Нагадаємо, що лист написаний 30 травня 1853 року, перед самим початком військових дій, себто в той час, коли патріоти російського самодержавства жили в передчутті грядущого звільнення православних слов’ян від гніту турків-мусульман та австрійців-католиків, а головно – остаточного торжества православія.
З якими тільки
історичними подіями не порівнюють нинішню кризову ситуацію в нашій
державі, а надто нахабне, нічим не
виправдане, вторгнення Росії в Крим –
територію суверенної України! Що поробиш, шукати пояснень соціально-політичним проблемам змушує не
тільки громадянський обов’язок, а й вперта звичка історії розвиватися по
спіралі, ховаючи коріння сьогочасних
соціально-політичних явищ в попередніх століттях. І одну з таких історичних
аналогій, майже дзеркальну, підказує нам всевидющий пророчий геній Тараса
Шевченка.
Мій Боже
милий, знову лихо!…
Було так
любо, було тихо:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ми заходились
розкувать
Своїм
невольникам кайдани.
Аж гульк!
Ізнову потекла
Мужицька
кров! Кати вінчані,
Мов пси
голодні за маслак,
Гризуться
знову…
Так
відгукнувся солдат-невольник
Новопетровського укріплення Тарас Шевченко
на початок Кримської війни 1853
року. Більш як 150 років тому, а
здається – написано про сьогодні і про наше українське життя-буття. Бо й
справді, при всіх складнощах, було нам все-таки
впродовж останніх 20 років і
«любо, й тихо». І от – тільки-тільки розкували кайдани віковічної залежності
від чужих імперій, тільки стали на
самостійні державні ноги під своїми національними стягами, аж гульк! Кати
вінчані, мов пси голодні за маслак,
гризуться знову… І знову прикриваючи, як
і півтора століття тому, безбожні діяння – божими намірами. Тож як тут не
згадати Пантелеймона Куліша, який перший спостеріг магічну силу і містичну
прозорливість Тарасових «плачів і пророкувань», що можна пояснити закодованою в
його генах історичною пам’яттю, високою громадянською свідомістю, розумінням світової політики та
інтуїтивним відчуттям своєї епохи. Тим, що дається Господом Богом не всім, а тільки – «обраним», яких – одиниці.
Невідомо,
була ця експресивна довершена мініатюра
самостійним твором чи початком
майбутнього великого поетичного полотна, але очевидною залишається та точна історична оцінка, яку Поет дав черговій
воєнній авантюрі ненависного йому
царя Миколи Першого, а також апокаліптичне передчуття її ганебного кінця.
На жаль,
історія має звичку не тільки рухатися у вічність по спіралі, повторюючи історичні події, а й час від часу
реінкарнувати історичні постаті з усіма їхніми «брєдовимі ідєямі». В нашому випадку мова піде про царя епохи
Тараса Шевченка – Миколу Першого, до
речі, найбільшого в ті часи в Росії кріпосника-землевласника, ката
декабристів, убивцю Пушкіна, Лермонтова,
гонителя Достоєвського, Добролюбова,
Чернишевського, Кирило-Мефодіївського братства, до всього ще й творця жандармського самодержав’я,
похряслого по самі ризи у кривавих воєнних конфліктах, зокрема й на Кавказі. Як
відомо, саме цей «безбожний цар», прикриваючись ідеєю «порятунку православного
світу», а насправді прагнучи поширити
свій вплив на Балкани, заволодіти Босфором і Дарданеллами, на початку 1853 року
розпочав світову війну, яку згодом
назвуть Кримською. У розмові з англійським послом цей амбітний правнук Петра
Першого, «що розпинав Україну», і
внук Катерини Другої, «яка її доконала»,
так пояснює свої дії: «…Моя страна так
обширна и находится в столь счастливом во всех отношениях положении, что с моей
стороны было бы безрассудно желать увеличения земель и большего могущества, чем
у меня есть». Але «…в другой (Оттоманській.- Г.Т.) империи живет
несколько миллионов христиан, интересам которых я должен оказывать
покровительство, и это право обеспечено за мною трактатами. Я могу сказать по
правде, что пользуюсь этим правом с воздержанием и умеренностью, причём
откровенно признаю, что с ним иногда связаны стеснительные обязанности, но я не
могу отступить перед исполнением совершенно ясного долга… защиты православного населения и обеспечения
его религиозных и гражданских прав, вплоть до политической независимости».
Знайома риторика,
чи не так? Я б сказала, знайома українцям
до болю в генах. І звучить
дуже по-сучасному. От тільки б замінити фразу «несколько миллионов
христиан» на «несколько миллионов рускоязычного населения», осучаснити «вітієватий» стиль монарха російського 150-літньої давності, і
матимемо категорично-самовпевнену
«четкую речь» сучасного імператора «всея Руси»
Владіміра Путіна перед
журналістами у день окупації Криму, суть якого він коротко виклав у розмові
з президентом США Бараком Обамою: «при распространении насилия на
восток Украины и Крым Россия оставит за
собой право защитить свои интересы и русскоязычных жителей».
Ну що на це
скажеш, крім прикрої істини: минають
століття, змінюється геополітична карта світу, ідуть прахом «непереможні імперії», а російський імперський дух живе і діє під зотлілим прапором
середньовічних демагогій. Незмінними
зостаються і масштаби цих рятівних збройних операцій
– від Криму до Дунаю, від моря
Чорного – до Середземного. І знову в
цій азартній грі хворих
амбіцій розігрується карта України.
Але
повернімося до підручника історії і пошукаємо нових аналогій сьогоднішнім політичним подіям у
присмерку лукавої «миколаївщини»
середини 19-го століття. І знайдемо цікавий лист того ж Миколи Першого до
австрійського цісаря Франца Йосифа, який розкриває справжні плани російського
царя: «Я бы желал, чтобы, когда я займу княжества (Молдавію і Валахію. – Г.Т.),
ты сделал бы то же самое с Герцеговиной и Сербией»… Нагадаємо, що лист
написаний 30 травня 1853 року, перед
самим початком військових дій, себто в той час, коли патріоти російського
самодержавства жили в передчутті
грядущого звільнення православних
слов’ян від гніту турків-мусульман та австрійців-католиків, а головно – остаточного торжества православія.
Як бачимо,
«кати вінчані» зазвичай спочатку намагаються мирно поділити шкуру ще невбитого
ведмедя, а не поділивши, кидаться у криваву гризню «за маслак». Шевченко в
гніві навмисно вживає це принизливе слово, знаючи, що Росія бореться не так за
ключі від Віфлеємського храму в Палестині, як за ключі від Босфору і Дарданелл.
Не так за визволення православних з-під гніту католиків і мусульман, як за
власні впливи на Дунаї і Чорному морі. У відповідь на ці зазіхання, у жовтні 1853 року, Туреччина, підтримана
Європою, оголосила Росії війну і розпочала
активні воєнні дії на суші й на морі, які перекинулись на Північне узбережжя Чорного
моря, і завершились у Криму трагічною 349-денною обороною
Севастополя, його падінням, міжнародною
ізоляцією Росії, і врешті смертю Миколи
Першого, який, витримавши поразки і ганьби, покінчив життя самогубством,
банально отруївшись.
На
превеликий жаль, сучасні «захисники і рятівники» православного «русскоязычного
мира» або не читають історії, або не
визнають її об’єктивних законів, або ж перебувають у полоні жорстокого фатуму
безвідповідальності перед нею за те, що чинять? Не читають вони і Шевченка, то
бодай поміняли б незмінну свою риторику,
так точно спародійовану Поетом у поемі «Кавказ»
ще 1845 року:
До нас в
науку! Ми навчим
Почому хліб і
сіль по чім!
Ми християне;
храми, школи,
Усе добро,
сам Бог у нас!
Нам тільки
сакля (хата – Г.Т.) очі коле:
Чого вона
стоїть у вас,
Не нами
дана?… Чом ви нам
Платить за
сонце не повинні
Та й тільки ж
то! Ми не погане,
Ми настоящі
християни…
Якби ви з
нами подружились,
багато дечого б навчились!
У нас же світа як на те –
одна Сибір не
ісходима…
Ні дать, ні
взять сьогочасні заклики усіх російських
телеканалів до «прітєсньонних» російськомовних українців негайно переселятися в російську глибинку! Словом: Добро пожаловать! У нас «благодать!» «Усі ми в золоті і голі!.. А
тюрм, а люду! Що й лічить – од
молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить… Бо благоденствує!»…
Отут варто перейти
до аналогій в площині ще одного чисто імперського витвору – масованої облудної
пропаганди облудних «визвольних»
прожектів російських монархів,
яка традиційно ведеться без будь-яких правил і божого страху. Її агресивний зомбуючий натиск відчуваємо щодень через
російські телеканали.
Але
повернімось до «самой странной и ненужной», за словами князя Трубецького,
«визвольної» Кримської війни 1853 року. Якої, на думку тогочасних
прогресивних діячів, можна було б уникнути, якби «брєдові» ідеї Миколи Першого
не підтримали представники офіційної
журналістики і публіцистики, а за ними й
такі дворянські поети, як Майков,
Фет, Полонський, Тютчев, О.
Жемчужников, О. Толстой, Вяземский та інші. Зокрема Аполон Майков оспівував «високий дух»
народного патріотизму, а Федір Тютчев пророчив російському царю
перспективу стати «всеславянским царем».
Такий
колективний «одобрямс» дворянських поетів загарбницької політики самодержавства
не міг не обурювати Шевченка. Та, мабуть, більше за «барабанні вірші» (вислів
Чернишевського) його гнітили співчутливі
настрої близьких йому по духу людей, зокрема слов’янофілів, серед яких
було чимало освічених дворян, наприклад, славна своїм гуманізмом родина
письменника Сергія Аксакова, з яким Тарас Григорович листувався, навіть радився
з приводу своєї російськомовної повісті «Матрос или Прогулка с удовольствием и
не без морали», в якій вивів образ
українця – героя оборони Севастополя.
Нам не відома
реакція Шевченка на слов’янофільські симпатії, хоча цілком можливо, що Поет був
свідомий того, що вони швидко закінчаться розчарування, як пережив подібне в 1847 році і він, разом з
кирило-мефодіївськими братчиками. Наївна мрія юного Миколи Костомарова, в жилах
якого текла українська і російська кров,
про федерацію слов’янських народів на чолі… з російським царем, завершилась
ганебним розгоном братства і його 10-річною солдатчиною.
Далекоглядний Геній Тараса не помилився: дуже
скоро прийшло до слов’янофілів гірке розчарування діями царя. Про що писала в
одному з листів дочка Сергія Аксакова – Віра: «Положение наше — совершенно
отчаянное. Не внешние враги страшны нам, но внутренние, наше правительство,
действующее враждебно против народа, парализующее силы духовные».
Доходили до
нього і чутки про селянські заворушення в Київській губернії, викликані тяжким
становищем селян усіх малоросійських губерній, на плечі яких ліг весь тягар
руйнівної війни і водночас участь в ополченні та забезпеченні фронту
продовольством.
Сам
Шевченко не брав участі у воєнних діях, які відбувалися не так вже й
далеко від Кос-Аралу та південних рубежів Російської імперії. Але своє
ставлення до них продемонстрував відмовою брати участь у каральних операціях
проти заворушень місцевих туркменських і
казахських племен, добре знаючи, що за це обіцяло начальство «вислугу»,
підвищення у званні та дострокову відставку. І конфірмовані, навіть горді
польські інсургенти йшли на це, не
витримуючи солдатчини. Тільки не Тарас Шевченко. Хоч і не раз пожалкує на свої
принципи, гірко пробиваючи дорогу на
волю…
Але це буде
потім. А поки що йде війна, одна – в Криму, а друга – у свідомості російської
еліти, точніше, між прихильниками офіційної ідеології і виразниками інтересів
народу. Врешті, поряд з тарабарщиною вірнопідданих піїтів, з’являються правдиві
антивоєнні вірші юного Миколи
Добролюбова та вже поважного Миколи Некрасова – співробітників журналу
«Современник». Однак їхні протести були
тільки краплями чистої води в каламутному морі
казенної брехні, розлитої на сторінках тогочасних газет і журналів. І лиш вихід у світ
«Севастопольских рассказов»
безпосереднього учасника
Кримської війни Льва Толстого став справжньою перемогою передових сил в
тогочасній російській літературі над
лакейською продажною дворянсько-ліберальною белетристикою.
Про
непопулярність Кримської війни серед російської передової інтелігенції свідчить бодай те, що, як і Шевченко, навіть
рядком не удостоїли цю криваву бойню найвідоміші тоді та незаангажовані
ідеологією монархізму Тургенєв, Гончаров, Островський…
А от Герцен,
якого найбільше шанував Шевченко, таки удостоїв
«тормоза» прогресу Миколу Першого злим, недобрим словом. У зверненні до
співвітчизників, надрукованому в
«Колоколі», Іскандер писав: «Браття! Итак, царь накликал, наконец, войну
на Русь. Как ни пятились назад, как ни мирволили ему его товарищи и сообщники,
боясь своих народов больше всякого врага, он напросился на войну, додразнил их
до того, что они пошли на него. Ему не жаль крови русской… Мы, изгнанники
русские и польские, на чужбине плачем, читая о рекрутских наборах, о тяготах
народных, о ненужной гибели тысяч наших воинов… Гибнуть за дело следует, на то
в душе человеческой храбрость, отвага, преданность и любовь; но горько гибнуть
без пользы для своих, из-за царского упрямства… Царь начал войну, пусть же она
падет на одну его голову. Пусть она окончит печальный застой наш… За 1812 годом
шло 14-е декабря (повстання декабристів – Г.Т.). Что придет за 1854 годом?”
На це
запитання першим спробував відповісти Микола
Чернишевський. У листі до батька
на початку війни він писав: „Самая война во многих отношениях полезна
для государства, служа причиною многих улучшений. Дай бог, чтобы это было так”.
В цих словах ясний натяк на нищення самодержавно-кріпосного ладу. Про що мріяв
і на що життя поклав Тарас Шевченко.
Схожість
поглядів Шевченка на Кримську війну,
висловлених ним у мініатюрі «О Боже милий! Знову лихо…» з поглядами кращих
синів Росії потверджує запис відомого історика, друга Герцена Т. Гроновського,
зроблений 1855 року. Критично оцінюючи кризову політичну і фінансову ситуацію у
знекровленій Кримською війною Росії, Грановський обурюється нахабством
самовпевненого монарха: «…ужели мы пойдем на освобождение угнетенных в
Турции, когда у нас у самих все общественное устройство основано на том же
начале, тогда как наша же Польша страдает под бременем ненавистного ига?».
Синхронно з
Грановським шукає відповіді на болісні
для передової російської
інтелігенції запитання про причини і
наслідки Кримської війни Микола Чернишевський: «Кто же пролил реки крови? Кто
разорил весь юг России, истощил силы всех остальных частей России? Кто?» І дає
несподівано вбивчу відповідь: не тільки цар і його чиновники, а передовсім – та
«безсмертна персона»…, яку називають «большинством публики». Себто – суспільна
думка, зомбована цілеспрямовано антигуманною великодержавною шовіністичною
ідеологією, брехливими лозунгами про нібито миротворчу, рятівну і об’єднавчу місію нескінченних міжнародних
збройних конфліктів, кровопролитних війн російського самодержавства, перемогами
в яких імператори намагаються врятуватися від
поразок у боротьбі з власним народом у власній державі!
Потрясаюча громадянською сміливістю заява. Нею
Чернишевський намагався застерегти
суспільство від великого зла –
маніпуляції і деформації його свідомості засобами цілеспрямованої пропаганди
маніакальних ідей. Себто від того аморального монстра, в магнетичному полі
якого нині перебувають цілі народи. За прикладом не треба далеко ходити:
ввімкніть російські телеканали і ви почуєте те, від чого застерігав
Чернишевський, і тих, кого називав «записними патріотами» Микола Добролюбов, –
цю войовничу, і, як переконуємося,
вічно живу і невмирущу на
неозорих просторах Росії «публіку», смертельно вражену бацилою
великоросійського шовінізму, яка так палко
переймається Україною, що готова
її «визволити» від українців, а любить так, що ладна задушити в обіймах…
Саме цим
«уболівальників» за долю України Тарас Григорович кидав у вічі свою
гнівну правду:
…Ви любите
брата?!
Суєслови,
лицеміри,
Господом
прокляті!..
Ви любите на
братові
Шкуру, а не
душу…
І дуже
прикро, що сьогодні, в «наш просвещенный ХХІ век», у великій і могутній Російській державі не знайшлося чесної,
вільної від великодержавного шовінізму, талановитої людської душі, якій Бог
поміг, як колись Герцену, Грановському, Чернишевському, Добролюбову, дати точну і правдиву по-шевченківськи оцінку
тим подіям, які нині переживає і Україна, і її «рятівниця» Росія.
Є в Тараса
і поради усім нам, сущим на Сході,
Заході, Півночі і Півдні, навіть
кримським депутатам, які уявили себе князьками, спокусившись на обіцяні дармові
мільйони:
Схаменіться,
недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на
рай тихий,
На свою
країну…
Розкуйтеся,
братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте,
не питайте,
Того, що не
має
І на небі, а не тілько
На чужому
полі.
В своїй хаті своя правда
І сила, і воля!
Нема на світі України,
Немає другого
Дніпра,
А ви претеся
на чужинну
Шукати
доброго добра!
Добра святого
волі! Волі!
Братерства братнього!…»
Братерства
братнього…
Чи не того
братерства шукаєте, що явилось у наш «тихий рай» на танках – із «зеленими чоловічками»,
озброєними автоматами Калашникова і під російськими прапорами?
Але це вже
питання до всіх, в Україні сущій. І щоб
дати осмислену відповідь, а за нею й відсіч «рятівникам», не завадило б і нам,
потомкам славних козаків, читати нашого Пророка щодень на сон грядущий, а не з
нагоди ювілеїв, щоби завтра,
згадуючи сьогоднішню «братню
допомогу» російського государя, не дай
Боже, не проклинати себе люто за те, що ми на те «доброчинство» дивились і
мовчали,
Та мовчки чухали чуби.
Німії подлії раби,
Підніжки царськії, лакеї…
Далі буде.