікум), де я діставав ще
коло 250-300 крб. полекційної оплати в зимових місяцях, коли велось навчання».

Грошей,
як запевняє Федір Пігідо, на прожиття не вистачало. Підробітки траплялися
двічі-тричі на рік і давали річно ще 1500-2000 крб. Автор був єдиним
годувальником сім’ї, його дружина – «інвалід праці» – отримувала щомісячну
пенсію 16 крб. (!), донька навчалася. У 1938 р. довелося взяти роботу ще в
одному інституті.

«Мій робочий день, крім суботи й неділі, – коли в мене не
було ні ранішніх, ні вечірніх лекцій, – починався десь в пів на сьому і
закінчувався по одинадцятій ночі. Коли до того ще додати неминучий обов’язок
брати участь у «проробці» «Краткого курса истории ВКП(б)» та матеріялів різних
«пленумів», постанов уряду та ухвал всіляких з’їздів, – можна легко уявити собі
«робочий день» середнього совєтського службовця».

Не
дай, Боже, спізнитися на роботу на 10-15 хвилин – суд, тюрма, «примусові
роботи». З самого ранку «звільнені від віковічного рабства» жінки «здавали»
сонних дітей у ясла і дитсадки, а після роботи забирали їх і застрягали у
довгих чергах до крамниць, пам’ятаючи про домашні турботи. Невиспані
розпочинали новий день. І так з року в рік.

А
який результат? «Совєтське життя – це не значить добра, вигідна квартира,
служниця, добре вбрання, тонка, з доброго полотна, білизна, особове авто,
театр, вечеря з товаришами в ресторані і тому подібні буржуазні вигадки. Ні,
життя по-нашому – це мати змогу іноді купити білого хліба до чаю, купити тричі
на тиждень м’яса, бодай раз на півріччя купити курча, раз, а щонайбільше –
двічі на тиждень, купити для дитини літр молока, у суботу, чи то пак
напередодні вихідного дня, знову-таки для дитини купити 100 грамів доброї
ковбаси за 2 крб. 70 коп. (не кілограм, а 100 грамів), а дитина ж так любить
оту, так звану шинкову, ковбасу, ще рідше – попестити дитину яблучками (3-4
крб. за кіло) або «мандаринками» – добрі апельсини це безбожно дорога річ і
дозволити собі не можна».

Ціни
на неякісні радянські одяг і взуття для родини службовця – взагалі катастрофа.
Сяк-так вистачало грошей на вбрання дитині.

«А
право навчання в школі, а вчителька музики, а… та хіба все перелічиш? Я вже
навмисне, як бачите, обминаю і себе, і дружину, а їй же треба в чомусь вийти.
Обминаю комірне (54 крб. місячно за одну невеличку кімнатку), дрова, оплату
комунальних, електрики і при тому гасу – бо ж не менше половини часу електрику
не подають: аварії, відсутність вугілля та інші «диверсії» всіляких «шкідників»
– і доводиться сидіти при гасовому каганці. І це не в якихось там Перетятьках,
а в місті Києві – столиці Української РСР… Не подумайте, будь ласка, що це лише
моє особисте життя так складалось… Більшість міської інтелігенції десь щось
робила, підробляла, «підхалтурювала», щоб в якийсь спосіб «стягнути докупи
кінці».

Трудящі
отримували взагалі мізер – щомісячно у середньому 350 крб. Пігідо-Правобережний
підсумовував: такий уклад життя «під сонцем сталінської конституції» був не
випадковим. Бо приховував «диявольську мету: створити такі умови життя, щоб
людина не мала змоги не то що «думати», а й, навіть, глянути навколо себе».
Дозвілля і добробут – речі небезпечні, оскільки спонукають громадян до дискусій
і критики.

Про
передвоєнний «достаток» повідали нащадкам і четверо харківських туристів, які у
1940 році подорожували Росією. Ось щоденниковий запис одного з них: «Повна
відсутність у ресторанах і магазинах тих речей, які зазвичай вживаються.
Замість вина – вода, замість стерляді і закусок – ячмінна і пшоняна каша. У
яких тільки містах ми не були, нам скрізь здавалося, що ми або у Бразилії, або
на кавовому складі. У який тільки магазин ми не заходили, чи то шикарний
гастроном, де мармур і написи «Жири», «Ковбасні вироби», «Молоко», чи то проста
бакалійна крамниця, скрізь зустрічали тільки одну картину: кава. Кава
«Волзька», кава «Кавказ», кава «Здоров’я» і безліч інших назв. Усі полиці
уставлені перцем і кавою. І більше нічого. Так було і в Пермі, Казані, Горькому
та всіх населених пунктах» (джерело – gazeta.ua).

Що ж, кава – доволі вишуканий напій. Її із задоволенням
споживали герої Ремарка. Харків’ян дивувало і те, що місцевий люд не хотів
брати грошей, а продукти доводилося випрошувати чи вимінювати. Слід наголосити,
що відбувалося це у безкризовий період, через 20 років після війни, за
трудового ентузіазму і постійного покращання добробуту радянських трудящих.
Звісно, Ремарк про це не писав, а, може, й не знав цього.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!