Дискурс української історії в поезії
Миколи Вінграновського
Про творчість Миколи
Вінграновського написано наче й не мало. Десятий випуск серії біобібліографічних
нарисів «Шістдесятництво: профілі на тлі покоління» (Національна парламентська
бібліотека України, К., 2006), який Вінграновському присвячено, вміщає про
нього 297 публікацій. Зрозуміло, що від 2006 року дотепер з’явились нові
літературознавчі матеріали. Тільки у «Науковому віснику Миколаївського
державного університету. Філологічні науки» (випуск 14, 2007 р.) налічуємо 27
статей. Та мені ніде не траплялось герменевтичного тлумачення вірша «Її ім’я»,
написаного влітку 1960 р. Може, й тому через 41 рік у знаменитому
історіософському спогаді-есе «Хто і що для мене незалежність України» (серпень
2001 р.) поет відкрив «таємницю», чому з’явився цей твір.
Після навчання у Москві, як знаємо, Вінграновський був скерований у
Київську кіностудію ім. Олександра Довженка, де вирував дух українофобії,
особливо серед редакторок, котрим доручалось українські кіносценарії
перекладати російською мовою. «Українською мовою, – згадував молодий
кінорежисер, – редактори володіли «п’яте через десяте», і я їм про те сказав.
За це вони мене зненавиділи. А вершиною ж ідеологічної влади на кіностудії були
саме вони, редактори. Коли бути точнішим, – редактриси. Чомусь саме їх на
кіностудії числилося найбільше і дивились вони, особливо на режисерів,
поглядами прокурорів. Їх боялися всі: і режисери, і сценаристи, і навіть
директор студії. Але ненавиділи вони мене. «Бо ти не тим пахнеш», – сказав мені
якось один мій товариш-сценарист. Від директора кіностудії – «кадра»,
присланого з Москви, – до режисерів, операторів, художників, костюмерів,
гримерів та коханих моїх редактрис, – всі, ну повально усі спілкувалися відомо
якою мовою. Відчуваючи шкірою на собі їхню мовну спесивість, що була, зрештою,
нічим іншим, як їхньою власною меншовартістю, я тоді написав вірша:
«Спалений,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
спечалений печаллю,
Все життя
таврований
Одним і тим же іменем
Я до тебе, друже мій, причалюю –
Обніми мене.
Зболений одним наскрізним болем,
У нейлонових спіжонених роках
Прокотивсь я перекотиполем
По дівочих снах та іменах.
В донжуани на алеї стінені,
В демагогію, у твіст, у джаз, у вальс
Я тікав, тікав від цього імені,
Як тікають тисячі із нас.
Наздогнало. Обхопило. Глянуло.
Прокляло. Простило. Обняло.
Засмутилося. Задумалось. Поганило.
Випросталося. Звело. І – повело!
Це ім’я – моєї долі хвища,
Це ім’я – не лоскут носовий.
Слухайте, двоногі кладовища,
На печальній радості моїй!
Це ім’я для вас лиш територія
Від колиски і до крематорія!»
Цього вірша (о, парадокс!) дуже пасувало б написати і сьогодні. Реалії
соціо-національної бездуховності, малороського плебейства та українофобського
цинізму у незалежній (це слово треба писати в лапках) Україні так само диктують
його, як і тоді, і в будь-які інші трагічні періоди нашої історії, коли
українське слово, позбавляючи його духовної гідності, відправляли як
меншовартісне і другосортне у «неперспективні села» вигибати разом із цими
селами.
Наша незалежна держава, на жаль, не сформувала національних провідників, а
якщо сформувала, то таких, котрі самі себе іменують провідниками і яких аж
надто досить, аж ген по горло. Усе, про що б ішлося з цього приводу у пресі чи
інших інформаційних засобах, то тільки демагогічна жуйка, що смакує в
передвиборчі та виборчі періоди кандидатам на президентський престол і в
депутатські чи інші високі «ложа». Отож і далі залишається чинною маланюківська
сентенція «як в нації вождів нема, тоді вожді – її поети». Ні один президент,
ні один уряд за самостійницький час не дав нації того, чого вона від нього
чекала. Порятунком знову стає Поет. Маємо яскравий приклад життєвої і творчої
поведінки Ліни Костенко… Українські державобудівники її більше, ніж
розчарували:
Які засиджені скрижалі.
Яке злиденство зветься шансом!
На жаль, уже і в цій державі
Стаю потроху дисонансом.
«Чому Поет стає дисонансом? – не без риторичної іронії запитує критик
Дмитро Дроздовський. – Власне для кого він є дисонансом? Для нової-старої
влади? Для себе?» Він же й відповідає.
«Після багаторічного мовчання (зумовленого владою! – Т.С.) вона повертається в
літературу, щоб сформувати нову модель української культури. Радянська культура
– це не лише антинаціональна культура, а й по суті антикультурна культура, що
лишає по собі духовний вакуум. Двадцятиліття української незалежності створило
вакуум іншого гатунку – коли будь-яке мовлене представниками слово позбавлене
цінності та існує в системі подвійних стандартів».
Чому я називаю Ліну Костенко, коли йдеться про Миколу Вінграновського? Та,
розуміється, тому, що із Держави Слова Ліни Костенко в Державу Слова Миколи
Вінграновського чи навпаки – це у двох випадках – шлях на територію духовної
Співдружності, де стандарти подвійної гри, подвійної моралі відсутні, де Поет і
справді у вічних рабських умовах мусить бути Проводирем, оскільки нація,
люблячи чужих вождів, не народжує своїх. Отже, поет повинен викресати вогонь
такої віри, щоб втомлена нація воскресла, відродилася в імені Україна. Дасть
Бог… Її іменем Вінграновський «пропече кожну душу, груди і чоло» рідних
запопадників перед чужинством, що в себе вдома цураються себе, роду, Україною
торгуючи.
В цьому імені ви днюєте й
ночуєте,
І для вас воно – пшениця,
порося…
Я ще назову його, ви чуєте?
Я ще потрясу ним всіх і вся!
Я ще пропечу ним, ще проклацаю
Кожну душу, груди і чоло:
Невігласами, подонками
замацаним,
Наче воно зроду й не було.
Друже, товариство моє чисте!
В нас роботи з літа до зими.
Так вже склалось: все життя
плямисте,
Так уже
випростуємось
ми!
Українська історія у творчому дискурсі Миколи Вінграновського займає якщо
не домінуюче, то дуже посутнє місце.
Звичайно, перш за все мається на увазі його кінопроект «Чотирнадцять столиць
України» та історичний роман «Северин Наливайко», над яким тривала його
багатолітня праця. Мабуть, вона почалась далекого 1966 року із вірша «Остання
сповідь Северина Наливайка».
…Живу – назад. Я –
Наливайко. Все.
Ми починаєм битву за Вкраїну.
Наш чорний вус у чорний гнів
тече,
І юний меч наш розгинає спину.
…В суцільних ворогах пройшли
роки-рої,
Руїна захлиналася руїною.
Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні в пошуках її…
…Забіліли сніги мої чорні,
Засміялась душа молода:
Воріженьки стоять видзіґорні,
Воріженьки стоять, як вода…
А втім, важко судити, де Вінграновський починається як історик – в поезії,
прозі чи кінематографії… Поетичне осягнення історичних фактів було йому
властиве ще до писання Наливайка. А якщо брати глибше, то мислити історією,
дихати нею, перебувати у ній, то – стан душі справжнього українця. Адже орати,
сіяти, вирощувати хліб і кожної миті бути готовим до охорони і оборони рідної
землі – це вже в його крові – від трипільського часу до холодноярівської
героїчної епопеї та священної упівської борні. Тим паче, що український поет –
це завжди «стилет» і «стилос» в його руках.
Микола Вінграновський якось наче й не помічав, що він увесь в історії, а
вона у ньому. У листі до одного зі своїх адресатів він пояснює, як з’явилися
його «Чотирнадцять столиць України». «Це все є для мене дещо несподіваним… За
фахом я не історик, написати історію України, як це, скажімо, зробили М.
Грушевський, П. Дорошенко чи Наталія Полонська-Василенко, справа надзвичайно
важка, копітка і, окрім всеохопних знань, вимагає всього життя й терплячості.
Мої ж «Короткі нариси з історії України» почалися з пропозиції редакції
Народного календаря, отого відривного, по листочку календаря, що висить на
стіні мало не в кожній хаті. Редакція запропонувала мені, на вибір, написати
про когось або про щось із нашої минувшини. Така думка, очевидно, прийшла від
ознайомлення з моїм романом «Северин Наливайко», що друкувався у журналі
«Вітчизна» і який ось-ось має з’явитися у видавництві «Веселка». На пропозицію
редакції календаря я з приємністю згодився, та замість того, аби написати «про
когось або про щось» з нашої історії, сів і спробував простежити її всю – від
часу, коли люди жили в печерах, і до наших днів».
Це одверте зізнання поета, в якому він себе наче недооцінює, толерантно, з
об’єктивністю дослідника спростовує Л. Тарнашинська. Вона каже: «письменник
виробляв власну поетичну культуру, що виростала на його культурі почуттєвій,
естетичній, родовій, ментальній – остання була повною мірою обумовлена тими
етнопсихологічними чинниками, які й формують українську ментальність, специфіку
поетичного мислення. Син степу і моря, він зумів синтезувати в своєму
поетичному баченні всю Україну – від просоленого Сиваша до найменшої річечки».
Сюди пасує додати – зумів синтезувати уроки та досвід трагічної і героїчної
української історії, зіставляючи її з сучасністю:
«Ти бачиш: попід часом, попід
віком,
Де все не спить і прагне та болить,
Сумний мій задум ходить біля вікон,
Шаблюкою у шибку шебертить.
…
…
Минає все, лиш наше не минає,
Одним займаємось, що ставимо свічки,
Та гордо плачемо, та «Заповіт» співаєм,
Співаєм тяжко так, що наче залюбки.
Та всмак їмо могутніми зубами,
Цілуємось могутньо, як бійці,
І в кого на душі синці або рубці,
То аж тоді – це не в ім’я забави…
…Попід небом, листом і соломою,
Під землею в вічність завглибки,
Синьою безоднею солоною
Козаки ладнають байдаки.
Там Самійло Кішка й Сагайдачний,
Там Небаба чорний і гіркий,
І правиці рапаногарячі
Козаків над лугом у віки.
Вони ідуть мені в обличчя
В тій небрехливій глибині,
Де воля волю тихо кличе,
Де море стогне і кигиче,
І зиче дещо і мені…».
Ось така поетична медитація, де вирує історіософський дух, забарвлений (як
нерідко траплялось у нашій поезії – у Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Є.
Маланюка та інш.) сатиричним докором. Але поетова сатира та самодокорювання –
це не тільки факт об’єктивного відтворення нашої історії і нашої сучасності.
Самійло Кішка й Сагайдачний та Небаба і козаки над лугом – не лише історичні
персонажі, а уособлення нашої невмовкної потреби волі. Нам залишається почути,
як «воля волю кличе».
Історична пам’ять завжди у серцевині художньої думки поета. Пам’ять історії
була і завжди залишатиметься основою основ національної ідентичності, її
незрушним фундаментом. Сьогодні, не без сприяння антиукраїнського політикуму,
цей фундамент намагаються зруйнувати, підмінити чужинським. Микола
Вінграновський свої «тихі» інвективи адресував своєму часові, тому, в якому він
жив, в якому все життя «був таврований», «зболений одним наскрізним болем».
Його тогочасні викривальні стріли самопереадресовуються, на жаль, і в час
нинішній:
Як міниться усе! І дурень той,
хто зміни
Незмінно заміня вчорашнім днем
без змін.
Народ в путі. Та він тавра не зніме
Із тих, хто за народ
являв
себе
взамін
І, відрізаючи живі шматки з
народу,
Пророкував народові майбуть.
Та брів народ. Де бродом, де
без броду,
Без нас, нетяг, тягнувсь з не
бути в буть.
Бо він народ. Бо він – глагол
життя.
Він – зміна змін. Йому нема
заміни.
Бо він один крізь весни і
крізь зими
Веде свій шлях з не бути у
буття.
А ми? Хто ми?
Себе ми знаєм зроду.
Чимало віддалось нас жаху в
рот.
Лиш ті не віддалися, хто народу
Віддав себе і ствердив свій
народ.
Текстуальний аналіз поезії та прози М. Вінграновського, твердять
спеціалісти, дає підстави говорити, що його письменницький талант
трансформовувався, «перероджувався» в кінорежисерський, а в інших випадках –
навпаки: зорові ефекти, які вводив автор у тканину літературного тексту,
позитивно впливали на його художню матерію. У цьому зв’язку маємо цікаве
спостереження Д. Кременя. Він вважає, що деякі вірші Вінграновського написані
«за канонами рапідної зйомки – панорамної, уповільненої зйомки», що сприяє
відтворенню історичної широти і глибини «саме українського «кіноока». Невелику
за розміром поему «Ніч Івана Богуна» Кремінь називає кіноепопеєю, в якій
«панорамне бачення автора підсилюється закадровим голосом», де «буквально
приголомшують зіткнення зорових образів-метафор» («ребра на гаках, де воля
говорила», «червоніє чорне вороння»). У цій поемі-кіноепопеї, де «рабство грає
в сурми золоті», а вітер – «свище вітер черепу у вуха», – каже критик, – як в
«Апофеозі смерті» В. Верещагіна, геніального баталіста, але й геніального
філософа. Неймовірно зороглядні, видні навіч, мов у заповільненій зйомці –
картини Руїни»:
Невірна ніч, непевна, –
тупу-тупу –
Безнебна ніч – татари де?! –
прийшла.
Шикує смерть – не спіте! –
труп по трупу,
Ридають коні, кублиться імла.
Хропуть шаблі, і ядра
захропли.
Хропе і втома, цямкає губами,
І хмара ріжеться кривавими
рогами
В безнебнім небі чорними
шляхами,
І тиша спить, і віти, і вітри.
Мазниці густо сплять, і кругло
сплять колеса,
І кулям сняться голови й
серця:
Невірна ніч! Ганьба
довготелеса
Схиляється до нашого лиця.
……………………………………………
Могил нема. Могили повтікали.
Дніпро утік – лишилася вода.
І вовчі небеса – над вовчими
віками
Снують свою ходу – печальна та
хода.
І нипає помазаником Божим
Півправда, півсвобода,
півжиття.
Картинам Руїни, краху, неволі, лиха контрастують картини Воскресіння,
воздвиження Духу свободи:
«Ми знаємо, куди йдемо,
Як наші ночі йдуть за днями,
І України знамено
Кричить і горбиться за нами.
[…]
Поміж ядер, гармат і возів, й казанів
Від Дунаю, Дністра і до Дону
На плечах жебраків,
На плечах козаків
Домовина іде додому,
То мене несуть, ще й коня ведуть,
Кінь голівоньку хиле,
В пережовклих степах золоту каламуть
Вітер з Вінниці хвиле».
Тим, хто пише про Вінграновського, увіходячи в його поетичний світ, у
глибинне єство його образів, метафор, до краю, відкривши цьому світові свою
душу, важко приховувати емоції, неможливо перед поетовим Словом не говорити
йому своєї правди, як це робить Д. Кремінь. «Можливо, Микола Вінграновський, –
каже він, – був реінкарнацією Тараса Шевченка? Бездітного академіка графіки,
геніального поета? Можливо, в поезії Вінграновський зумів відтворити те, що не
зміг і його названий батько Олександр Довженко? Ніколи Вінграновський не
зрікався своїх батька й матері, братів і сестер генетичних і духовних! Не
культ, а воскресіння великого поета станеться тоді, коли над Україною перестане
грати в золоті сурми духовне рабство!».
Багато того, чого не зумів
відтворити в літературі «названий батько» М.Вінграновського, себто великий
його Вчитель Олександр Довженко, не зумів і Учень, бо над Україною «духовне
рабство» не переставало грати «в золоті сурми». Але ж, чи «не зумів»? Швидше за
все, те, що Вінграновський хотів висловити, він знаходив для цього форму, хай і
не відкриту, але висловлений «сюжет», той, що він міг опублікувати, був
адекватний «сюжетові» з української дійсності, який би радянська цензура ніколи
у друк не пустила. Унікальний в цьому сенсі вірш «Повернення Хікмета». Ця
страшна драма «Поета і Народу», «Поета і Держави» між геніальним сином
Туреччини і самою Туреччиною, промовляє про драму нашу – Шевченко і Україна в
імперіальних умовах:
Тремти, Туреччино! Він вирушив
до тебе.
Свою труну розбивши опівночі,
Навпомацки в зеленім
темновинні
Він вирушив до тебе, бо поети
І в смерті кличуть землю
батьківщини.
Він вирушив до тебе під
дубами,
Під корневищами страждань
своїх і муки,
Під корневищами політик і
країн,
Під корневищем людства – до вітчизни.
Попід Дніпро, біля чола
Тараса,
До моря Чорного, а потім і під
морем
На ліктях, на колінах твій
поет
Повзе до тебе, чуєш,
батьківщино?!
…Прости мене, що я твою
смиренність
Підняв на голос, що не спала
ти.
Що не оспівував тебе, ридавши
ридма,
А бив тебе у зуби за
покірність,
За сліпоту, за г?мовий хребет
Перед фашистськими ногами і
штиблетами.
Прости мене за тюрмища твої,
Що дух в мені гноїли й
ґвалтували,
Прости мене за мене,
батьківщино.
Прощаєш, так?
Будь проклята тоді!
Тоді я сам – Туреччина. Я –
ти!
Я та Туреччина, ім’я якій
Свобода.
Тремтіть, Туреччини! Поети –
не кроти.
Поета очі – це вітчизни очі.
«У золоті…, у царственні зіниці» своєї Вітчизни, свого народу
Вінграновський вдивлявся
«змалечку-мала», а в лихобутні часи чергового наступу червоної імперії
на підлеглі їй народи, зокрема на український, себто в першій половині
сімдесятих років, коли з новою потужністю запрацювала репресивна машина, поет
написав «Величальну народові». Іван Дзюба не випадково зауважив, що
«Вінграновський неподільний і всечасний у собі… Все, чого коли-небудь сягав
його душевний зір і що чутно чи не чутно торкалося колись його душі, – сказав
він, – все воно живе в ньому постійно, глибинно жевріє здатною щомиті
спалахнути живою жариною і щомиті готове полинути водоспадом, упасти росинкою
чи вдарити громом – з найнепомітнішого і найнесподіванішого приводу. Що раз
збагнулося, раз пережилося, в щасливу – одну на все життя – мить стало доступне
й причетне, те вже не примулюється, й не вистуджується, й не відсувається з
часом у віддалені душевні сховки. Тому його поезія – це якесь постійне
взаємопереливання різних почуттів та різних станів душі, різних її «рівнів».
Співзвучний з Іваном Дзюбою пристрасний шанувальник творчості Миколи
Вінграновського львівський письменник Роман Дідула сприймає поета у двох рівно важливих світах, тобто «у
світі тому, який проминув, і в тому, що є, але той проминулий не проминув, бо в
ньому відповіді на пекучі сучасні
питання».
Шкода, що цих пекучих проблем і сьогодні, вже після відходу М.
Вінграновського у кращі світи, не меншає, якщо не помножуються самі на себе.
Отже, в складній нашій дійсності слово поета залишається історіософським
роздумом і живим «глаголом». У такому ідейно-тематичному річищі, де
образи-архетипи Народу, Батьківщини, Країни, України, Шевченка, Дніпра
персоніфікують собою духовне буття окремого «я» і «я» української національної
плоті як нерозривної цілості у послідовній тяглості від минувшини через сучасне
у майбутність, поет «сотворив» чи не більшу
кількість своїх творів. Взаємоперетікання художнього часу у цих творах
інколи може бути непомітне. Все, що «діється» у творі, то відбувається у
теперішньому часі. Інколи декілька образів, що зринають на загальному тлі
поетичного тексту, «переадресовують» читача в іншу емоційно-асоціативну
площину, ніж та, в якій він досі перебував.
Країно чорних брів й важких,
повільних губ,
Темнавих губ, що їх не
процілуєш,
Як тепло ти лежиш! як тепло ти
німуєш!
І понад нами місяць-однолюб!
Лиш очерет навстоячки щось
пише,
Навпомацки по шепітній воді,
І над водою й очеретом тиша
Виводить в небо зорі молоді.
Там час себе по ниточці
тороче,
А тут, а тут, де все тривога й
щем,
Де до душі душа притислася і
хоче
Іще, іще, але куди ж іще?..
Цими «переадресовувальними» образами, тобто знаками часового плину, в
зацитованому вірші є: «понад нами місяць-однолюб», «очерет навстоячки щось
пише» та «час себе по ниточці тороче». Філософію даних образних топосів
тлумачити зайве. Вона промовиста і легко пізнавана. Усе з Божої ласки: гріховне
і не гріховне, добре і зле, тобто усе «чорне» й «біле» записується в «книгу
буття» і ніщо не пропадає. Поезія «Країно чорних брів й важких, повільних губ»
у творчій біографії поета з’явилась чи не останньою. Він її написав 2003 року. Цей твір, наче
«гербова печатка» Вінграновського, якою потверджується інтенсивне філософське
«нарощування» внутрішніх самопочуттів поета, що послідовно відбувалось впродовж
усього творчого шляху і пролягало крізь збірки «Сто поезій» (1967), «На синім
березі» (1978) аж до речей останніх. Творча еволюція М. Вінграновського за
своєю природою – факт дуже цікавий і властивий тільки великим талантам. Його
можна окреслити виразом «змінність сталості», а це означає, що природня
обдарованість індивіда не залишається формою застиглою, вона з волі цього
індивіда (в даному випадку М. Вінграновського) вдосконалюється, «доповнює
себе». Не випадково його останню збірку віршів «Губами теплими і оком золотим»
(1984) «за всеосяжністю охоплення різних граней єства» порівнюють «із
містерією» (І. Дзюба, А. Меншій).
Якщо в поезії М. Вінграновського узагальнювати екзистенційну присутність
української історії та екзистенційну присутність у ній людини, то сутність
такої, мабуть, підсвідомо закладалась ще у його ранньому циклі «Вінок на березі
юності» (1957):
Я встигну долюбить! Доклясти
встигну я
І встигну я до тих часів
дожити,
Коли в польоті вічному Земля
Навчиться вже собою володіти.
Людина я – і день такий новий
Обов’язок святий мій
наближати.
Усе для нього! Все йому
віддати –
Від всіх тривог до шелесту
трави.
м. Львів