Критика і літературознавство: камо грядеші?

164

Шановна редакціє! Ви,
очевидно, звернули увагу на те, що в сучасних (і тонших, і товщих) літературних
часописах практично відсутня дискусія. Епізодичні «перепалки», звичайно,
бувають, як, скажімо, між Б. Бойчуком і Т. Гундоровою з приводу деяких
«недопроявлених» моментів у другому виданні монографії Т. Гундорової
«ПроЯвлення слова» («Критика», 2010, № 1-2), чи між В. Скуратівським і
Л.Герасимчуком з приводу літературного шістдесятництва (кілька цьогорічних
літніх чисел «Української літературної газети»), чи між П. Іванишиним  і групою науковців з Інституту літератури ім.
Т. Шевченка НАНУ  (Т. Денисова, М.
Коцюбинська, Г. Сиваченко) з приводу вразливих положень у монографії Т.
Гундорової «Кітч і література» («Слово і Час», 2009, № 7 та 2010, № 1). Але це
– частковості, які не зачіпають принципових, корінних питань літературознавства
як науки. Складається враження, що серед сучасних дослідників елементарно немає
кому написати серйозну дискусійну статтю. Не стало С. Єфремова, Д. Донцова, Д.
Чижевського чи Ю. Шереха, передчасно загинули великі естети в критиці М. Євшан
і М. Гнатишак, вигасла духова (як сказав би М. Грушевський) енергія
репресованих В. Перетца, М. Зерова, П. Филиповича та їхньої філологічної
школи  – і, як у тій білоруській пісні,
«стало ціхо-ціхо на усьой (українській) зямлі». В наслідку – маємо: рухаючись
нібито вперед, сучасні критичні й історико-теоретичні дослідження як наукову
базу використовують тільки концепції зарубіжного літературознавства; вітчизняні
ж, будучи вражені всілякими вульгаризаціями, відпочивають. Де таке видано: в
роки незалежності, за двадцять минулих літ науковцями академічних установ та
вищих навчальних закладів не створено жодного корпусу теорії літератури? Чи ще
довго так триватиме? Коли вже наше літературознавство втомиться від відпочинку?
Як казав Тарас Григорович з іншого приводу: «Коли одпочити ляжеш, Боже, натомлений?
І нам даси жити!»… Чи я, можливо, помиляюсь? Тому й – 

ЗАПРОШУЮ ДО ДИСКУСІЇ

Протягом століть і тисячоліть науково-критична думка про літературний
процес активно фіксувала інтелектуально-есте­тичний потенціал літератури на
всіх її етапах: починаючи з усної (фольклорної) традиції і закінчуючи писемними
її формами – від античної класики до постмодернізму. Якого прогресу досягнуто?
Що з літературознавства античних і ближчих до нас часів залишилося жити, а що
відійшло в історію як помилка?  Історія,
як відомо,  не знає «чистих» помилок і її
не можна «підправляти»; її варто знати, щоб уміти читати зв’язок  (тяглість) літературних часів. Там усе чи
майже все було доцільним. Тому варті уваги і праці класичної науки про
літературу епохи античності, на основі яких відродилося в ренесансну пору
неокласичне, поетологічне літературознавство; і праці часів нової літератури,
що покликали до життя історичну школу літературознавства з її романтичним та
реалістичним періодами, і зрештою – дослідження триваючого нині періоду
новітнього письменства, що сформувало філологічну школу критики з безліччю її
модерних і постмодерних відгалужень. Літературознавство похідне від літератури,
а ядром його як науки  є методології, що
змінювалися залежно від розвитку інформативної бази і людської психіки,
від  уявлень людини про феномен
художності та можливостей його інтерпретації. Методологій інколи можна
нарахувати стільки, скільки було фахівців-літературознавців. В епоху постмодернізму
так воно нерідко й є, але в історичному ретроспекті дослідники літератури
частіше єдналися, ніж роз’єднувалися; єднали, гуртували їх насамперед
особливості певних літературознавчих методологій. 

Українське літературознавство, хоча й перебувало протягом значного періоду
своєї історії (аж до 90-х років ХХ ст.) в умовах колоніальної заблокованості,
освоїло практично всі, відомі в європейській науці про літературу, методології.
Вони виявляли себе, щоправда, з певним запізненням, однак функції свої виконали
якщо не сповна, то значною мірою. Найдовші затримки в використанні продуктивних
у літературознавстві методологій мали місце в радянські часи вітчизняної
історії, коли в духовну сферу втрутилась ідеологія  у вигляді нав’язування мистецтву та науці про
нього штучно сфабрикованого, вульгарно-соціологічного методу соцреалізму. Та не
впасти в прострацію національному 
літературознавству в той час не дали наукові сили, що опинилися у
вимушеному вигнанні, в так званій українській діаспорі. Завдяки їм українське
літературознавство в усіх його складових (літературна критика, історія й теорія
літератури) виконало в ХХ ст. свою головну місію, а зі здобуттям Україною
незалежності став можливим розвиток науки про літературу в єдності обох її
варіантів: і діаспорного, і звільненого від вульгаризацій материкового. Процес
цей розвивався, звичайно, не без конфліктів і надсад; материкове
літературознавство втратило внаслідок репресій 30-х і пізніших років ХХ ст.
кращі історико-теоретичні сили; на поверхню, відтак,  випливли «недоспеціалісти», які призвичаїлись
до вульгарно-соціологічної методології і сприймали наукову думку діаспори та
всього західного літературознавства з осторогою, а з іншого боку – і в діаспорі
було немало по-своєму нефаховитих фахівців, які до материкового
літературознавства в Україні ставилися або з цілковитою недовірою, або й з
певною зверхністю. Унаслідку виникали якщо не затяжні фахові конфлікти, то
тимчасові непорозуміння, які шкодять науково-критичній думці ще й сьогодні,
відтягують освоєння нею визначальних у світовій літературознавчій практиці
методологій і  напрямів. Виникає інколи,
щоправда, й запитання: чи всі вони («західні» методології та напрями)
потребують обов’язкового засвоєння?

Кінцевою метою будь-яких методологій є шукання шляхів до істинного
розуміння художньої творчості, створення її історії та кристалізіції на основі
цього найбільш прийнятної літературної теорії. Адже література як вид мистецтва
– це живий організм, і кожна методологія, яка пропонує свій підхід до нього,
мусить бути теж живою, тобто такою, яка бачить у літературному мистецтві живе,
художньо оформлене почуття. Наголосити на цьому є потреба, принаймні, з однієї
причини: на всіх етапах розвитку літературного процесу зв’язки між цими двома
іпостасями духовної діяльності людини (творчістю і наукою про неї) були майже
органічними, а згодом… Згадується Остап Вишня: «Це щось таке не зовсім навіть і
зрозуміле… Чоловіка сто люду. Такого собі звичайнісінького люду, як і ми всі,
грішні, а коли їх стулити до купи, виходить “Плуг”… Куди воно й кому потрібне
(«Плуг» – дуже строката, звужено тенденційна група «селянських письменників» у
часи раннього радянізму. – М. Н.)» . Так само, коли розрізнено чуєш імена Р.
Барта, Ж. Лакана, Ю. Крістевої, Г.-Р. Яусса й ін. – не відчуваєш нічого
особливого: дослідники як дослідники. А коли побачиш усіх їх разом в
«Енциклопедії постмодернізму» … Ніби на цвинтар потрапив чи в анатомічний
театр. Звичайна  наука про літературу,
наголошуємо, – це жива лабораторія про живу творчість, а тут – цвинтарний
театр;  у ньому (в названій «Енциклопедії…»,
тобто) розтинають літературу як мертвий труп. Структуралісти беруть собі з
нього розрізнені його складові (за Р. Бартом, лексії – одиниці читання того
автора, що, виявляється, ще й помер); феміністи – статеві вияви тих складових;
інтертекстуалісти – все, що схоже на щось подібне в  інших подібних; рецептивна естетика –
сприймацький феномен досліджуваного об’єкта (який був колись суб’єктом);
постколоніальна методологія цікавиться тим, що сталося в літературі після
виходу її творців із колоніальної залежності; постструктуралісти й
деконструктивісти – тим, що залишилося від структуралістів та конструктивістів…
Це, мабуть, спрощене, навіть банальне міркування, але банальність не скасовує
правди. В узагальнюючих  студіях з
постмодерного літературо­знавства читаємо: 
Барт і Лакан довели структуралізм до апогею в 60-х роках, а в 70-х Фуко
й Дерида його зруйнували; постмодерністський фемінізм активізувала Сімона де
Бовуар у кінці 40-х, а Кристева і Ко в 60-х збагатила його деякими константами
(?) про «чоловічість» і «жіночість», у яких нібито реконструюються бінарні
протиставлення «культура/природа» (жінка, отже, перебуває поза межами  культури?); інтертекстуальне прочитання – це
дослідження глибокого контексту будь-якого акту текстуальності, що показали ті
ж Барт, Дерида й ін.; рецептивна естетика передбачає герменевтичне тлумачення
тексту, в якому творець його є водночас і сприймачем його, отже два горизонти
сподівань (за висловом Яусса)  єднаються
в одне коло; новий історицизм – це уявлення про те, що наші знання повністю або
почасти детермінуються їхньою історичністю, але вони завжди зіпсовані
«упередженістю» свого часу; Майнеке показав, що підхід історицистів до явищ
(зокрема й літературних?) є релятивістським (відносним) і може призвести до
«анархії цінностей»…  Отже, той показав,
той зруйнував, той сказав, той активізував… Ну й що, думає мислячий фахівець:
вони казали чи показали, але ж не на всі часи? Їхні міркування супроводжувались
введенням у лексику безлічі термінів, запозичених із різних галузей знань
(дискурс, стратегія, інтенційність, атараксія, сигніфікація, деривація et
cetera), які (особливо в дослідженнях наймолодших дослідників) стирчать, буває,
без потреби з найнесподіваніших місць; 
вони стимулювали також увагу деяких (теж із молодшого покоління)
письменників до ненормативної лексики в нарації («найневинніше» висловлювання,
скажімо, в «Дванадцяти обручах» Ю. Андруховича звучить так: «А х…-лі ж ти так
говориш»; автори озвучують такі слова «своїми іменами». – М. Н.)  чи фізіологічних інтим-процесів у поведінці
своїх персонажів.   Деякі молодші автори
(С. Пиркало, С. Жадан чи С. Поваляєва) ці «квіточки» доповнюють такими
«ягідками», які навряд чи й витримає навіть люксовий фінський папір. Чи
поглиблює все це художність як родову ознаку творчості і найголовніше – чи
сприяє  тлумаченню космосу літератури з
позицій її естетичного покликання?.. Я. Голобородько «з жалем» констатує, що
«перевести репліки й розмови навколо сексу в розряд виписаних сексуальних сцен
або сексуально відтворених картин Оксана-нараторка з тексту пані Забужко так і
не наважується». У Ліни Костенко є свої міркування з подібних приводів:
«Прийшли бендюжники від слова / І потопили мову в матюках». Чи ще відвертіше:
«Не хочу грати жодної з ролей // У  цьому
сатанинському театрі…».

м. Київ

 

Закінчення
в наступному числі
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!