Криваві зарубки на серці, або Літопис становлення душі

200

Почну з важливого зізнання: я люблю не щоденники, а
щоденникову прозу. Погодьтеся, що це не одне і теж, сухі бухгалтерські звіти
мене не цікавлять – хвилює густе художнє письмо. Справді добрих щоденників у
сучасній українській літературі небагато, їх можна перелічити на пальцях рук і
належать вони Василеві Захарченку, Романові Іваничуку, Ліні Костенко, Романові
Дідулі, Галині Пагутяк, Валерію Кикотю, Оксані Смолі, Ірині Жиленко, Євгенові
Барану, Ользі Яворській… І в минулому їх було не так вже й багато, бо за
тоталітаризму письменники боялися виливати душу на папір, оскільки за це можна
було поплатитися не тільки свободою, а й життям. І все ж, всупереч суспільним
обставинам, переборюючи страх і нехтуючи небезпекою, сповідалися перед
майбутніми читачами Олесь Гончар, Володимир Малик, Микита Шумило, а ще раніше
Аркадій Любченко, Сергій Єфремов, Євген Чикаленко, Олександр Довженко,
Володимир Винниченко…

Вони мали переконання, що немає нічого цікавішого від
внутрішнього світу людини, все переломлюється крізь душу, все проходить крізь
неї, тому щоденники – вершинний жанр літератури. Жанр минулого і
майбутнього. 

Поява на полицях книгарень щоденника талановитого автора –
це свято для того, хто залюблений у сповідальну прозу, і саме так я зустрів
вихід товстого фоліанта Олеся Волі «Щоденник. Сорок років (1969 – 2009 рр.), що
вийшла друком у київському видавництві «Аконіт» 
2011 року. І хоча відтоді минуло два роки, мені не доводилося зустрічати
відгуків на це видання. Можливо, проочив, хоча скоріше книга випала з поля зору
критиків, бо найчастіше вони не відають як підступитися до такого
фундаментального і віхового видання як щоденникова проза протяжністю майже
піввіку. Та ще якого віку! Адже майже непоміченими пройшли щоденники названих
вище авторів, хоча є між ними незаперечні класики.

«Мій щоденник – лише частково біографія зболеного серця, –
зізнається Олесь Воля. – Левова частка – криваві зарубки на ньому. Зарубки від
глибокого усвідомлення тих антилюдських і антилюдяних несправедливостей, наруг,
жорстокостей і оман, які чинили й чинять моєму народові вороги і недруги».

Письменник робив записи з почуття протесту, з гострого болю
за долю народу, рідну мову, наше майбутнє, і саме цим його щоденники найближче
стоять до «Бездоріжжя» Івана Гнатюка, більшу частину якого склали щоденникові
записи різних років. Тільки у І.Гнатюка записи лаконічні й скупі, а в Олеся
Волі більш розлогі, аналітично-медитативні, де оповідь часто переростає у
психологічні етюди, міні-оповідання чи новели.

Щоденники Олеся Волі, кажучи словами В.Захарченка, переважно
не подієві, а виражено сповідальні, однак від їхнього прочитання лишається
враження багатої подієвості. З цього приводу виникає законне питання: хіба
зафіксована думка, настрій самі по собі вже не є самодостатньою подією?
Несподіваний, райдужний зблиск мислі, чи пригода її  – це, може, найбільша, найрадісніша подія.
Адже що може бути вище, оптимістичніше за людську думку, коли вона гуманна,
справді людяна? Хіба що Божа думка.

А ще в автора багато лаконічних і вибухових фраз,
філософських сентенцій та афоризмів і це теж одна з найприкметніших
особливостей його стилю. Письменник полюбляє стиснуту до неймовірної, часто
вибухової щільності, фразу. Невипадково у його творчому доробку є чималий за
обсягом том афоризмів «Піраміда духу».

Вражають у щоденниках О.Волі оголена щирість, світла
відкритість душі, глибокий самоаналіз. Тут пригадується Сократове: „Пізнай
самого себе”. Бувають щоденники, в яких автори, крім себе, своїх інтересів,
своїх особистих позовів із сучасниками більше нічого не бачать. Щоденники Олеся
Волі – це не самолюбування, не бажання надати собі якоїсь особливої ваги,
випнутися та вивищитися в очах читача. Ще в зовсім юному віці він занотував:
«Краще жити надголодь, але вільним, ніж маріонеткою, що життям задля втіхи й
пихи тішиться. В цьому неписаному для себе принципі все міцніше утверджуюся». І
цього принципу він не порушив протягом великого творчого життя.

Щоденник Олеся Волі густо заселений людьми. Бібліографічний
покажчик імен, який подається наприкінці видання у скороченому вигляді, налічує
сотні імен. І яких імен! Тут Амосов і Ліна Костенко, Іван Дзюба і Павло
Загребельний, Олесь Гончар і Юрій Мушкетик, Степан Хмара і Вячеслав Чорновіл…
Цей перелік, звісно, можна продовжувати ще довго. Іноді письменник подає
принагідні штрихи до портретів, але найчастіше змальовує повнокровні людські
характери з усіма їх протиріччями і недоліками. Але не «видатні та великі»
стоять на першому місці для доскіпливого і уважного літописця, яким є Олесь
Воля, а, сказати б, люди звичайні, на перший погляд, нічим непримітні,
здебільшого сільські чи хутірські гречкосії. Серед них терті-перетерті життям
безправні колгоспники, що пройшли голодомори і війни, тюрми і гулаги, жахливе
свавілля комуністичного режиму. Їхні розповіді, так скрупульозно і дбайливо
записані автором ще в сутемні часи «розвинутого соціалізму»,  не можна читати без внутрішнього здригання,
без болю у серці.

 Щоденник Олеся Волі
побудований за принципом мозаїки, він має поліфонічну структуру і навіть
перелічити усі теми і мотиви, порушені автором на 1100 сторінках тексту,
видається проблематичним. Вірю, що прийде час, коли вдумливі науковці і
дослідники літератури ще не раз припадатимуть до цієї книги як до невичерпного
джерела інформації про наше минуле, специфіку творчих взаємин між літераторами.
А які цікаві, несподівані й глибокі оцінки дає автор тим чи іншим митцям, як
фахово аналізує знакові твори нашого красного письменства за останні 40 років,
але ніколи при тому не забуває, так би мовити, рядових орачів літературного
поля, тих, кому волею долі випало жити в глибинці й залишатися на маргінесі
літературного життя, але силою духу і таланту підніматися до зірок.

Ці щоденники я читав довго і уважно, часто повертаючись до
прочитаного, і мій інтерес ніколи не пригасав, бо й саме життя автора
надзвичайно драматичне і неспокійне, багате на пригоди і небуденні події.
Вважаю ці щоденники кращою книгою в творчому доробку митця, хоча, можливо,
хтось віддасть перевагу його 
фундаментальному за обсягом і неймовірною за силою виповіді «Мору»; а ще
хтось – книзі афоризмів. Але саме в щоденниках, як на мене, письменник
найповніше виповів себе і при цьому показав становлення не тільки власної душі,
а  й душі народу. Це, звичайно, ознака
незаперечного літературного таланту. Але втіленню високої мети посприяла й
щасливо віднайдена форма – вільний виклад думок, переживань, життєвих
спостережень і подорожніх вражень. Іншими словами кажучи, перед нами духовний
звіт людини, яка осмислює свій кожен крок, кожен вчинок, для якої дорога життя
– це шлях пізнання і вдосконалення, що відбувається під пильним поглядом
Уседержителя. «Я себе вимолив у Бога, – зізнається автор, – без молитви я розсіявся
б і згорів, мов порох чадючий; найстрашніше – зненавидів би не лише себе, а й
людей. З Богом, тільки з ним, я належу і собі, і людям, і Україні».

Може видатися, що фрагментарна щоденикова форма викладу –
найпростіша і найдоступніша з-поміж епічних жанрів і не вимагає особливих
інтелектуальних та духовних зусиль від письменника. Але це омана, бо ніщо так
не висвічує творчу немічність автора, як щоденник. Олесеві Волі завжди було що
сказати і що описати. Його письмо – це не легковажний скоропис, а виношений у
душі біль. З юних літ він жив винятково напруженим творчим життям, багато
мандрував світом, отже, немало бачив і зустрічав на тому шляху справді
неординарних людей, також неоднораз потрапляв у складні та драматичні ситуації.
А ще в нього уважне, пильне і чіпке око спостережливої людини. Тому з таким
інтересом прочитуються сторінки, присвячені поїздці на БАМ, мандри «союзом
несходимим»  в якості провідника поїзда.
Він не вдається до надмірного нагнітання деталей, не зупиняється на описах
різних малопосутніх дрібниць, його погляд, як око об’єктива, вихоплює картини
цілісні й крупні. Але маємо не голу фіксацію, а осмислення побаченого,
пропущеного через душу. А ще він уміє кількома штрихами передати побачене так,
що перед нами постає не тільки зрима картина, а й сама історія, як-от в описі
зимової  тайги, ріки Таюри чи озера
Байкал. Його метафори часто місткіші, ніж кілька сторінок споглядальних
замальовок, в них все – минуле і прийдешнє, оцінка і міра власного сприйняття.

Цікаві в Олеся Волі описи людей, з якими звела його доля і
які відіграли в його житті певну роль. Штрихи до портретів часто поєднані з
промовистими діалогами, не цурається письменник й прямої власної оцінки. І це
слушно, бо кожен з нас сприймає ту чи іншу людину по-своєму, і доцільно показати
як вона переломилася крізь призму  саме
нашого сприйняття.

Мені, скажімо, було винятково цікаво прочитати, як автор
оцінює творчість і характер таких різних поетів і прозаїків як Леонід Горлач і
Володимир Забаштанський, Олесь Гончар і Микола Удовиченко,  Рауль Чілачава і Василь Шкляр, Наталка
Білоцерківець і Ганна Чубач, Олег Орач і Павло Загребельний… 

Але, зрозуміло, що найбільш повнокровним і зримим постає зі
сторінок книги  образ самого автора –
людини непростої, іноді суперечливої, наполегливої і вольової, винятково
працьовитої і духовно багатої. Це образ складний, мінливий, але глибоколюдяний,
духовний. Є в характері автора риси, які можуть насторожувати, викликати
неприйняття, але в загальному його «духовний портрет»  витримує випробування щирістю і відкритістю.
Багато що можна закинути йому, але не можна звинуватити в тому, що він
мінливий  і недоброзичливий у ставленні
до ближніх.

Мабуть, у багатьох, хто прочитає ці щоденники, виникне
питання: чи потрібна прилюдна сповідь і наскільки вона можлива?

На це можу відповісти так: не буває письменника, який би не
відчував внутрішньої потреби сказати людям те, чим багата і чим наболіла його
душа. Кожен, наділений даром слова, схильний до сповідальності, бо це закладено
в саму природу таланту. А ще сповідальність – одна з найпитоміших і
найхарактерніших рис духовної людини. Не випадково церква заохочує і схиляє нас
до сповіді.

Мені також здається, що своєрідним епіграфом до цієї книги
можна поставити такі слова великого Фолкнера: «Письменник повинен забрати зі
своєї майстерні все, крім старих ідеалів людського серця – любові й честі,
жалощів і гордості, співчуття й жертовності, – відсутність яких вихолощує і
вбиває літературу. Я вірю, що людина не тільки вистоїть, – вона переможе. Доля
письменника, поета писати про це…»

Олесь Воля зібрав не вигадані історії, а створив біографію
своєї душі, зафіксувавши окремі, найбільш важливі, на його погляд, порухи і
стани.

Але чому в однієї людини таке письмо цікаве, а в іншої – ні?

Чому так розчаровують щоденники багатьох сучасних
письменників?

Потрібна не тільки техніка, потрібен стиль, свій погляд на
світ і себе. Потрібне становлення душі. Якщо цього не відбулося, щоденник не
має жодного сенсу. Тоді він висвітлює тільки вбогість внутрішнього світу – і
крапка.

Я не знаю більш магічного слова як «щоденник». Але наповнити
його справді магічним звучанням спромагаються одиниці. Я щасливий, що такому
відданому щоденникареві, яким протягом усього творчого життя залишається Олесь
Воля, це вдалося. Отож порадіємо за нього і привітаємо з таким вагомим творчим
досягненням.

м. Тернопіль

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!