Критики і поети про сучасну поезію

Нещодавно на засіданні критиків у Будинку літераторів
Національної спілки письменників України, 
що відбувалося під керівництвом голови секції Михайла Наєнка, йшлося про
сучасну поезію, хоча невід’ємно поставав контекст широкого поля українського
поетичного слова. В засіданні, крім критиків, узяли участь поети.

Традиційно розпочав розмову Михайло Наєнко: Отже, сучасна
поезія і «грязнейшие малороссийские вирши». Таку тему нам підказав… Тарас
Григорович. Мандруючи свого часу Україною, він провідав поміщика Родзянка, і
той «пригостив» його не лише дворянськими напитками й наїдками, а й своєю, з
дозволу сказати, творчістю. Це були, як сказав великий поет, «грязнейшие
малороссийские вирши». Читаючи деяку сучасну так звану поезію, бачиш, що вона
така ж сама: «грязнейшая». Потік бруду в віршоскладанні, виявляється, не
пересихає. Але про це – трохи нижче…

Про поезію не годиться говорити звичайними словами. Бо
«поезія – це не слова, а Слово» (Ліна Костенко). Не випадково, мабуть, першу
Нобелівську премію в галузі літератури вручено саме поетові. Французькому
поетові-парнасцю Рене Прюдому (1901). Бо поети, як казав М. Костомаров у
річницю смерті Т. Шевченка,  усе в
духовному житті  починають першими. Вони
творять, не раз повторював Шевченкові слова М. Вінграновський, «голову схопивши
в руки». За ними йдуть історики, філософи й інші любомудри, які прагнуть
усе-таки розгадати софійність (премудрість) світу. Відомий Енгельс доточив до
них ще й економістів, сказавши, що з творів Бальзака він дізнався про історію
економічних відносин більше, ніж із наукових праць істориків, політиків та
економістів. З ним можна полемізувати чи й зовсім не погоджуватись, бо твори
Бальзака – це все-таки поезія (в широкому розумінні), а вона, як знаємо, не
покликана відповідати на економічні, ідеологічні чи політичні питання; вона
може їх лише ставити, до того ж – у суто своїй, поетичній формі. Такій формі,
наголошую, яка властива й літературі, і всім іншим видам мистецтва. Вирази на
зразок «поетичний живопис», «поетична музика» чи «поетичний архітектурний
ансамбль» загальновідомі.

Про літературну поезію можна говорити по-різному, але тільки
так, щоб було видно, в чому прочитується (чи відчувається) ота поезія. Останнім
часом дехто зовсім забуває, що професійна розмова на таку тему починається саме
з цього. І цим і закінчується. В недавній публікації одного з видань (їх в
Україні нині понад півтисячі), яке поступово перетворюється на краєзнавчу
багатотиражку, я нарахував згаданими понад тридцять прізвищ нібито поетів, але
до жодного з них не «прикладено» хоча б рядок-два, аби видно було, що він таки
поет. Це, м’яко кажучи, не вкладається ні в які рамки професіоналізму…

Сучасна поезія (та ще й у супроводі «грязнейших
малоросийских виршив») – поняття дуже об’ємне. У віковому сенсі сучасним поетам
від 80-ти з гаком до 20-ти без гаку. На восьмому десятку літ перебувають нині
ті, кого прийнято називати шістдесятниками. Старших за них по цей бік обрію вже
практично немає. Чи виявляють шістдесятники якісь ознаки поетичної втоми?  Лиш почасти. Дехто з постмодернючих критиків
не раз уже пробував зіпхнути їх з Олімпу чи наклеїти їм ярлик надто
патріотичної заангажованості або стертості їхнього образного слова. Олесь Доній
ще в 2001 році опублікував щось на зразок статті «Смерть шістдесятництва».
Шістдесятники, звичайно, піддаються критиці, але не такій, що нагадує гавк
Бровка, який зірвався з ланцюга. Можна щось сказати про лексику, яка  «не до місця», скажімо, в окремих віршах  І. Драча чи Ліни Костенко  («Шевченко – п…ст; Леся… – лес…янка» та ін.).
Може когось не вдовольняти прагнення одного шістдесятника створити серію гімнів
українській незалежності (про нього навіть придумали неологізм «гімнолог»). Але
загалом шістдесятники нині поки що наймогутніша, самобутня, хоча й з відчутними
відмінами, поетична сила. І. Дзюба в дослідженні «Поети для епох» наголошує,
наприклад, що нові вірші Ліни Костенко «і впізнавані, і трохи незвичні. Та ж
сама енергія думки, зіркість поетичного ока, лапідарність вислову. Але – не те,
що стриманість, але якась згусклість, аж часом згірклість емоцій, і не так
гострота, як благородна меланхолійність рефлексій. Навіть апокаліптичні  «постчорнобильські» мотиви звучать без
надриву, хоч і з вистражданим, якимось стоїчним трагізмом». Сучасність у вужчому
розумінні турбує найбільше нині Д. Павличка, Б. Олійника, П. Мовчана (вони вже
видали кількатомники своїх творів); в І. Драча про неї складається загалом
іронічне враження («Кравчучка стала кучмовозом» і т. ін.), Ліна Костенко
дивиться на неї з цілковитим неприйняттям (аж до характеристики її в уже
добре  відомому романі-неромані з позицій
«українського самашедшого» чи з відчуттям, що час сьогодні «наче міна, що під
кожним рветься і гримить»), зате майже всіх турбує дальше і ближче минуле
України та людської цивілізації загалом. Те минуле, що асоціюється в них із
Вічністю з великої літери. У П. Засенка вона часом суто літературна. У вірші,
присвяченому теж шістдесятнику В. Підпалому, поет сумує за часом, коли
«Драй-Хмара, Зеров і Антонич» їм відкривали уста. І. Драча до глибини відчуттів
і здивувань схвилювали козацькі хрести, яким і віка немає і якими всіяна вся
Україна («Козацькі хрести: від Одеси до Теліженців», 2011); Б. Олійника до болю
тривожить час Богдана (поема «Трубить Трубіж»); Ліна Костенко згадала аж
античного Геракліта, однак лише в плані не так історичному, як суто
філософському; справді, двічі вступити в одну й ту саму Гераклітову річку не
можна, однак важливо в швидкоплинній сучасності бачити саме Вічність:
«Сіракузи, Етна, Таорміна, / Подаруйте Вічність хоч на мить» («Річка Геракліта»,
2011).

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Ст. Зінчук, уже будучи майже на порозі вічності, звернувся
до порівняно недавньої епохи гайдамацького руху (поема «Склик», 2009). Це  не спроба перебороти Шевченкові «Гайдамаки»
(його поема-симфонія «Гайдамаки» непереборна в принципі), а один із можливих
варіантів того, як можна про один і той самий історичний факт створити  новішу художню версію його. Потреба в цьому
виникає хоча б тому, що сьогодні, як і 200 літ тому, з посполитих «деруть
ремінь» (за словами Шевченка) та знімають голови (відрубана голова, що натякає
на голову журналіста Гонгадзе, «літає» в згадуваному романі-неромані Ліни
Костенко) і тому напрошується своєрідне підбадьорення (чи що?) історичних
героїв саме високим словом Поезії. «…Вище голову, земляче! – говорить наратор Зінчука,
звертаючись до катованого Івана Гонти. – Мужність ранам – як прополіс. / Поміж
нами відстань плаче – / Часовий кривавий пояс».

Про таку відстань думав, звичайно, й Л. Горлач, коли творив
історичні романи у віршах «Мазепа» чи «Мамай». І М. Вінграновський, який хоча й
написав свого «Наливайка» прозою, але прозою з дуже високим градусом поезії.
Відрадно, що цей ніби задавнений романтичний жанр (роман у віршах мається на
увазі) знаходить підтримку й розвиток саме в шістдесятників. «Маруся Чурай» і
«Берестечко» Ліни Костенко справді почувалися б самотніми, якби не послідовна
праця в цьому ключі згаданого Л. Горлача. І не бажання його наратора, «щоб між
часами давніми і нами / живий Мазепа свічкою світивсь» («Мазепа», 2010).
Подібну думку чути і в Л. Костенко, яку захоплює рішучість і впевненість героя
іншої епохи – епохи Богдана з її «Берестечка»: «Мене не можуть люди не почути –
/ Душа моя розгойдана як дзвін».

Чи чують нині той дзвін поети з постмодерного «руйновища»?
Думаю, що чують, але тільки ті, хто налаштувався не на космополітичний, а
національний постмодернізм; мається на увазі той тип творчості, який розвивали
«пізні» шістдесятники – Василь Стус, Тарас Мельничук, Леонід Талалай, Ігор
Калинець… У їхньому річищі, як здається, знайшли своє місце молодші В.
Голобородько, В. Кордун, С. Сапеляк, М. Воробйов, хоча вони оперують і дещо
іншою поетичною стилістикою. Жаль, що про них дуже мало сказала Т. Гундорова в
своєму дослідженні «Український літературний постмодерн» (2005). Трохи більше
знаходимо в херсонського критика Я. Голобородька («Артеграунд. Український
літературний істеблішмент», 2006), але в нього більший інтерес викликають не
поетичні, а прозові тексти.  В. Даниленко
у книжці «Лісоруб у пустелі» (2009) спробував «зачепити» всі жанри сучасної літератури;
враження від них у нього неоднозначне, хоча воно ближче до змісту, який
випливає з назви книжки: лісорубові в пустелі роботи не  дуже багато…

Говорячи про поезію шістдесятників як дуже вагомий сектор у
сучасній літературі, я все ж далекий від того, щоб їхній шлях торували і всі
наступні покоління поетів. Недавній ректор, а нині завідувач кафедри
літературної творчості московського Літінституту імені М. Горького Сергій Єсін
наводить у книжці «Литинститут в семинарах мастеров…» (2011) таку думку одного
вступника до цього інституту: «Я ничего не могу поделать, но люди уже не хотят
слушать Окуджаву» (с. 32).  Справді,
нинішній час повинен народити своїх Окуджав. Як і свого Драча, свою Л. Костенко
чи  С. Йовенко й І. Жиленко, які зростали
(на думку Ю. Лавріненка) під крилом авторки «Проміння землі» (Лавріненко Ю.
Зруб і парости, 1971).  Але що робити,
коли, як каже знову Л. Костенко: «Урвалася лінія передач. Припинилася подача
струму». Поруч із лише окремими літературними з’явищами народжується дуже багато
неявищ, та ще й присмачених «грязнейшим малоросийством». А окремі критики ці
неявища піднімають на щит ледве чи не як особливу якусь геніальність. Мимоволі
згадуєш епіграму М. Рильського середини 20-х років ХХ століття: «Бережись,
літературо! / На Парнасі переляк: / Геніального Качуру / З ланцюга спустив
Щупак» (цитую з пам’яті, яка може в якомусь слові і підвести, бо цю епіграму з
уст Антоненка-Давидовича я почув уперше майже півстоліття тому). Отаких
«геніальних» у поезії сьогодні не бракує. Тільки не з ідеологічним присмаком
(тоді мода була переважно на це), а з безкультур’ям, пропагандою етичного й
художнього несмаку. Я нічого не маю проти надто коротких віршів (у японців
три-чотирирядкова поезія склала солідну класику, хоча й вона викликає часом нарікання,
що відбито, зокрема, в недавній монографії І. Бондаренка «Розкоші і злидні (! –
М. Н.) японської поезії», 2010), але коли українські поети й поетеси наслідують
невідомо кого і видають за поезію три-чотирирядкове рукоділля без будь-якої
думки й почуття, то мимоволі хочеться згадати про ту січку, яка вже і
перепріла, і не дуже смачно пахне. Одна річ, скажімо, короткі натурфілософські
поезії М. Воробйова, Є. Лиші, В. Коваленко, Р. Харитонової, і зовсім інше,
коли… Т. Гундорова до підрозділу «Посттоталітарний кайф» у згаданій її книжці
поставила епіграфом такий віршик: «ор лайт / блю скайт / майн кайф / ну бля
вобше»; на думку авторки, така «посттоталітарна свідомість виростає на грунті
розвінчування офіційної правди». Можливо… Хоча для високої поезії боротьби з
офіційною правдою саме в такий спосіб замало. Один із моментів такого нібито
«розвінчування» я спостерігав під час зустрічі С. Жадана зі студентами
Київського університету. Зустріч ішла мляво, віршики читалися малоцікаві, і
тоді поет одержує з залу записку: «Розкажи, як ти писав статтю «Образ ху… в
українській літературі». «Я такої статті не писав», – сказав С. Жадан, і стало
зрозумілим, що ця записка була домашньою заготовкою «групи підтримки поета» на
той випадок, якщо нічим іншим молодого слухача він зацікавити не зможе. Інший
випадок стався під час зустрічі в тому ж університеті з кількома поетами, серед
яких був і С. Пантюк. Він прочитав у фіналі свого виступу  віршик із словом на букву «ге». Сподіваючись,
мабуть, на аплодисменти. Не дочекався, в залі було тихо, як у вусі; а
«грязнєйшего» словесного багна в університеті побільшало. Складається враження,
що поети не завжди орієнтуються в духовному часі та просторі. Київський
університет – намолений іменами архітектора Беретті (меморіальна дошка йому як
автору університетських корпусів встановлена біля парадного входу в головний),
великого Шевченка, який мав єдине місце роботи саме в Київському університеті;
тут працювали також Перетц, Зеров і Филипович, які започаткували новий,
неокласичний погляд на українську літературу, за що їх репресовано і страчено…
Одне слово – розвінчувати «офіційну правду» з допомогою ненормативної лексики
та ще й у святих для мистецтва й освіти місцях – велике святотатство. Цікаво,
чи і в церкві такі поети зважилися б читати щось про «ге» і про «образ ху…»?
Ставлячи такі запитання, я дедалі більше переконуюся, що в Україні повинен бути
свій Літературний інститут, який (на зразок московського Літінституту імені
Горького) навчав би письменників культури творчості й ліквідовував те, що
колись запримітив Петро Панч: «У літературу рушив малописьменний письменник».

Переживаємо час, коли часом стає соромно за поезію. Чи не
тому від неї почали відходити такі ще недавно колоритні поетеси, як Л. Голота,
Г. Тарасюк, М. Матіос? Звичайно, їм удалося вже добре прописатися в інших
жанрах, переважно в прозі; а проза М. Матіос добре надалася ще й для сцени,
тобто – для драматургії. Але ж збідніла поезія! Добре, що їй не дають остаточно
загаснути П. Гірник («Посвітається», 2009), Т. Федюк («Обличчя пустелі», 2007;
«Хуга», 2012), С. Бондаренко («Нічна розмова з Європою», 2012), автори давніших
і новіших пісенних текстів Б. Олійник («Сива ластівка…», музика Ігоря Поклада),
Ю. Рибчинський («Ой летіли білі гуси…», музика Ігоря Поклада), Л. Золотоноша
(«Горобина ніч», музика Олега Макаревича; «Мамо», музика Ігоря Поклада), Дмитро
Павличко з піснями про яворину, про вишиту червоними і чорними нитками сорочку
та ін. Вони значною мірою стримують той настрій, який свого часу вилився в
Тичинині рядки: «І майже жодної поезії, / Яка б нас вдарила! – Нема! / Самі
предтечі анестезії / Та лиш розгубленість сама…»). Я свідомо згадав тут імена
кількох композиторів, аби акцентувати на їхньому особливому чутті до Слова, яке
надається до музичної інтерпретації. Згадав би ще й композитора – цьогорічного
лауреата Шевченківської премії. Але утримаюсь, бо коли почув в Оперному театрі
9 березня ц. р. його пісню на слова В. Сосюри «Любіть Україну», то здивуванню
моєму не було меж: какофонічна публіцистика в буквальному розумінні розтрощила
художній текст великого поета-пісняра. Є тексти, які не потребують музики. М.
Рильський у зв’язку з цим згадував колись слова П. Тичини «Рута-м’ята
неприм’ята, та не прогорнутая трава…», які самі по собі є музикою. Так само й
вірш «Любіть Україну», за який узявся композитор: він поетичний від природи і
не потребує ніяких музичних супроводів…

Спад суто поетичної напруги в будь-якій літературі безслідно
не минає: спливає на поверхню і неуважне (м’яко кажучи) ставлення до всього
того,  що маємо доброго в ній. С. Йовенко
в «Українській літературній газеті» недавно оприлюднила своє болюче дослідження
про те, як видавці-упорядники знущаються над текстами поезій М. Вінграновського
і В. Стуса. Останній записав колись у свій зошит кілька віршів першого.
Упорядники М. Гнатюк, М. Коцюбинська і Д. Стус помістили їх у чотиритомник
творів В. Стуса як його оригінальну поезію (1994). Минуло тринадцять чи й
більше років і ця ж сама прикрість повторюється в новому, дванадцятитомному
зібранні творів поета-заґратника (серед упорядників – той самий Дмитро Стус).
Можна зрозуміти крик душі С. Йовенко: «Невже Шевченківської премії за біографію
батька-мученика, в’язня совісті Дмитрові Стусові було недосить для того, аби
крок за кроком – незалежно від державного фінансування – послідовно, без пауз,
працювати над текстами й звіряти їх за найсуворішими показниками стилістичної
органіки й достовірності?.. Бо з якого ж дива… неоднораз друковані вірші Миколи
Вінграновського стусознавці приписують Стусові та обліковують як Стусові
першодруки?..» (УЛГ, 6.04, 2012).

Можна було б сказати й щось позитивніше чи оптимістичніше в
сучасній поезії. Але – поступаюсь місцем для інших учасників обговорення.

В’ячеслав Левицький побудував свою співдоповідь як
«проблемний портрет сучасної поезії», говорив про доробок наймолодшого
літературного покоління. Порушив кілька питань, зокрема про авторську
ідентифікацію й міфологію, а також характерологію, наслідування дійсності й
стилю. Згідно з викладеними спостереженнями, сьогоднішні поети прагнуть
віднайти нові стимули та засоби творчості. На матеріалі нових публікацій І.
Андрусяка, М. Кіяновської, М. Савки, І. Шувалової та ін. можна переконатися, що
найбільша увага письменників приділяється мові. Слово перестає бути лише формою
вірша, претендуючи на статус героя чи своєрідного джерела натхнення. Поети
2000-х рр. також “реабілітують” ряд класичних понять. Ідеться, передусім, про
життєподібність, знову бажану для літераторів. Нерідко зосередження на ній
призводить до надмірної описовості (верлібри О. Коцарева, К. Тумаєвої).
Художній експеримент стримують і стереотипи про те, що інтелектуалізм твору
підкреслюється завдяки уповільненому ритму, посиланням на метафізичні образи і
т. д. На тлі такої одноманітності, емоційного знебарвлення вирізняється
майстерне володіння деталлю в поезії Н. Бєльченко, А. Малігон, І. Цілик.

Серед ліричних суб’єктів, прикметних нині, В’ячеслав
Левицький виокремив митця, мислителя (твори Мар’яна Лазарука, Д. Чистяка),
обивателя та збоченця. Два образи, названі останніми, унаочнилися на прикладах
із доробків А. Любки та Вано Крюґера. Доповідач запропонував іронічний, утім,
толерантний аналіз їхніх віршів, наголосивши: суперечливі або відверто слабкі
стильові ходи не повинні бути підставою для докорів наймолодшим генераціям.
Спроби епатувати – одна, хоча не завжди й не в усіх переконлива, властивість
теперішньої поезії. До інших важливих рис варто зарахувати міркувальну сповідь,
моделювання еклектичного художнього світу, тяжіння до технічної майстерності.

Олександр Стусенко: важко щось сказати після ґрунтовної
доповіді Михайла Наєнка і не менш ґрунтовної співдоповіді В’ячеслава
Левицького. Надто ж коли й сам кільканадцять статей присвятив саме їй,
незбагненній, – поезії. Однак ніколи не втомлюся наголошувати: поезія – це насамперед
емоція, втілена в досконалій структурі. Ще Гердер, наприклад, писав, що не
образи, які містяться в словах, а якась сила, котру має слово, є сутністю
поезії. Що це, як не емоційний заряд? Його потверджує Олександр Білецький:
«Згадаймо, що було сказано вище про сутність поетичного мистецтва; саме до
емоційного боку нашої свідомості воно звертається більше, ніж до всіх інших».
Це цитата з його відомої праці «В майстерні художника слова».

Отож не зруйнувати, якнайточніше передати словом свою емоцію
читачеві (вважай, викликати в нього таку саму емоцію) – це головне завдання,
яке має усвідомлювати кожен справжній поет. Ось лише деякі самозізнання
визнаних поетів, які розуміли, що навіть у натхненному поетичному слові
руйнація формою духу – неуникна, і втрата емоційного накалу – це така собі міра
необхідного зла. «Ще слів нема. Поезія вже є», – сказала Ліна Костенко у збірці
«Над берегами вічної ріки». Ірина Жиленко в книжці «Вечірка у старій винарні»
деталізувала думку: «Люблю у собі безсловесність поезії. // А віршів своїх не
люблю. // Бо – слова». Це найперше, що зринає в пам’яті. А ще ж розуміння
поезії як «вогню в одежі слова», як то у Франка, чи поезії як сутності, котра
має «живитися живою кров’ю» (Леонід Череватенко). Подібних цитат можна добрати
безліч.

Буде емоція, буде свій особливий погляд на, здавалось би,
буденні речі, – буде поезія. Не буде емоції чи вміння втілити (не зруйнувати)
її словами – не буде поезії. Буде просто тіло без душі. А тіло без душі –
мертве.

Тетяна Конончук: для мене поезія – це образ, це настрій, це
мудрість, і, звичайно, форма. Говорю про поезію у високому сенсі, про поетичне
слово високої художньої проби. І для мене сучасна українська поезія в її
найкращих зразках – це прекрасний букет, створений митцями різних поколінь. Щиро
радію, коли знаходжу такі твори, радію за митця, радію за українську
літературу, українську культуру в цілому. Спокійно ставлюсь до ультрамодного,
слабкого. Воно є неминучим тлом будь-якої літератури. З часом відійде, а
залишиться справжнє, високе, те, що глибинно характерне українській
ментальності в її художніх образах, чеснотах, моральних пріоритетах. Гріють
душу чисті слова-перли Юрія Завгороднього з його інтимної лірики, вправно
одягнуті у верлібр, а також щирі, щемливі класичної форми одкровення Наталі
Баклай; імпонує прагнення Олександра Хмельовського до класичного вірша,
зокрема, до сонета, елегійність, теплота («Усе по колу», 2008);  дають естетичну насолоду зворушливо щирі
поезії Ганни Дудки («Храм любові», 2008); вражає і захоплює силою і глибиною
філософської думки та символічних узагальнень епічна поезія Олега Гончаренка, в
якій осмислюється безкомпромісно і болісно Україна, її минуле й майбутнє через
особу автора («Крилогія Вічної Гордії», 2009), чи його катрени, написані під
впливом живопису Івана Марчука («Катрени оголошених картин», 2011); створюють
чудовий настрій іронічні й шокуючі «Шедеври» (2004) Юрка Позаяка; дивують
метафорикою тексти Михайла Григоріва, Станіслава Вишенського; захоплює широта
поетичного осмислення в творчості Володимира Базилевського – від настроєвої,
інтимної лірики до драматичних сторінок української історії у короткій формі
вірша як спалахи болю, як крик душі, як протест проти несправедливості, аби
нічого страшного з минулого не повторилося. А ще ж висока сучасна українська
поезія різних поколінь, що твориться на еміграції – Ігор Качуровський, Василь
Махно та ін.

Микола Семенюк наголосив на тому, що читач завжди і
справедливо чекає від поезії відкриттів, і хотілося б також, щоб і критика була
оригінальною.

Станіслав Шевченко, голова об’єднання поетичного цеху,
звернув увагу на перекладну поезію, в якій в українській літературі – гарний
набуток у поетів різних поколінь. Наголосив, що поезія шістдесятників має свого
уважного  критика в особі М. Наєнка та
інших, і, як підтвердила співдоповідь В’ячеслава Левицького, наймолодші поети
також перебувають під серйозним кутом зору. Мабуть, менше сказано про
сімдесятників. Варто було б, щоб кожне покоління поетів було ретельно
проаналізоване й представлене читачеві. Чи достатньо сучасності в новій  поезії? Певно, поет робить  відбір із сучасного життя, обирає те, щоб
іншим було цікаво. Є багато віршів прохідних. Але треба шукати і представляти
найкраще. Сучасний модернізм дуже цікавий. Чому зациклилися на постмодернізмі?
Треба показувати кращі зразки. А кожна поезія – це відбиток світу. Треба думати
про відгук у душі. Я можу зрозуміти О. Стусенка і його в’їдливий сарказм, коли
пише пародії. Я противник школи Довженка і Коцюбинського. Може, провести
навчання з молодими, що таке верлібр? 
Слова до пісень. Згоден, що вони часто низького рівня. Справді, не
завжди вірш і пісня в гармонії, але її треба прагнути. І думаю, добре, що
започатковані спільні зустрічі критиків із представниками інших творчих
об’єднань.

Анатолій Білошицький звернув увагу на тему Бога в поезії, на
потребу відтворення Бога як ідеї, законів духовності, моральності; наголосив,
що в критиці немає орієнтиру на відтворення проблеми інтиму. Як писати?
Приклад, як писати, дає Пушкін:  у нього
реальність життя переходить в поезії.

Василь Загороднюк: дуже серйозне питання, як писати про
Бога. Хоча про це вже багато сказано. Тарас Шевченко дав добрий приклад, і про
те є глибокі дослідження. А в світовій культурі є знамениті здобутки осмислення
теми, є Нобелівська премія (1998) за роман португальського письменника Жозе
Сарамаґо «Євангелія від Ісуса Христа», до речі перекладена українською Віктором
Шовкуном (2010). А коли ми говоримо про поезію, то вона наднаціональна.

 Ростислав Доценко
висловив стурбованість з приводу недостатнього вивчення спадщини багатьох
українських письменників, розкиданих по світах – як Геннадій Турків із
Хабаровська, досі не виданий в Україні (він родом з острова Сахалін, двічі
приїздив на Наддніпрянщину, але досі не відомий тут як поет, перекладач і дослідник
літератури – зокрема з української еміграції, в тому числі й на Далекому
Сході).

Здається, що всі учасники обговорення поезії залишилися під
враженням, що помічено і намічено багато, проте скорописом пройдено по темі,
лише коротко означено головні питання, проблеми, здобутки. Бо, звісно, не можна
вмістити в одному обговоренні навіть найкращого із сучасної української поезії.
Тому, можливо, в своїх зібраннях прийдемо до окремих тематичних обговорень в
межах одного жанру. Визрів також ще один важливий висновок, що витікає із
загального стану суспільства – формувати естетичний смак читача і, вочевидь,
автора, який хоче його підкорити, вразити, викликати почуття
співпереживання.