"Криниця літ моїх солодких"

147

 

Хоч  про що б поет
писав – він пише про себе. Увесь довколишній світ сприймається його свідомістю
і душею, цей світ стає «своїм», тому все, що думається, відчувається,
рефлексується, покладене на палітру, на партитуру індивідуальності, яка,
омовлюючи світ, виражає саму себе, міряє собою, своїм голосом. Хоч про що б
писав Михайло Пасічник у своїй новій книзі поезії «Водопадний злам» (Житомир:
Рута, 2010), він пише про своє сприймання, розуміння і тлумачення світу природи
і світу людей, починаючи солодко-щемливими спогаданнями про дитячі літа, рідне
село Половецьке на Бердичівщині і закінчуючи космічно-всесвітніми мотивами, які
у нього асоціюються із вічністю людських діянь та помислів. Поет бачить себе в
інтер’єрі повсякденності (від дитинства до зрілості), він бачить себе і в
масштабах всесвіту, намагаючись зрозуміти смисл свого життя і призначення. Тож
діапазон поетичного мислення у книзі надзвичайно широкий, а це приходить у ту
пору людського життя, коли чимало пройдено і пережито.

Філософія буття у збірці віршів розгортається образно, і
конкретика тих образів веде читача до зрозуміння «вічних» екзистенційних
проблем: «Усе тимчасове на вічному дереві – і листя, і цвіт, і плоди, і роса».
Але понад тимчасовість – «пам’ять космосу», у якій, як уявляється поету, «ми
пребудем повік». Здатність у тимчасовому побачити вічне – таке не кожному
відкривається, тим більше – не кожен може це пояснити, хіба що художні образи
допомагають окреслити буттєві парадокси і закономірності.

До екзистенційних проблем, які порушуються у книзі
Михайла Пасічника, я відніс би і його роздуми з розряду «вічних» – про поезію і
призначення поета. Відчувається, що автор веде цю розмову у полемічному ключі,
відкидаючи реальні чи уявні звинувачення опонентів щодо своєї тематики і манери
творчості: «У кожнім слові в нього сльози з жалем, зневірою прокис поетів
дух…». Поет не зрікається свого стилю: «Так, я не став у віршах оптимістом,
так, я люблю печаль свою сільську». І така відповідь ґрунтується на тому, що
він усвідомлює свою пожиттєву прив’язаність до рідного дому, села, краю, де
пізнав і радість, і сум, де пізнав смак солодкого та гіркого поетичного слова,
якому має намір служити завжди, незважаючи на модні віяння у літературі. І як
поет, і як людина Михайло Пасічник ставить сакраментальне питання, яке
тривожило багатьох людей: «Як врятувать себе від часоплину? Як залишити пам’ять
по собі?» (вірш «Абсолют слова»). У своєму житті він шукав відповіді на це
питання і, пройшовши немало життєвих доріг, написавши чимало літературних
текстів, збагнув: «І зупинивсь на абсолюті Слова – ніщо не в силі зруйнувать
його!». Це переконання не безспірне, але воно вистраждане, осмислене, пережите.

Нова книга засвідчила, що Михайло Пасічник чимдалі стає
філософічнішим у своїх роздумах про людське життя. В усякому разі, нинішня його
тематика і розважливість відрізняються від ранньої лірики, де було  багато 
весни,  молодості,  свіжих 
вражень,  юних  поривів, 
легкого польоту над буденністю. Тепер прийшла пора закорінення у ґрунт
буття, тому його твори стають за смислом ваговитіші, а відтак і вагомі.

Урізноманітнилась і поетика віршів. Вона стала
досконаліша і майстерніша. Як філолог за фахом Михайло Пасічник полюбляє гру
слів, що є необхідним елементом словесного мистецтва. Наприклад, у вірші «Й при
сонці зорі є…» спостерігаємо таку гру: «Я зором доторкаюся до зір, і зір мій
зірко гостриться зірками». У вірші «Мій кабінет» обігруються колоритні назви
райцентрів Житомирщини: їду «у Ружин – по ружі-квіти», «у Чуднів – по дива», «у
Радомишль – по радість», «у Коростень – по непокору», «у Черняхів – чорниці
рвати», «в Житомир – в розкіш житніх рим», «в Народичі – до родичів», «в Брусилів
– брость весни відчути». У такому ж дусі сказано і про містечко із символічною
назвою Попільня, але у тій поетичній грі слово про Попільню переростає у
несподіваний смисл і вдалу та образну кінцівку вірша: «І аж в Попільні осягнути
усе, чим у житті горів». Правда, у вірші «Філологія» автор, здається, дещо
втрачає міру поетичності, і словесна гра стає самоціллю, нанизуванням схожих за
звучанням і відмінних за смислом слів (лучник – підкаблучник, піар – піонер,
дещо – теща, лебідь – лібідо, віяло – віник, труна – трунок і т.д.). І все
заради того, щоб створити своєрідний контекст і двічі повторити дивакуваті
образи: «окунь в окулярах, жаба – у жабо».

Від обігрування слів поет часом переходить до цікавого
звукопису, що є у поетичному творі ознакою тонкого відчуття слова, уміння за
допомогою фонетичних прийомів створити колоритний, «звуковий» образ: «І тінь
від неї тиха, наче лань, і наче лань, така вона бентежна» (чудова варіація
звуків «н», «т»). Вірш «Іній на котиках» зітканий із звукових переходів, терцій,
повторень, обігрувань:

Іній на котиках,
іній на котиках –

Срібне на срібному,
срібне на срібному…

Ніжні в них ніжки,
ласкаві лоскотики

В березі рідному, в
березі рідному.

Не тільки звукопис, а й живопис властивий багатьом творам
у новій книзі поезії. Давно помічено, що у багатьох поетів слово і малюнок
часто становлять одне ціле: ословлювання малюнка, малювання словом. Не
втримаюся, щоб не навести повністю одну ліричну мініатюру, яка відзначається
інтуїтивним відчуттям кольору, тональності, нюансів, внаслідок чого твориться
дивовижний малюнок, цілісне полотно, хвилюючий пейзаж, а відтак – настрій,
невловиме передавання почуття любові до видимого світу:

Сонце взимку сходить
– і чарує,

Небо несказанно
голубе,

В полі сніг
незлежаний парує,

Туманцем нарощує себе.

Дух зими зволожує
відлига,

І не видно крізь
сльозу в очах,

Де кінець
незлежаного снігу,

Де початок дерева в
снігах…

Такі ж образні, мальовничі мінатюри подано «Зі старого
зошита» – можливо, то ранні поетичні твори, що не увійшли до виданих книжок,
але вони дуже свіжі, відображають молоде світовідчуття, коли поет пізнавав світ
не з друкованих текстів, а з безконечних текстів рідної природи, до якої
приглядався очима і серцем: «Мов коробка, ліс. Сосон жовті олівці в ній стоять
врозхил»; «Світяться кущі. Уночі мороз-біляк лози оголив». Найчастіше поет
апелює до таких художньо-образних топосів, як ліс, осінь, весна, село, трава,
поле, дим, кінь та ін.

Михайло Пасічник уміє створити цілісний образ, вдаючись
до знайомих символів, які у його тексті набувають інтимного, душевного звучання
завдяки щирості почуття і природності самовияву. Так відбувається тому, що
автор перемежовує дитячі спогади із теперішніми уявленнями про своє життя, як
це подано у вірші «Криниця»: він згадує, як у дитячі літа спостерігав за
копанням криниці («криниця літ моїх солодких»), і лише у зрілому віці збагнув,
що визволене близькими людьми джерело – то символ усього дотеперішнього життя,
яке живилося водами рідної землі. Тут вода постає як архетип життя (поряд із
землею, хлібом, батьком, матір’ю), стає образом традиційних життєвих цінностей.
Дуже гарний, образний, чуттєвий вірш «Чай» – і саме тому, що у ньому наскрізно
подано образ матері, яка готувала чай узимку з гілочок вишні чи малини. Тепер,
на схилі віку, ті нібито дрібниці набувають такого важливого значення, що
закривають собою повсякденну марноту нинішніх буднів. Справді: найбільше
жалкуєш за тим, що втрачаєш.

До таких творів відніс би і «Траву з-під асфальту», де
створено алегоричний образ споришу – як вічної і всесильної трави, яка ніби
підказує людині, як їй жити і виживати у технологізованому, стандартизованому,
байдужому світі, тобто жити «силою старих кореневищ». Поету вдається не лише
художньо узагальнювати пізнані (давно чи недавно) реалії, а й вияскравлювати
свій вірш окремими оригінальними образами на зразок: «Роки з життя обламують
гілки», «Кулеметна стрічка залізниці З-під коліс, відстріляна, мигтить», «Цей
сніг – мов непідписаний конверт» тощо.

Але не тілки вдалі, незвичні художні образи творить
Михайло Пасічник, він схильний і до влучних, образно сформульованих афоризмів:
«За минуле я спокійний, За майбутнє я боюсь…»; «І зараз я щасливий тим, що є,
й не переймаюсь тим, чого немає»; «Родовід – це щось вічне, щось безсмертне у
смертнім»; «Якби пішов – знайшов би щастя… Якби не йшов -то б загубив…» та
ін.

Тож варто визнати, що Михайло Пасічник у пору своєї
поетичної зрілості – майстер слова. Образотворення у нього самобутнє,
версифікація – бездоганна, так що навіть публіцистичні теми, які  відображають наше непросте сьогодення,
набувають художньо-образного вираження, вростають у форму, яка добре і легко
сприймається. Тут автор вдається до гротеску, соціальної сатири, подаючи
карикатурні образи «грошових мішків», «голих королів», «чиновників-бюрократів»,
хоч подекуди трапляється і «гола» публіцистика, оздоблена риторикою, яка за
суттю віддалена від поетичності і пластики художнього слова. Тут поет не
досягає помітних успіхів, але принаймні на свій лад інтерпретує сучасні
соціальні проблеми, висловлює свою громадянську позицію, засновану на
загальнолюдських цінностях. Часом поет іронічний, самоіронічний (вірш «До клуні
рубанці носив»), дотепний (вірш «Ранет я…»), тобто відкритий, живий та
органічний у спілкуванні зі своїм потенційним читачем.

Книжка поезій «Водоспаднии злам» має певний образний
смисл. Важко визначити, що закладено автором у назву збірки, але мені здається,
що водоспаднии злам – то символічна межа, на якій переломлюється життєвий
потік, щоб перейти в нову якість і стан. Усе попереднє життя плинуло до
міфологічної греблі, впиралося у неї, набираючи снаги і сили – і вже почало
перетікати через край, набуваючи вільного польоту. Життя до цього здіймалося
вгору, а тепер має падати згори вниз. Подібний образ зринає в одному з віршів,
у якому теперішнє життя образно називається «горою навпаки». Водопаднии злам –
це і ризикована межа, і нагадування, що у стрімкому леті необхідно зберегти
себе і свою творчість від води каламутної.

Михайло Пасічник відстоює самостійність у житті і
творчості, здатність насолоджуватися тим, що сам зробив і створив у житті. В
одному з віршів книжки це містко сформульовано у низці сентенцій: «Як приємно
яблуко зривати з дерева, яке ти посадив!»; «Як відрадно двері відчиняти в хату,
котру сам ти збудував!»; «Солодко як воду набирати з джерела, що відкопав ти
сам!» Здається, у цьому – таємниця справжнього (не паразитичного) людського
буття, ключ до «формули душі», про яку у фінальному вірші збірки сказано, що
тієї формули ніхто не знає. Може, й не знає, але поет здогадується, виводячи
свою теорему: «І калину відчувати кров’ю, як найближчу у житті рідню…». То
великий дар – чути рідну землю і воду, свій рід, пори року, кожне дерево і
травинку, квітку і жовтий листок, ліс і поле – і говорити з усім різноманітним,
прекрасним і неповторним світом.

м. Житомир

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!