Критики про драму театру

 Недавня
зустріч критиків у Будинку літераторів у Києві із драматургами, діячами театру,
театрознавцями виявилася цікавою, визначила больові точки в сучасній драматургії,
в сценічному відтворенні класичних драм і з доробку сучасних авторів.

Коротко зупинившись на питанні
історії театрального мистецтва, далі М. Наєнко зокрема зазначив:

Отже: що таке сучасність
у драматургії і який вигляд має саме сучасна драма в сучасному театрі? В широкому
розумінні «не сучасних» драм не буває. Буває елементарне нерозуміння їх. Від цього
найбільше потерпала (та й досі потерпає) Леся Українка, відтворюючи сучасність в
образах античних чи середньовічних ситуацій. Дехто досі каже, що шукати в її драмах
українських ідей – це провінційність мислення (Я. Поліщук). А М. Зеров свого часу
наголосив: всі оті Лесині «вавилоняни й єгиптяни… – то тільки більш-менш прозорі
псевдоніми її рідного краю». Це багато разів доводили вистави за її «Касандрою»
чи «Лісовою піснею», а недавно підтвердили й актори альтернативного театру «КХАТ»,
інсценізувавши Лесину «Йоганну, жінку Хусова».

Кажуть, що класика завжди
залишається найсучаснішою. Звідси й народилася порада режисерам: не можеш знайти
для постановки «сучасної» п’єси «сучасного» автора – став класичний твір і не прогадаєш.
Дехто цією порадою аж ніби зловживає і тому вкрай рідко шукає-звертається до драм
сучасних авторів. Їх, цих сучасних, загалом не дуже густо: Анатолій Крим (пише російською
мовою), Валерій Герасимчук, Валерій Шевчук, Неда Неждана, О. Миколайчук-Низовець,
Олександр Гаврош. Їхні твори беруть до свого репертуару лише деякі обласні, але
рідше – столичні театри. Я назвав тільки членів Спілки письменників. У кількох театрах
ідуть вистави авторів, що «не охоплені» таким членством: наприклад, М. Ладо («Дуже
проста історія») чи В. Селезньов («Не закінчена історія»); журналісти С. Кисельов
і А. Рушковський (маю на увазі їхню драму «Єврейський годинник», що поставлена була
в театрі «Сузір’я» і підготовлена до постановки у «КХАТі»). За творами поета й прозаїка
О. Жадана поставлено, як відомо, драматичні композиції в двох чи й більше театрах
(скажімо, «Гімн демократичної молоді» в театрі імені І. Франка чи «Соціалістичні
настрої серед домогосподарок» в одному з театрів Полтавщини); поет І. Малкович дебютував
теж сценічним дійством як драматург: йдеться про недавню прем’єру в театрі імені
І. Франка «Райське є діло» (в «Голосі України» відгук про неї фігурує з назвою
«Райська справа»).

Враження від вистав названих
авторів неоднозначне. Прихильно зустрічає публіка сценічне втілення заньківчан
(у Львові) драми В. Шевчука; з аншлагом ідуть вистави за творами Марії Матіос. Про
«Гімн демократичної молоді» режисер театру «Сузір’я» відгукнувся так: «Це не Жадан,
а скоріше «Одинокий Жадан» (за прізвищем режисера Одинокого. – М. Н.).
Книжка Жадана і вистава – цілком різні речі… Результат не показує ні Жадана, ні
Одинокого. Лірично-любовна лінія не вибудувана. Ну, б’ються, ну, бавляться, але
там абсолютно немає драми. Втім, є чудові ролі. На перше місце виходить другорядний
герой Славік – арт-директор гей-клубу». Я б додав ще «австралійця», якого блискуче
грає Богданович. Загалом же – драму як таку в цій виставі розшукати важко. Є там
медики-шарлатани, які шастають у кишенях загиблого «не героя», є бомжі, котрі шукають
металобрухту на залізничних коліях, а в останній дії їх бачимо навіть у космосі…
Відкриття в якомусь там містечку гей-клубу розраховане швидше на відвертого обивателя.
Знахідкою при цьому звучить, можливо, репліка, що наявність гей-клубу гарантуватиме:
там не буде повій-проституток… Суто драматичну колізію твору мав би підтримати оповідач-наратор,
котрий пробує говорити щось навіть філософське, але серйозного місця на сцені йому
не знайдено. Це ходульний інформатор для нагадування, «а що ж буде далі» і т. ін.
Маємо, отже, не так драматургію, як набір фресок-заготовок для драматургії можливої.

Інколи підводить режисерів
брак точного визначення жанру вистави. «Кайдашева сім’я» Нечуя-Левицького, наприклад,
річ іронічна й сатирична, але ставити цей твір як оперету – орієнтація на не дуже
серйозного глядача. В Черкаському театрі вона звучить як сумна драма і тому викликає
до себе менше претензій. Дуже вдало, як на мене, поставлено комедійний твір М. Куліша
«Мина Мазайло» у Львівському театрі імені Заньковецької. А от недавня інсценізація
п’єси Л. Бразова «Фортеця» в Полтавському театрі викликала обурливу критику за спотвореність
історичної правди і за «наклепи» (не знайду іншого слова) на персонажів. «Що не
українець у виставі – то або хитрий і такий же зрадливий представник козацької старшини
із черевом, або затурканий бідняк, здатний тільки скиглити та жалітися на гірку
долю, – писала, наприклад, “Україна Молода”. – Повна протилежність їм – російські
офіцери з війська Петра І. Ото вже справжні “благородія”: чесні, діяльні, впевнені
в собі».

Читати історію засобами сцени
– річ відповідальна не лише в художньому, а й моральному та ідеологічному планах.
Це дуже добре відчували, як здається, режисери й актори з Чернівецького, Івано-Франківського
й Рівненського театрів, які інсценізували романи Марії Матіос про недавнє «приборкання
непокірливих» Буковини й Галичини радянською «армією-визволителькою». У глибшу,
не просто історичну, а духовну пам’ять заглянув І. Малкович своїм драматургічним
матеріалом «Райське діло». Тут, щоправда, оживлено суто фольклорний (християнсько-вертепний)
матеріал, який дуже видовищний у декоративному плані, але на драму в традиційному
розумінні навряд чи тягне. Якщо зняти з вистави пісню Ю. Федьковича «Як засядем,
браття, коло чари» чи «радіо-вкраплення» на тему політичної чехарди у Верховній
Раді, то вийшов би пристойний вертеп-мюзикл для шкільних зимових канікул. Мені здалося,
що в поводженні з драматургічним матеріалом С. Жадана та І. Малковича режисери трохи
«перебирають» у використанні звукової «фанери». Від неї ж недалеко й до естрадної
попси…

Існує в творчому житті неписана
закономірність: серйозна література народжує серйозну критику. А з іншого боку,
як тільки слабшає котрийсь із жанрів літератури, так зразу ж активізується літературознавство.
Нині, коли драматургія, ніде правди діти, слабка, а кількість видань драматургічних
збірників чи антологій постійно зростає (одноосібні книги драм можна порахувати
на пальцях половини руки), з’явилося до десятка монографій чи збірників статей про
драматургію. Частина з них – це, як правило, напрацювання під докторські дисертації.
З давніших пригадуються монографії Лариси Мороз «Парадокси драматургії. Володимир
Винниченко» і Олени Бондарєвої «Міф і драма в новітньому літературному контексті:
поновлення структурного зв’язку через жанрове моделювання»; три роки тому вийшла
книжка Мар’яни Шаповал «Інтертекст у світлі рампи»; 2010-м роком датується монографія
Оксани Когут «Архетипні сюжети й образи в сучасній українській драматургії»: Тетяна
Вірченко опублікувала книжку «Художній конфлікт в українській драматургії
1990-2010 років: дискурс, еволюція, типологія». На драматургію І. Франка глянув
Роман Козлов у дослідженні «Хронотопіка Франкових драм». Захищено чи готуються до
захисту кілька кандидатських дисертацій про сучасну драматургію. Наприклад, «Художні
пошуки в українській постмодерній драмі: жанри, конфлікти, характери» Олени Хомової.
А ще ж варті на увагу численні розвідки про драму й театр Леся Танюка, Надії Мірошниченко,
Неллі Корнієнко, Олени Левченко, Валентини Селіванової, Ганни Веселовської та ін.
Це дуже різні за критичним пафосом роботи, а єднає їх хіба що те, що на 99 % їх
створили… жінки. Отакий гендер. Так звана «слабка стать» виявилася тут значно дужчою
за чоловіцтво. Можливо, тому, що все-таки і надто слабкою видається сучасна драматургія.
Вона, принаймні, не тягне на рівень драматургії 20-х років ХХ ст. з її Кулішем та
Курбасом. Вони працювали в умовах злиденної економіки і під диким цензурним контролем.
Сьогодні ж, принаймні в останні двадцять років, і економіка дужча, і офіційної цензури
немає, а… «маємо те, що маємо». Може, треба повернутися до ідеологічної цензури?..
Наша нація звикла «ворушитись» лише тоді, коли на неї хтось тисне чи просто замахується.
Україномовне питання, наприклад, перебувало у своєрідному анабіозі, аж поки в нього
не влізли зі своїми чобітьми новоявлений валуєв та не менш відомий українофоб Підрахуй.
Пригадується, як у часи т. зв. хрущовської відлиги раптом почали один за одним закриватися
обласні, міські театри в усьому Союзі. Хрущов, кажуть, запитав: «А як наповнюються
зараз театри?». Йому відповіли: «На половину!». Отже, сказав партійний вождь, треба
половину театрів закрити. І закрили. Було їх тисяча (умовно кажучи), стало п’ятсот…
Може, сьогодні «прикрити» ті театри, що не ставлять сучасних драм? А тільки симулюють
з класикою… Я з рік тому подивився в одному театрі «Пігмаліона» Бернарда Шоу. Інакше
як симуляцією такі вистави не назвеш. Хоча можливі й інші думки…».

Закінчення в наступному числі