З-поміж усіх номінацій рейтингу «Книжка року» її називають
однією з найпрестижніших і найочікуваніших. Зрозуміло, йдеться про найсвіжіший
пласт сучасної літератури, який представляє номінація «Красне письменство».
Наскільки красне і якісне, а ще – про нові імена й тенденції року, якими жили українські літератори – дізнаємося з
коментарів експертів номінації.
Тарас АНТИПОВИЧ, прозаїк, книжковий оглядач
Якщо минулого року, оцінюючи досягнення нашої прози,
хотілося говорити лише про «Музей…» Оксани Забужко та «Ворошиловград» Сергія
Жадана, то цьогоріч у прозовій царині відбулося помітне зростання асортименту,
що мене дуже тішить. Причому мені тут важливі не так нові імена, як «старі» –
ті, що дають гарантовану і впізнавану якість. Це, звісно, Юрій Андрухович із
«Лексиконом інтимних міст», Володимир Єшкілєв із романом «Побачити Алькор»,
Наталка Сняданко з «Гербарієм коханців». Василь Махно вистрелив одночасно з
поетичного і прозового «стволів», тож
мою домашню поличку прикрашають і збірка «Зимові листи», і есеї книжки
«Котилася торба». Також цього року наш найкреативніший письменник Юрій Іздрик
видав свій літературний альбом UNDERWORD – гримучий колаж прози, поезії, візії
– всього того, чим багатий його постмодерний дух. Як експерт рейтингу, одну з
перших позицій я віддав «Господнім комарикам» Віталія Жежери. Жежера
недооцінений як літератор. Нехай формально його колонки належать до газетних
жанрів, але насправді це абсолютно самобутня проза, яку треба видавати
книжками. А головною несподіванкою для мене став роман Юрія Щербака «Час
смертохристів: Міражі 2077 року». Автор 1934 року народження має дуже сучасну
фантазію, хвацько будує сюжет і конвертує свій багаторічний досвід дипломата у
фантастичний шпигунський екшн.
Ігор ПАВЛЮК, письменник, науковець
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Україномовна та українськомовна цьогорічна книжка попри все
і вся радує: не тиражами, звісно… а поліфонічністю назв та жанрів,
демократичністю тем та ідей, світовим рівнем поліграфії. Імен цього року я не
відкрив, а от кілька книжок «старих і добрих», класично надійних красних
письменників – так це і «Доповідна Апостолові Петру» Юрія Ільєнка, «Час смертохристів:
міражі 2077 року» Юрія Щербака, «Мадонна перехресть» та «Річка Геракліта» Ліни
Костенко, «Верхи на крадених конях» Пера Петтерсона…
Файні книги видали Теодозія Зарівна, Станіслав Бондаренко,
Володимир Єшкілєв, Володимир Лис, батько та син Коробчуки, Степан Процюк,
Ярослав Орос…
Приємно бачити у списку наймолодших Ірину Шувалову, Юлію
Мусаковську…
Як ніколи, багато перевидань, вибраного. Це схиляє до
роздумів… Не менше і перекладів (якби нас так ще й за кордоном
перекладали!..).
Святе, благородне діло – антологія «Розіп’ята муза», добре –
«Червоне і чорне», «Чорне і червоне».
Так що не так усе тривожно у нашій видавничій хаті, як у
політиці.
Людмила ТАРАН, письменниця, літературознавець
Хоча говорять переважно про кризу в літературі, цього року
мене вразило, що з’явилося дуже багато цікавої поезії. Це продовження серії
«Зона Овідія», яку започаткував Тарас Федюк. Це поетична серія «Ярославового
Валу». Це поетичні збірки як спільний продукт видавництва «Темпора» і сайту
«Літакцент». Оскільки поетичні книжки вважають дуже непродажними, обтяжливими
для видавця, для мене це дуже радісний симптом: поезія лишається візитівкою
сучасної літератури.
Приємно вражає, що культура видань із року в рік зростає.
Стає цікаве оформлення, верстка. Мене як небайдужу до того, яку книжку я беру
до рук не тільки за змістом, а й за формою, це тішить. Щоправда, ілюстративний ряд, обкладинка,
титул часом дисонує з не зовсім гармонійно підібраним шрифтом. Це ще не
відпрацьований аспект у наших видавців.
Звичайно, спершу звертаєш увагу на імена та серії, які для
тебе означають певний рівень. Цей рік цікавий і тим, що наші бренди, які у всіх
на слуху, є й цього року. Ідеться й про Юрія Андруховича. Варто згадати серію
«Приватна колекція», яку здійснює Василь Габор у видавництві «Піраміда». Або ж
таку вистояну українську класику, як твори Романа Іваничука.
Приємно, що з’являються і нові імена – переважно ті, які
творять жанрову літературу. Часом аж несподівано ти заскочений тим, що забагато
книжок підряд невідомих тобі авторів. Це трохи підозріло, хоча напевно люди
працювали, а потім при нагоді видали те, що накопичилося в шухляді. Я боюся
когось пропустити, хоча й намагаюся стежити за рецензіями, але з критикою в нас
туго. Я би хотіла кожну книжку, яку оцінюю, не просто потримати руках, а й
почитати. Через те в мене не до кінця чиста совість. Бо нові імена розкривала і
робила експрес-оцінку. Хоча і з відомими
письменниками теж буває упередженість, коли знаний автор зловживає
напрацьованим. І це прикро для тебе як для читача.
Нам бракує якісної перекладної літератури, і спектр її
сьогодні ще убогий, бо оплата праці
перекладача нікчемна. Має бути належна оцінка праці людей, котрі саможертовно
працюють над творами, про які принаймні говорять у світі.
Досі чекаю узагальнювального унікального прозового твору,
який би розповів світові про Україну. Ми тільки на підступах до нього. Звісно,
з’явилися цікаві й самобутні твори, але треба очікувати того шедевру, який би
був настільки глибокий і національно своєрідний, що розповів би про Україну
все.
Андрій КОКОТЮХА, письменник
Якщо говорити в цілому про красне письменство, то нових імен
порівняно мало, натомість цього року дуже багато перевидань та видань,
датованих 2010 роком. Лідерські позиції в жіночій прозі: Галина Вдовиченко, Люко
Дашвар, Ірен Роздобудько. На їхньому тлі помітна активність сестер Черніньких –
дві книги львів’янок навіть дещо агресивно завойовують простір. Читачі, як і
всюди у світі, не хочуть ризикувати грошима, тому віддають перевагу вже
розкрученим брендам – та ж таки Дашвар, але незабаром конкуренцію їй складе
Міла Іванцова: типова проза для жінок про жінок, де чоловікам просто не цікаво.
Ліна Костенко поза конкуренцією, але тут швидше важить не текст, а особистість
автора, бо до «Записок…» маса суто естетичних питань. Хоча добре, що саме
вона потрапила до лідерів ринку. Проте подією, як на мене, все ж таки не стала:
успіх стрімкий та короткотривалий, тоді як та ж Галина Вдовиченко – забіг на
довгу дистанцію. З чоловіків помітно проривається Максим Кідрук, але – теж
завдяки власній харизмі та любові українців подорожувати, не відриваючись від
крісел. Решта авторів новинками не здивували, але це загальна тенденція 2011
року.
Станіслав БОНДАРЕНКО,
письменник, журналіст
У мене письменницько-філологічний підхід до творів. Навіть
у прозі мені потрібно, щоб автор чимось дивував (психологізмом, власним стилем,
бодай невеликими відкриттями в характерах героїв чи в непередбачуваному
розвитку подій). Одне слово, щоб тебе забирало та ще й піднімало, що не менш
важливо! Більшість сучасних прозаїків, навпаки, читача „опускають” – своїм
малознавством та маловмінням, банальним „ложним постмодернізмом” і наглючим
попсизмом, сказати б, марсіанським попсіанством. Всі ці літбаришні, що
розповідають то про „київських відьом”, не знаючи ні Києва, ні тих самих
відьом, чи ще про якусь дуже нечисту (бо з порожньої чи мученої голови) силу.
Так і хочеться, перефразовуючи вислів російського класика про „мечты”,
вигукнути: „Понты-понты, где ваша
сладость?”
У «Красному
письменстві» нових серйозних імен, якщо говорити про прозаїків, не дуже густо.
Можу назвати хіба що Олександра Клименка (з романом „Коростишівський Платонов”)
чи трохи старшого й більш відомого Мирослава Дочинця, який вже після роману „Лис у винограднику” відзначається
кількома пристойними книгами. Серед явних лідерів для мене – роман „Час
смертохристів” маститого й інтелігентного Юрія Щербака, хоча б тому, що це
перша наша антиутопія або роман-застереження.
Поезія залишається беззмінним лідером в сучасній літературі,
хоча читачів у неї небагато, а гонорарів – ще менше. Але в кращих своїх зразках
– від „Річки Геракліта” й „Мадонни перехресть” Ліни Костенко – до окремих
зразків зовсім молодого Коробчука, Маріанни Кіяновської, Галини Крук та ще
кількох хлопців і дівчат зі Львова, Києва, Харкова й деяких інших міст.
Щоправда, більшість молодих надто
занапастила себе холодними раціональними верлібрами, схожими на деформований
кубік Рубіка.
Помітив навіть відсутність у списку деяких достойних збірок.
Скажімо, випущена київським видавництвом „Радуга” чуттєво-образна
російськомовна „Соблазны город постирать” Ірини Іванченко. Таке нерідко
трапляється через пасивність видавців, які не подали книгу.